Володимир Москаленко: «Словами в соцмережах справи не робляться!»

213
0

 

У наше професійне свято, 6 червня, вдалося поспілкуватися з багатьма цікавими людьми — гордістю журналістської професії. Але перший в цьому ряду Володимир Москаленко. Він ­ і газетник-­оглядач «МІГу», і «радист» ­ свого часу очолював один із FM­каналів. Володимир був телеведучим і редактором інформаційної програми колишньої ЗДТРК. А ще Москаленко рік відвоював добровольцем на Сході, є депутатом міськради, послугував прообразом одного із героїв роману Павла Вольвача «Сни неофіта», присутній він і як персонаж роману Валентина Терлецького «Рок-­н­рол, стакан, кохання»

Про студентські роки
Однак почнемо здалеку – з переломних років кінця Перебудови.
— Я входив до запорізької філії всеукраїнської організації «Студентське братство» (СБ), ­ розповідає В. Москаленко, ­ вона складалась із студентів ЗНУ, ЗНТУ, ЗІІ (тепер ЗДІА), потім до нас медики приєднались. Ми брали не числом, а активністю. Пік діяльності СБ припав на період осені 1990 року. Нагадаю, що тодішні події отримали назву «Революція на граніті». До речі, ми планували організувати і тут, у Запоріжжі, табір голодуючих студентів з тими ж гаслами, що й у Києві. Нашою ж метою, насамперед, було здобуття Україною незалежності.
Інтернету й соцмереж у ті часи ще не було, то саме ми інформували інших студентів про ситуацію. Коли пам’ятаєте, всі студентські вимоги були прийняті, влада пішла на поступки, і прем’єр Віталій Масол подав у відставку.
Про репресії щодо нас не йшлося. Радянський Союз вже агонізував. Нас лише трохи пожурили ­ в університеті відбулося кілька зустрічей з тодішнім ректором Толоком, і це все. Бажання у влади закрутити гайки було, а от можливостей і сил — вже ні.
Після закінчення філологічного факультету (відділення української мови і літератури) ЗНУ, через якийсь час, а саме у 1996 році, я прийшов в інформаційну редакцію програми «Телекур’єр», де пропрацював до 2001 року.

Про телебачення
— На всю телекомпанію тоді був один комп’ютер і ніякого Інтернету. Було цікавіше, тому що постійно працювали в прямому контакті з людьми. Зараз журналістська робота технічно дещо спростилася, адже в Інтернеті ти отримаєш будь­яку довідкову інформацію. В ті ж часи ­ довідка лише з власного архіву, бібліотеки чи після спілкування із фахівцями.
У 1990-­ті ще й мобільних телефонів не було. Зв’язуватися і домовлятися з цікавими людьми про зустріч було складніше.
На телебаченні свої технічні можливості для журналістської роботи, адже відеоряд про щось інколи може розповісти краще від тисячі слів.

Про радіо
— На радіо можливо інтонаційно, голосом, т.зв. «підложками» попрацювати, щоб донести свою думку. Додам, що свого часу в статусі заступника керівника обласного радіо я, де­факто, керував каналом Запоріжжя FM 103,7. То було рок­радіо, якого в такому вигляді ніде більше в Україні не існувало. А потім, у силу різних причин, все заглохло. Саме як рок­формат.
Сьогодні із сумом додам, що радіо як таке практично зникає, в переважній більшості це розважальний контент. «Розмовного» радіо, такого, як було колись і яке відігравало значну роль у житті суспільства, вже практично не існує.

Про цікавих людей
— Кожного дня було все і цікаво, і кумедно, і трагічно, і драматично. У «Телекур’єрі» практично завжди працював у прямому ефірі, окрім одного випуску, який пішов у запису. А ще тоді перед очима пройшла маса, на перший погляд, звичайних людей — політичних діячів, звичайних сільських дядьків, чиновників середньої і несередньої руки. Героїв нашого часу, скажімо так.
Найбільше із того, що дає журналістика — це можливість спілкуватися. А найголовніша «фішка» в роботі ­ це те, що все дуже швидко міняється, і буває, що час наче спресовується і вже сам дивуєшся, як все встигаєш зробити.

Про газети
— У газетників один інструмент — слово. До того ж, газети намагаються знайти своє місце в інформаційному просторі. Бо ж привабити читача, який, здається, все-­все знає, зовсім непросто. Беремо стилістикою, написанням, подачею. Так і стараємось конкурувати з Інтернет­-виданнями.
Але зараз всі ЗМІ, навіть «традиційні», мають свої веб­-сторінки. Тому газетний журналіст, хоче він цього чи ні, має опанувати і цю сферу.
Та й творча складова змінилася. Якщо раніше журналіст мав ледь не витискати з чиновника інформацію, то тепер останній і сам інколи зацікавлений в її розповсюдженні. Однак, за спогадами ветеранів професії, якщо колись газета могла зняти з роботи секретаря обкому, то сьогодні проблема в тому, що журналісти пишуть-­викривають, а викриття нічим не закінчується. І тут одні читачі й далі йдуть у газету шукати правду, а інші, котрі у всьому зневірились, добиваються справедливості ледь не судом Лінча…
Насправді в цьому є велика загроза.

Про АТО
— Моя історія проста: в понеділок прийшов до військомату, а в середу, 20 серпня, мене вже направили до учбового центру «Десна» під Києвом. І 24 вересня ми вже стояли на бойових позиціях в «секторі С» (це неподалік Дебальцевого). Мав кілька військових спеціальностей: і стрільця­-навідника зенітної установки, і командира відділення ПЗРК «Ігла»…
А взагалі АТО — це відтермінована війна за Незалежність України і війна за те, щоб жити вільно. У зоні бойових дій я бачив й іншу модель життя, яку нам хочуть нав’язати. Вона мене абсолютно не влаштовує, і тому проти неї треба воювати, іншого виходу немає. Суперечками в соцмережі справа не зробиться. Має бути просте розуміння: у нас є ворог, який хоче нас знищити, все інше — це вигадки, шахрайство, маніпуляції. Як сказав один український дисидент і політв’язень: «Тільки залізо вирішить, де буде кордон України».
Тоді це здавалося дуже далеким і утопічним, а сьогодні ­ ось вона реальність!
Зауважу, що війна на фронті — це просто. Є ворог, якого треба знищити, бо він знищить тебе. Та сьогодні класичних війн вже не існує. Хто років 30 тому міг подумати, що вдало проведена хакерська атака — і не працюють банки, немає води, світла тощо. І в країні біда. А начебто ніхто не стріляв…
На жаль, і сьогодні є люди, які у нас готові влаштувати те, що відбувається нині в т.з. ОРДЛО. У Запоріжжі їм це не вдалося -­ ми відбилися! Але сказати, що ситуація застабілізована, я не можу. Ми живемо в тривожний час, в умовах військових дій проти нашої держави.
Зазначу, що спроби нас подолати будуть постійно, поки існуватиме країна, яка хоче нашого підкорення. Це відбуватиметься в різний спосіб і різними методами. Це буде тривати ще дуже­дуже довго, в тому числі набуватиме форм і юридичного тиску, і фізичного. Проти нас гібридна війна, тому і ми будемо гібридно воювати. І, мабуть, бити пики доведеться, і переконувати добрим словом, і примушувати.
Переживемо і це!

Про Миколу Михайлова
— Ми з колегою­-журналістом Миколою Михайловим (М. Михайлов в домайданний період мав доволі проросійські погляди. ­ Авт.) разом воювали й були в одному розрахунку. Зустрілися ще на збірному пункті. Зараз Коля десь у морі. Він мені зізнавався, що в нього був дуже болючий і тривалий процес переосмислення себе як громадянина України. Микола казав, що в нього це був свідомий вибір: «Я знайшов свою Батьківщину, і знайшов її у зрілому віці». Михайлов брав активну участь в подіях 2013­-2014 років і тут, і в Києві. Він був одним із небагатьох, хто залишався на столичному Майдані 21-­22 лютого 2014­-го. Коля малював мені картину, коли все навколо фактично було спалено і залишилася тільки сцена, кілька сотень людей навколо і вся та маса «Беркуту» й інших подібних. Вони вже майже дійшли до самої сцени, навколо все палало. І от коли почало сходити сонце, розвіявся дим, то люди на Майдані побачили, що ніякого «Беркуту» вже немає! Микола був настільки щасливий, що доля дала йому цю можливість – бути там в цей момент! Він казав, що остаточно переконався тоді, що зробив правильний вибір: це ­ моя Батьківщина, і я за неї воюю…

Про депутатство
— Відслужив рік і демобілізувався. А тут якраз вибори! Мене запросили взяти в них участь, а я не дуже й пручався… Зауважу, що міськраду я кільканадцять років спостерігав з балкону як журналіст, а сьогодні вже за мною хтось спостерігає з висоти.
Відразу з’явилося бажання якихось змін. Нині я вже збагнув, що не все можна змінити революційним методом і декретним порядком. Бо є вже більше розуміння політичного процесу, як і тих, інколи підкилимових процесів маніпулювання міським, обласним, державним бюджетами, і того, як люди намагаються нажитися на цьому всьому.
Але тут теж багато чого змінилося. Раніше з міськради ми інсайдерську інформацію отримували по секрету, сьогодні ж багато речей відкриті. Однак яка зворотня реакція на всі ті викриття? Ми бачимо, що і правоохоронні органи поки не такі, як нам би хотілося, та й судова система теж. Та це ж не значить, що ми маємо сидіти склавши руки?
Найбільша проблема для нашої фракції «Батьківщина» — це відсутність достатньої кількості голосів для прийняття запропонованих нами рішень. Існує «промерська» більшість, і їхня модель розвитку Запоріжжя нас не зовсім влаштовує, як і поводження з бюджетними коштами.
Та у нас же демократична країна? На сьогодні у них більшість ­ так вирішив виборець. Через те ми працюємо шляхом домовленостей, дискусій, порозуміння. Адже головне завдання, сподіваюся, що всіх фракцій міськради, аби запоріжці жили краще й комфортніше.
Тут щось вдається, а щось і ні. Зауважу, що за попереднього скликання міськради була тотальна перевага ПР, і тоді взагалі ніхто не слухав опозицію, зараз же багато чого змінилося. Але і для городян, і для нас навіть образливо, що владою неефективно витрачається маса грошей. Ми бачимо всі ті розтягнуті в часі неякісні ремонти, проблеми з виконавчою дисципліною, я вже не кажу про корупційні прояви.
Як депутат працюю в постійній комісії з питань регламенту, законності, правопорядку… Ось, наприклад, така проблема: поліцейська статистика міста вказує, що саме легкодоступність алкоголю і поведінка громадян після надмірного вживання є причиною багатьох правопорушень, злочинів. І з цим потрібно щось робити. Та й багато з чим іншим.
Сьогодні треба говорити і про камери спостереження. Хтось скаже, що це, буцімто, обмеження свободи. А якщо це може допомогти і врятувати тобі життя, то чи можна без такого контролю обійтися?
У мене, до речі, була дискусія з хлопцями з приводу того, чого я «пішов у владу»? Бо ж всі депутати однакові, як і чиновники… А я у відповідь: а ти хочеш, щоб щось змінилося, і як це зробити? Знову революція? Як можна міняти підходи влади до життя міста і не впливати на рішення влади? Та ніяк! Тому чим більше людей, котрі, бажаючи реальних змін, прийдуть у владу, тим скоріше і з меншими втратами такі зміни відбудуться…

Про Вольвача
— Я «оспіваний» і Павлом Вольвачем, і Валентином Терлецьким. На щастя, як позитивний персонаж. Не можу сказати, що з Павлом ми були друзі­-нерозлийвода. Він сам, як завжди – прямо в очі скаже, що це брехня. Ми сварилися і навіть не розмовляли якийсь час через дрібні непорозуміння. В часи роботи на телебаченні, і це описано у нього в книжці, ми один для одного були часточками невеличкого світу, який людина створює для себе і в якому вона живе. Така собі зона комфорту. В тому числі мовна…
Я ­ не великий літературознавець і критик. Але як споживачу мені подобаються Павлові вірші і прозові твори. Вольвач, я переконаний, зайняв помітне місце в сучасній українській літературі. Він ­ добрий приятель, друг, знайомий. Можливо, зараз ми не так часто контактуємо, але багато вже про що переговорили, і переговорювати заново, можливо, й не треба.

* * *
Ось такий він ­ наш колега і воїн, депутат і просто небайдужа людина… Як політик він вже слідкує за словами. А ще здалося, що вже трохи втомлений життям, бо ж метр запорізької журналістики. І просто професіонал. Удачі йому й успіхів!

Бесіду вела Світлана Третяк

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here