Музика душі! Поетеса, журналістка, громадський діяч. Ким насправді є Ірина Ярко?

RTLQ-b2oZYcНезважаючи на всі труднощі, які зустрічаються в житті, Ірина Ярко мужньо тримає удар, про неї можна сказати «незламна». Маючи серйозні проблеми зі слухом, через які повинна носити слухові апарати, дівчина не опускає руки. Вона веде активне життя, розвивається як особистість та допомагає іншим. Наша розмова — із запорізькою поетесою, журналісткою, віце­президентом Запорізької громадської організації «Небо без кордонів», головою МО «Молода Просвіта» Іриною Ярко

— Як ти почала писати вірші?

— Свій перший вірш я написала, коли мені було 9 років. Тоді я лежала в лікарні. Перед операцією вийшла зателефонувати своїй бабусі. На шляху мені зустрівся ветеран, ми подивилися один одному в очі і посміхнулися. Одразу в голові виникли рядки, я прибігла до палати і записала їх. Потім знічев`я почала писати вірші про лікарню. Коли повернулася додому, кинула цю писанину, бо вважала, що це щось несерйозне. Я грала у футбол, і мені було не до віршів. У 16 років, знов у лікарні, я почала писати вже більш серйозні вірші — про життя, наболіле, філософські. І от, власне, з того часу поетичне натхнення зі мною.

SVKdIYbYhuA— Що тебе надихає на творчість?

— Надихають люди і те, що мене оточує. Можу поговорити з близькою людиною, і в мене одразу в голові зароджуються рядки. Можу гуляти вулицями, парком, прочитати на паркані якийсь філософський напис. Прочитаю якусь книгу, і вона так вплине на мене, що я відразу починаю писати. Наприклад, День народження наближається у близьких людей. І я одразу готую оригінальний подарунок. Що може бути краще презенту, який створений з любов’ю?! Хоча я, мабуть, цим всіх вже «замучила».  Згадую, якось в університеті нам дали завдання написати замітку, і викладач сказала: «Іра, сьогодні — без віршів».

— Чи є у тебе якийсь алгоритм створення віршів?

— Алгоритму ніякого немає. Те, що ллється, те і пишу одразу. Можливо, буде складно пояснити тем, хто не пише. Вірш можна порівняти з тим, що пройшов дощ і з’явилася веселка. Тут так само, щось вам у голову стукнуло, ви щось побачили, і у вас одразу в душі ця веселка запалилася. Так слово до слова  і воно накладається. Життєвий досвід, звичайно, впливає і ситуації, в які ти потрапляєш. Іноді треба попросити вибачення у близьких людей і тих, з якими  спілкуюсь. Іноді якісь ситуації стають темою для певного віршу. Але я завжди зберігаю всі секрети, і лише якась частинка може стати темою.

mtt-l7P3gGU— Хто твій улюблений поет?

— Серед українських письменників моя улюблена — Ліна Костенко. Іноді деякі знайомі мене порівнюють з нею, але я вважаю, що до неї мені, як до Парижу на роликах. Треба пахати і пахати, щоб стати такою письменницею. Вона є тим рушієм і тією силою, яка говорить про те, що треба писати. Люблю також лірику Василя Симоненка. Якщо говорити про сучасників: у Львові є поет, який пише білі вірші. Він накладає їх на музику — це оригінально і цікаво. У той час, коли мої однолітки читали казки, я читала вірші Сергія Єсеніна. Подобається мені творчість Е. Асадова.  Нещодавно прочитала твір Пола Янга «Хижа», яку подарував друг, вона мені дуже сподобалась. Раджу прочитати тим людям, які люблять якісну літературу.

— Як, на твою думку, письменником можна стати чи треба народитися?

— Особисто я поділяю людей на тих, які пишуть, бо їм пишеться, і тих, які пишуть, бо їм хочеться. Вони нібито  схожі, але я проводжу тут межу. Наприклад, люди, яким пишеться — з них «пре», лізе. А люди, яким хочеться, сядуть і починають слова «куйовзати», тобто ліпити риму до рими. Мені здається, що любов до слова, якщо людина не народжується з цим, може прийти з часом. Ми ж не знаємо, ким або де нам доведеться бути завтра, так само не знаємо, коли до нас прийде натхнення. Можливо, хтось закохається, в нього включиться сьома фаза душевного піднесення, і за ніч він накатає роман. Або, навпаки, не дай Боже, трапиться якась трагедія, і це стане приводом для книжки чи твору.  Складно говорити, але я думаю, що в принципі в кожному з нас, коли ми народжуємося на цей світ, то вже закладена якась серцевинка. І від кожного з нас залежить, як ми цю серцевинку будемо розвивати. Чи стане вона величезним плодом і буде потім приносити радість іншим. Чи, можливо, ця серцевинка так і залишиться, і навколо неї обросте щось інше, і це все заховається. Тому все залежить від людини, можна народитися письменником і з якихось причин припинити писати. Але буду дотримуватися тієї думки, що все ж таки народжуються з цим.

— Чи буває в тебе творча криза?

—  Я не вихваляюся, що я — крутий поет чи класна журналістка або письменниця. Хоча маю деякий досвід, але не можу себе поставити на один рівень з тією ж Ліною Костенко. Я називаю себе писакою. В мене немає жодного дня, щоб я щось не написала. Наприклад, викладаю вірші в соціальні мережі, і люди думають, що сьогодні до мене прийшло натхнення. А насправді я пишу щодня. Не завжди є бажання виносити вірші на люди — іноді це щось дуже особисте і що не покажеш усім.

— Раніше ти займалася футболом. Для дівчини це досить оригінальне захоплення. Тебе хтось спонукав до цього, чи це твоє власне бажання?

— На жаль, у людства виникає таке стереотипне мислення, як це так — дівчинка буде займатися футболом, а хлопчик стоятиме на кухні і ліпитиме вареники. З такими стереотипами треба боротися. Хоча в дитинстві іноді було прикро, коли деякі люди говорили, що мені треба було народитися «пацаном», нібито дівчині не властиво грати у футбол. Але ж мені це дуже подобалося. Навіть не пам`ятаю, з чого все почалося: просто взяла м’яч і почала буцати, а потім збиралися з хлопцями «поганяти» в футбол. Вже десь в класі 7­му або 8­му в школі, де я навчалася, проходили змагання з футболу. Мене запросили до команди. Пам’ятаю свій перший гол тоді і вир емоцій! Яка я була тоді щаслива! У 10­му класі наша команда одержала перемогу у змаганнях, у тому матчі я забила переможний гол, і досі в школі є той кубок і грамота. Зараз, хоча і не граю в футбол, по телевізору дивлюсь матчі та завжди вболіваю за наших.

— Чому ти припинила грати у футбол?

— Після операції лікарі порадили мені не грати в футбол, бо через випадкову травму я можу втратити слух остаточно. Потім я мріяла працювати в поліції, слідчим. Тато був дуже радий моєму вибору, оскільки він – «афганець» і мріяв після повернення з Афганістану піти працювати в цю сферу. Але тоді батьки його відмовили, і він гадав, що ця мрія здійсниться в його доньки. Та я передумала, сказала: «Тато, вибачай, але я не піду вчитись цій професії». Саме тоді, коли я покинула футбол, відбулося відродження мене як поета.

— Ти ще займаєшся громадською організацією. Наскільки це важко робити і все поєднувати?

— Я ніколи не замислювалася, важко це мені чи ні. Я люблю займатися тим, що мені подобається. І як мені важко не було б, все одно я буду це робити. Тому що це те, чим я хочу займатися і чим можу ділитися з людьми. Під час Майдану я переосмислила деякі речі, почала інакше дивитися на людей і на життя в цілому, зрозуміла, що люди є рушійною силою. Кожен із нас може щось змінити — не важливо, на якому рівні. Наприклад, у вас біля під’їзду є клаптик землі, на якому ви випололи бур’яни, посадили квіти і таким чином зробили свій вклад. Я не можу сказати, що для мене це важко, абсолютно ні, а ось поєднувати роботу і громадську організацію буває важко. Громадська діяльність не приносить мені ніякого матеріального прибутку. Це — задоволення естетичне та духовне, я від цього «кайфую». Я познайомилася з багатьма цікавими людьми. І коли ми проводимо якісь заходи, я можу спокійно зателефонувати і попросити допомогти. Для того щоб поїхати, наприклад, в інтернат і привезти дітям подарунки та необхідні речі, тому що все це вимагає ресурсів. Всі виділені кошти завжди йдуть на потреби нужденних. Я вдячна людям, які мені довіряють.

— Розкажи якусь цікаву історію за час твоєї громадської діяльності.

— Була історія, яку я часто згадую. Якось перед Великоднем ми їздили в інтернат у Вільнянську. Там була дівчинка років 6. Ми малювали, грали, і потім вона підійшла до мене і назвала мене мамою. Важко відреагувати на таке, я спочатку не звернула увагу. Потім дитина підійшла до пані президентки нашої громадської організації і теж назвала її мамою. Це показує, що скільки  подарунків до дитячого будинку ми не привозили б, справжні любов і людське тепло не замінять жодні скарби світу. Ти можеш бути найбагатшою людиною в світі, але без любові, разом з тим, будеш найбіднішим. Кожна поїздка до інтернату для мене — з відтінком суму, але водночас і надії на краще.

Анастасия КАНДЫБЕЙ

РЕКЛАМА REDTRAM

Loading...

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *

О Нас | Контакты | Рекламодателям