Віра Коваль: Життя триває, усе минеться. Перемагає той, хто не здається

83
0

29 вересня відомій запорізькій поетесі Вірі Коваль виповнюється сімдесят. Віра Миколаївна видала п’ять поетичних збірок і роман у віршах «Узбіччя». Співавтор відомого запорізького співака і композитора Анатолія Сердюка. Лауреат всеукраїнського радіофестивалю «Пісня року» 2000 року, міжнародного  фестивалю «Шлягер року» 2003 року, пісні на її слова співають Катерина Бужинська, Алла Кудлай, Віталій та Світлана Білоножки, Лілія Остапенко та інші відомі не лише в Україні виконавці

Жіноча доля…

Віра Коваль — член Національної спілки письменників України. Вона ­ мама двох дочок і, звичайно, давно бабуся. Можна сказати, життя більш ніж вдалося: ось тобі слава, яка й не снилася багатьом колегам по перу, та й тішать діти з онуками.

А з іншого боку, майже все життя самотня, чоловіка втратила, коли ще діти були на руках. Повернулася до рідної домівки з Херсонщини, куди поїхала за розподілом після закінчення тоді ще Запорізького педінституту. У школі рідного Біленького роботи за спеціальністю  «українська мова та література»  не знайшлося. Була на підміні, працювала у вечірній школі та дитячому садочку. Напевне, саме про ті роки В. Коваль з гіркотою пише:

Нас звикли стригти під одну гребінку,

немов овець, про сад вже й не кажу.

А пустиш збоку необачно гілку ­

її зламають, зріжуть, обстрижуть.

Зі мною ви погодьтеся: не просто

собою бути в цьому світі, де

Із усмішкою янголятка Прокруст

обманює довірливих людей.

(«Прокруст»)

Зрештою, відпрацювавши педагогом чверть століття, пішла на пенсію за вислугою років. На мінімальну пенсію…

Отак сиджу і думаю, й дивлюсь:

Гуде шосе, шумить життя без краю.

А я живу чи тільки виживаю…

Бо все не так, як у людей чомусь…

А як подумать, мабуть, не жила,

Я тільки гостем на Землі була,

Нічого від життя собі не брала

І навзаєм нічого не давала.

… Воно й не так багато мені літ,

А тільки вже збайдужіла до всього.

Ну що ті шість десятків для землі?!

Мені ж і їх носити вже незмога.

(«Узбіччя»)

Я вже втомилась від своєї сили.

Це ж не у ній моя жіноча суть!

Та в кого ж ті міцні широкі крила,

Які мене над світом піднесуть?

І, мабуть, тут не можна змовчати про її долю ­ долю талановитої жінки з українського села. В ситуації повного нерозуміння, байдужості, заздрощів і прямої протидії. Віра Миколаївна пригадує, що коли почала друкуватися у «Комсомольці Запоріжжя», то селом поповзли чутки: «Мабуть, коханкою редактора стала, бо хто б її друкував»…

Хоча тепер вже запоріжанка Віра Коваль свою малу Батьківщину і далі любить:

Моє село — моїх доріг початок,

моє коріння і моя рідня,

люблю з тобою разом зустрічати,

весну і ранок сонячного дня.

(«Моє село Біленьке»)

 

Шлях у поезію…

­ А писати я почала ще у школі, ­ розповідає Віра Коваль. ­ У мене і дід римував, і батько. А ще дід (по батьку) знав багато народних казок і розповідав їх.

Мій дід Іван був шорником в колгоспі,

шив коням збрую і стару латав.

Він вдома шив, тому в нас часті гості

були їздові. В хаті тіснота!..

 

«… Не хлюпай носом,

хвостик пістолетом.

Ні перед ким не гнися до землі.

Хай буде важко — сил знайди для лету.

Не забувай: ми, доню — Ковалі!»

(«Дідизна»)

­  Кожної неділі ми йшли до бабусі (по матері) у гості. В нашому ж селі… Якось взимку, коли мені було 3 роки, умовили мене залишитися в гостях ночувати, а батьки пішли. Серед ночі я наробила репету, дід з бабою взяли мене в оберемок і — додому. Пам’ятаю, зима, ніч, все небо у зірках, зорі блищать, і це мене так вразило, що я почала читати вірш Наталі Забіли: «На Дальній Півночі ­ зима, поля снігами вкриті, півроку сонця там нема і тільки зорі світять»… Я думаю, що це був у мене поштовх поєднання слова і краси.  Пізніше дуже любила читати ту ж Н. Забілу, Г.Бойка та інших авторів.

І взагалі, згадки про дитинство у Віри Миколаївни лише зі світлим сумом:

Туди не ходять поїзди

і літаком не долетіти.

Де тато й мама молоді,

а ми — ще безтурботні діти.

(«Пам’ять»)

Втім, як у кожної людини, найкращі спомини — про маму. А ще отой душевний щем: «Пробач, моя рідна!».

Хата ще береже

мамин голос і сміх,

та не доня я вже.

Я — бабуся. Для всіх.

(«Доки мама жива»)

*  *  *

Коли від нас відходять матері

в незнаний вирій в опівнічній тиші,

то зазвичай о тій гіркій порі

ми стаємо доросліші й мудріші.

Даремні запізнілі каяття,

що здавлять душу, мов камінні брила, ­

тепер із нас питатиме життя,

що встигли ми і що не так зробили.

­ Мені здається, що Ви віршами розмовляєте, чи це справді так?

­ По-­різному. З’являються ідеї, записую у блокнот. Іноді відразу пишуться вірші, іноді це довгий процес. А в дитинстві читала свої вірші на шкільних вечорах, надсилала їх у районну газету «Червоний промінь». А як повернулася з Херсонщини, то почала їздити на засідання літоб’єднання до Запоріжжя. Його головою тоді був Микола Лиходід. Кілька разів Петро Ребро запрошував на збори обласної організації Спілки письменників. А ось на фестиваль «Поетичний травень» їздити соромилася, вважала, що у мене недолугі вірші і вони не достойні широкої публіки. От Любов Геньба пише!..

Однак газета «Комсомолець Запоріжжя» друкувала мої вірші. Редактор навіть запропонував підібрати найкращі, надрукувати їх і, можливо,  книжку. А де в селі є друкарська машинка? У школі, тюрмі та сільраді. Мені всі відмовили, тому я послала написане від руки, та його, мабуть, ніхто і не дивився. І лише тоді я купила собі друкарську машинку…

10 років мене не приймали до Спілки письменників. Чи то просте нехлюйство тодішнього керівництва обласної організації НСПУ, чи то ревнощі, я вам вже не скажу…

Серед моїх найулюбленіших віршів, які вдалося написати  ­ «Шахи», «Пам’ять» і «Айстри».

Іскри ті впали, але не пропали,

квітами айстрами іскорки стали.

Айстри ­ то літечка квіти останні.

Айстра червона — гаряче кохання.

Айстра ось біла, як іній розквітла ­

серця то пам’ять нев’януча, світла.

Айстра блакитна — то холод  розлуки,

неба осіннього сум і розпука…

(«Айстри»)

… І до пісні

­ Якось по радіо почула, ­ пригадує  Віра Миколаївна, ­ що літоб’єднання «веде» вже Лариса Коваль. Разом із земляком Сергієм Редькою ми тоді приїхали на його засідання. А ще я почула, і теж по радіо, Анатолія Сердюка з прем’єрою пісні на слова Л. Геньби «Весняний вальс». Пам’ятаю, що він звернувся до поетів з пропозицією присилати вірші  для можливої співпраці. Я зібрала кілька поезій, вони Анатолію сподобалися, і так все почалося. Сталося це майже 20 років тому. Наша пісня «Сорочка­вишиванка» отримала перше місце на одному із конкурсів.

До слова, мій знаменитий колега Григорій Лютий до мене дуже добре ставився, аж до тих пір, поки Анатолій Сердюк не почав писати пісні на мої вірші. Конкуренція, так би мовити…

­ З якими ще композиторами Ви співпрацювали?

­ З киянкою Лілією Остапенко мене познайомила Валентина Нєдєльська ­ ми вчилися разом в педінституті, щоправда, вона курсом попереду йшла. Потім випадково моя дочка­педіатр лікувала онука Валентини, сина Тетяни Нєдєльської та знаменитого акордеоніста Яна Табачника. Вони поїхали до Америки заробляти гроші, а сина залишили бабусі.

Дочка дала мій телефон Валентині, а вона вже чула, що Сердюк на мої вірші пише пісні. Нєдєльська кілька моїх віршів передала Лілії Остапенко. Спочатку Ліля написала одну пісню Аллі Кудлай. Та сказала, що якійсь вчительці з села платити гроші необов’язково, бо це вона має пишатися тим, що така зірка співає її пісню…

Потім Ліля написала «Горлицю» для Таїсії Повалій. Мені казали, що зараз в Інтернеті є запис, де вже сама Ліля співає цю пісню. Білоножки, як і автори, у 2003 році отримали за нашу з Лілею пісню «Не покидай нас, юність полум’яна» приз «Шлягер року».

Якось Л. Остапенко запросила мене на свій концерт до Києва десь у 2004 році, і я з нею особисто познайомилася. А потім Ліля поїхала до США. Я перед тим послала їй десь два десятки текстів, що з ними зараз ­ не знаю…  Ліля повернулася до Києва, та зв’язок з нею у мене перервався.

 

«Таких не беруть в космонавти?»

Віра Коваль ­ поет різноплановий. Це ­ справжні віршовані саги і побутові замальовки,  тонка лірика і чітка громадянська позиція.

Світ створений чортом, не Богом,

від крові світ геть очманів.

Мого сподівання дорого,

чому ти в пекельнім вогні?

(«Нестор Махно»)

Нас не зведе ніхто на гній і попіл.

І не погасить у серцях зорю.

Нехай мовчать

Москва й Константинопіль,

коли я з рідним Богом говорю!

(«Вибір»)

Із року в рік одну і ту ж платівоньку

заводять на майданах залюбки

і вболівають так за Україноньку,

що рвуть її, нещасну, на шматки.

(«Повертаючись до витоків»)

Всі про Майдан уже забули.

А я ж горів у тім вогні!

І снайпера ворожа куля

У скроню влучила мені.

(«Монолог героя «Небесної сотні»)

У Віри Миколаївни чимало милих дитячих віршиків (а кажуть, що є дефіцит  літератури для малечі!):

Білий сніг засипав хати

І дерева, і траву,

І веселі зайченята

Ліплять бабу снігову.

А та баба пишна й гожа,

На зайчиху­маму схожа.

А ще Віра Коваль ­ гуморист та поетеса­пародист.

­ Хочу розповісти, як прийшла до ГО «Всеукраїнська асоціація гумористів і сатириків «Весела Січ». Григорій Лютий збирався святкувати свій 50­річний ювілей у театрі ім. Магара. Я вирішила написати йому «солянку» з пародій і виступити на концерті. Зателефонувала, та він мені відмовив.

Однак вже під час фуршету дав мені слово. Мене тоді почули знані запорізькі гумористи. «Та ти ж наша, давай у «Веселу Січ», ­ запросили вони. А вже далі з’явилися кілька пародій на вірші Лариси Коваль, Михайла Буряка, Г.Лютого, Л. Геньби, С. Аніщенко, О.Ткаченка…

 

Нічні польоти

Мої очі, мов два НЛО,

                                        полетіли у ніч.

Лариса Коваль

Ті НЛО, мов комарі,

вночі літають угорі

набридливо, безбожно.

А тут ще стали — просто жах! ­

літати очі в небесах.

Від страху вмерти можна!

А там, дивись, не гірше мух

літає в небі двійко вух

і довгий ніс, як дишло.

За ними прилетів і рот,

поплямкав і сказав: «Ну от,

здається, круто вийшло!».

Втім, як багато хто знає, друзів­поетів пародіями не здобувають…

­ А які Ваші стосунки із владою? Ви ж все­таки всеукраїнська знаменитість?

­ Першу мою книжку видав А.Сердюк власним коштом, він хотів, щоб мене прийняли до НСПУ, бо йому натякнули, що якось «невдобно» писати пісні на вірші самодіяльної поетеси. Я вдячна Анатолію і за книжку, яка стала поштовхом у моїй творчості, і за те, що він дав нове життя моїм віршам — вони стали піснями.

Минулого ж року представники Департаменту культури, туризму, національностей та релігій Запорізької ОДА обіцяли виділити гроші на книжки. Нас, поетів, зібрали, розкритикували («Це ­ брошури, а не книжки!»), але гроші дали. Я пропонувала видати «У калиновім цвіті».

Далі чиновник, який цією справою займався, звільнився, і моя книжка з комп’ютера зникла. Колеги послали ще раз свої твори, а я про це нічого не знала… Через те тільки мою книжку і не надрукували. Видали «Антологію» й 11 авторських книжок запорізьких поетів …

Зрештою збірку «У калиновім цвіті» я надрукувала власним коштом, всього 50 примірників. А книгу «Повертаюсь до витоків» допоміг видати земляк, який просив не називати його прізвище.

Спасибі й Миколі Білокопитову! Він нагадав, що цього року треба б видати «Вибране», бо ж  ювілей. Все підготувала, надіслала до відповідної інстанції електронною поштою ще у квітні. Та знову щось «не витанцювалося». Тепер обіцяють подумати, і, може, у грудні на честь ювілею щось вийде.

Та незважаючи на всі негаразди,

Життя триває, усе минеться.

Перемагає той, хто не здається.

(«Життя триває»)

І ця маленька жіночка з мінімальною пенсією, самотня в будиночку приватного сектора Запоріжжя ­ міста, яке мало б пишатися такою землячкою, нікого в своїх невдачах не винуватить:

… Простіть мене усі, із ким зустрілась,

І ті, із ким зійтись не довелось.

Простіть мої меди й отруйні стріли,

Якими зачепила я когось.

*    *   *

5 жовтня у малій залі ПК «Орбіта» о 18:00  ­ ювілейний концерт Віри Коваль, вхід вільний. Ведучий ­ Анатолій Сердюк.

Світлана Третяк

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here