Валентин Терлецький. Універсальний Талант

87
0


Живе в нашому місті унікальний творчий чоловік. Ось як про нього пише «Вікіпедія»: «Валентин Терлецький — літературний критик, журналіст, письменник, поет, музикант». Що до цього додати? Блакитні очі, яскрава зовнішність і виглядає «трохи за тридцять» у свої 43. «Зірка», одним словом…
Про телебачення

Власне він і є запорізькою «зіркою» і на телеекрані, і в музиці. Сьогодні Валентин розповідає про себе сам:
Працюю журналістом на Суспільному телебаченні. У вільний від роботи час займаюся тим, чого душа бажає — творю. Закінчив філфак Запорізького державного університету (українська мова і література). Однак не став вчителем, а прийшов на телебачення. Мій батько почув оголошення про те, що потрібні молоді, зі знанням мови, комунікабельні люди. Так я тоді вперше працевлаштувався.
На ЗОДТРК (тепер Суспільне) відбувалася чергова зміна команди. У серпні 1997 року мені призначили стажування, а через те, що катастрофічно не вистачало людей, зразу в бій, як кажуть. Почав писати ­ спочатку за кадром, а потім став ведучим новин. 3,5 року я пропрацював, і саме тут моя фактична журналістська альма­матер.
Далі ­ «вільне плавання». Інші телекомпанії, радіоканали, журнали, прес­служби, газети, інформагентства. Із ЗОДТРК я пішов на телекомпанію «Хортиця», де працював до самого її закриття. Довго був власним кореспондентом центральних щоденних всеукраїнських газет: «КоммерсантЪ­Украина», «Экономические известия», «Наша держава», «Вечерние вести».
Кілька разів хотів піти з професії, але повертався. У 2013 році на ЗОДТРК працював директором Олександр Коваленко ­ мій товариш, з яким ми у 90­ті починали. Він запропонував, і я повернувся на канал.

Про літературну критику

Я увійшов у сучасну літературу фактично як літературний критик. Ми працювали над телевізійними новинами з Павлом Вольвачем. Була у нас тоді така знаменита співоча чоловіча редакція. Саме Павло «присадив» мене на сучасну українську літературу. Сьогодні він знаний і вже не запорізький, а київський літератор, через те з Вольвачем зустрічаємось не так часто. Він ­ чоловік доволі своєрідний, а в деяких речах навіть незручний і колючий. Але Павла я поважаю за його яскравий талант, який дає йому право бути різним…
Взагалі­то писав я з дитинства і дуже любив читати. А от сучасна українська література до мене «прийшла» через Павла. З його подачі почав читати багато сучасних авторів. А далі або перша, або друга моя рецензія була саме на поетичну збірку Вольвача «Кров зухвала». Рецензію надрукувала «Запорозька Січ».
Потім з’явилася серія статей про місцевих авторів у цьому ж виданні. А далі я набрався сміливості й нахабства та почав читати інших авторів й надсилати до загальноукраїнських ЗМІ свої рецензії. Вони друкувалися в «Літературній Україні», в журналі «Українські проблеми», в «Кур’єрі Кривбасу»…
Літературна критика — це все ж критика, через те мої публікації навіть спровокували декілька потужних літературних дискусій. Втім, за це платили гонорари, і з’явився невеличкий, але підробіток. Я багато читав і писав. Однак це так і не стало моєю основною професією, бо ж готував рецензії тільки на те, про що сам хотів сказати. А потім критика пішла з мого життя ­ просто ніколи читати інших авторів. «Підв’язав» я з нею тоді, коли почав писати свій перший роман.

Про «красне письменство» і моновиставу

Першим моїм твором ­ ще у шість років ­ була дитяча казочка. Сьогодні у моєї мами зберігається цілий стос написаних мною від руки творів. Були ситуації, коли до мене приходили друзі, гукали грати у футбол, а я відмовлявся, бо якраз писав піратські чи пригодницькі оповідки. Любив мандрівки, детективи, вів навіть корабельні дитячі журнали. З одного боку, це начебто забавка, а з іншого ­ я «пробував перо» і «розписувався».
Стосовно поезії хочу сказати, що під час навчання в університеті прочитав багатьох достойних авторів. Зі світових знаменитостей мені тоді подобались і Маяковський, і Гарсія Лорка, і ціла група німецьких експресіоністів. Далі смаки, звичайно, змінювалися. Щодо українських поетів це ­ Грицько Чубай і той же Василь Симоненко (класик­шестидесятник).
А мої перші студентські поезії виявилися дуже схожими на копіювання. Захопився тоді модернізмом, сюрреалізмом. Одночасно з цим перейшов на українську мову, зокрема у текстах пісень. Зрештою, так з’явилася моя перша поетична збірка «Ключи от сумерек» (2003 р.). Назва російська, та вірші там як російською, так і українською мовами. У збірці найкращі тексти пісень 90­х років. Це було офіційне видання за спонсорські (до речі, невеликі) гроші. Втім, зараз на цю збірку дивлюся скептично.
Загалом у мене три збірки, зараз до друку Національною спілкою письменників готується четверта. У 2006 році вийшов «Небесний оркестр», у 2014­му ­ «П’ята пора року». Останньою збіркою я дуже пишаюся, бо в ній зібрані вірші вже дорослої людини з достатнім життєвим досвідом.
За цією збіркою я зробив моновиставу «Ти чуєш мої смолоскипи?». І цим 1,5­годинним проектом теж можна пишатися. З ним я поїздив по Україні з цілим туром. Потім через рік й інші українські поети масово зробили щось подібне, у тому числі й Юрій Андрухович. Та моду задав саме я, хоча аж ніяк не відкрив цей жанр, бо він існує багато століть. Дуже шкодую, що моя вистава трішки підзабута. Щоправда, на Толоці у Маріуполі я її повторив.
Я спостерігав за глядачами ­ вистава справила на них сильне враження. Однак у Запоріжжі я зіграв її всього один раз. Кілька разів хотів повторити, але почалася війна, і було не до цього. Хотів зіграти у театрі на великій сцені, але тут інші проекти почалися.
Прем’єра ж «Ти чуєш …» відбулася в «Докер­пабі». Цього концертного майданчика вже немає, а ми з групою «Декаданс» там часто виступали. Сьогодні в місті є або великі зали, або кафетерії, і це велика проблема для Запоріжжя, що немає саме середнього професійного концертного майданчика.
А взагалі у мене 10 виданих книг. З них три поетичних, значить, сім прозових, тобто романів. Остання «Книга сили. Воля» видана два місяці тому. Думаю, що це ­ унікальна річ. До речі, це перший мій історичний роман, всі інші були на сучасні теми. Планую цілу серію. «Воля» — це перша частина. Я вже дописав другу — «Віра».
Хотів би акцентувати увагу саме на «Книзі сили», бо це ­ історичний роман, який написано повністю на конкретному фактажі. Тому він унікальний для жанру історичної прози. Зазвичай у пригодницьких, історичних книжках більше художнього, я ж опирався на першоджерела. Це ­ спогади учасників, хроніки, матеріали допитів, офіційні папери того часу.
«Воля» — це XVI століття, і цей роман можна читати як підручник з історії. Це й художня річ ­ я, звичайно, причісував, прикрашав події, але наголос все ж робився на відповідність історичній правді.
Словом, для дорослого читача там є «їжа» для розуму. Книга перегукується із сьогоденням. Зокрема, багато відповідей на болючі питання сучасності, адже українці насправді не змінилися за ці роки, як і люди в цілому.
Я представив цю книгу на «Запорізькій книжковій толоці» у «Козак­Палаці» 28 жовтня. Раніше презентував роман у книгарні «Є», але на Толоці більш повна програма, так, як це було, наприклад, у Львові на Форумі видавців. І там, і на Запорізькій толоці мені допомагали бійці із Театру козацького бою «Запорозький Спас». Вони двічі виступали у Львові на презентації «Книги сили» й викликали там справжній фурор, бо львів’яни ніколи не бачили нічого подібного, тим більше в симбіозі з літературною акцією.
Щодо фінансування проектів, то на спонсорські гроші видано лише три згадані мною збірки поезій. Зокрема, третю збірку профінансувала моя бабуся вже після своєї смерті. Вона заповіла мені гроші саме на видання книжки…
А щодо романів, то вони побачили світ завдяки перемогам у конкурсах, у тому числі й міжнародних. Зокрема, перший роман — це перемога у всеукраїнському конкурсі «Міського молодіжного роману» від видавництва «Фоліо».
Нині я працюю з львівсько­київським видавництвом «Кальварія». Тут вже вийшла третя моя книга. Тепер у мене, як мовиться, є ім’я, і вже не треба ніде перемагати, достатньо написати і принести до видавництва. Однак всі мої романи мають якісь відзнаки. На «Коронації слова» є кілька відзнак, на міжнародному конкурсі «Євроформат» оцінено роман «Хроніки міських божевільних». На жаль, зараз цього конкурсу вже немає, його започаткував і проводив Андрій Курков — українська та європейська літературна знаменитість. А перший конкурс виграв я…

Рок-група «Декаданс»

Я заснував групу 26 років тому. Тоді й написав кілька перших пісень. Звичайно, це спочатку були смішні й недолугі вірші. Поезія сама по собі потребує певної майстерності, емоційного стану та й струсу якогось. Мої перші поетичні спроби — це теж забавка. Протестні речі, бо ми були хлопцями з Кічкаса і, звичайно ж, спочатку російськомовні…
Сьогодні ж ми, напевно, один з найстаріших в Україні рок­гуртів. Я співаю і вмію грати на кількох інструментах — скрипці, гітарі та губній гармоніці. Та на скрипці вже 2 роки не грав і втратив форму, бо на цьому інструменті треба грати по 6 годин щоденно. До речі, у мене вдома є дві старовинні скрипки…
Нещодавно наш рок­гурт записав новий альбом. Тепер звукорежисер «зводить» його, сподіваюся, що скоро він вийде. Тим часом у нашій групі всі настільки зайняті люди, що якщо два рази на місяць зберемося, то й це добре. Раніше ми багато концертували, були у нас тури країною. Зараз це всього кілька концертів на рік ­ ми самі собі робимо ювілейні виступи або великі «сольники». Останній раз виступали на фестивалі Khortytsia Freedom.
Намагатимемося пробитися з новим альбомом на радіостанції та телебачення. Новий кліп також презентували на Толоці. Головне тут те, щоб наша музика радувала нас і подобалася комусь іще. Ми ніколи не втрачали надію сподобатися, знайти нових слухачів, шанувальників. Це ­ рок­н­рол, це ­ життя, це ­ рух. Декілька разів гурт міг розпастися, але я якось мотивував колег, і ми залишалися разом…
Мене часто запитують, хто я сьогодні більше — журналіст, музикант, літератор? Питання складне, але я з гумором відповідаю, що я ­ Валентин Терлецький. У групі колеги­музиканти називають мене митцем. Сьогодні, наприклад, я можу написати пісню. До речі, в «Декадансі» спочатку я був композитором, а нині в цій ролі виступає гітарист Володимир Кондратенко.
Є у мене й власна програма, яку я співаю під гітару, на Толоці я виступав ледь не з годину. Давно з такою акустичною програмою не виходив на публіку в Запоріжжі.

Про добу, в якій всього 24 години

Сьогодні я прийшов на роботу, а поспав всього чотири години. На жаль, у добі тільки 24 години. І це ­ болюче питання.

Про журі

Я разів з п’ять був членом журі літературних конкурсів. Як правило, дотягую до дедлайну (крайньої межі), а потім за одну ніч все запропоноване прочитую, аби оцінити. Такі конкурси, звичайно, потрібні. Так, дуже багато мотлоху, але зустрічається й цікаве. Я помітив натяки на талант у багатьох, але це вже від людини буде залежати, як вона свої здібності розвиватиме. Тобто багато читатиме, «виписуватиметься», вчитиметься плюс набуде життєвого досвіду. Однак трапляються іскринки серйозні, і з них вийдуть люди, коли вони не кинуть це діло. Адже творчість не прощає ліні і пасивності. Її треба підживлювати бажанням і, коли хочете, душевним горінням. Без цього нічого не буде.

Про родину

Моя дружина Яна Терлецька — директор книгарні «Є». У нас є син, йому 5 років.

* * *
І на завершення оцінка сучасного українського суспільства від поета Валентина Терлецького («Срібний вечір»):

І крізь розуму скло каламутне
прозирають змарнілі часи,
Поховали всі дупи у хутра
і приречено ждуть ковбаси.

Світлана Третяк

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here