«Невидимий батальйон» – історія про жінок на війні

712
0

Шість жінок — шість історій. В кінотеатрі ім. Довженка відбулася прем’єра документального фільму «Невидимий батальйон». Однією з головних героїнь стрічки стала мешканка Запоріжжя Юлія Матвієнко. На прем’єрі були присутні Олександр Лобас, командир 37-го окремого мотопіхотного батальйону, нагороджений орденом «Народний Герой України», а також «кіборг» і голова громадської організації «Запорізька рада ветеранів АТО» В’ячеслав Зайцев

Перед прем’єрою стрічки Юлія розповіла, з чого почалась її війна: «У 2014 році ми були волонтерами. Я тоді казала, що ми ­ «листоноші», які збирають, доставляють і налагоджують комунікацію з хлопцями. Ми бачили найтяжчі втрати. «Іловайський котел» і наш цвинтар з невідомими героями… Але після Дебальцевого зрозуміла: скільки б прицілів не «привезли», скільки б «кікімор» не сплели, скільки б ми не зібрали допомоги, єдине, чим я можу допомогти хлопцям, — стати поруч з ними. Більше нічого дієвого я не змогла для себе прийняти».
Одним із підрозділів, бійцям якого Юлія привозила допомогу, був 37­й окремий мотопіхотний батальйон. Під час чергової поїздки дівчина сказала комбату Олександру Лобасу, що хоче до них приєднатися.
— Говорила: «Заберіть мене. Хочу бути снайпером», — розказує Юлія. — Інші офіцери казали Олександру Лобасу, щоб він не зв’язувався зі мною, але він усіх запевнив, що вірить в мене і мої сили. Найстрашніше для мене було оступитися і щоб моєму комбату дорікнули: «Ми ж казали, не треба брати її». Я завжди про це думаю, і це мотивує мене бути гарним солдатом до сих пір.
У свою чергу присутній на прем’єрі Олександр Лобас підкреслив, що на дівчат була велика надія — вони були прикладом для солдатів.
— Юлія Матвієнко і присутня у залі Юлія Калина, кращий навідник СПГ, були на «першій лінії», працювали на взводних ротних опорних пунктах, вели вогонь і співпрацювали з розвідувальними підрозділами. Головним завданням було зберегти життя товаришів і зменшити кількість противників на тому боці. І дівчата з цим впоралися належним чином. Обидві є кавалерами ордена «За мужність» ІІІ ступеня, — підкреслив Олександр Лобас.

Історії жінок
До початку сеансу Юлія Матвієнко попросила присутніх вшанувати хвилиною мовчання всіх загиблих бійців.
У стрічці відсутні спецефекти і комп’ютерна графіка, виключно реальні будні. Фільм поділений на шість сюжетів. Кожна з героїнь ­ Юлія Паєвська («Тайра»), Юлія Матвієнко («Бєлка»), Дар’я Зубенко («Дарт»), Олена Білозерська, Оксана Якубова, Андріана Сусак («Малиш») ­ показує свої військові будні, розповідає, чому вирішила піти на війну і як адаптувалася до мирного життя. Продюсер Марія Берлінська разом з трьома режисерами ­ Світланою Ліщинською, Аліною Горловою та Іриною Цілик так вистроїли стрічку, що кожна наступна історія складніша за попередню.
У стрічці Олена Білозерська, снайпер, питається: «Як довго це буде тривати? Коли все скінчиться?».
Штурмовик батальйону «Айдар» Андріана Сусак («Малиш») говорить, що на війні вона зустріла своє кохання, там же дізналась, що вагітна. Втім, з фронту вона пішла тільки на 5 місяці. Дівчина говорить, що після пекла війни «на гражданке» все дивне: «Тут немає обстрілів, люди ходять і не бояться, потяги на Москву їдуть, як і раніше, і люди вирушають на заробітки…».
Одна з найскладніших історій, на наш погляд, ­ Оксани Якубової. До війни вона працювала головним економістом у Міністерстві фінансів України. Потім пішла на фронт. Через декілька років перед нею постав вибір: або зберегти сім’ю і повернутися з війни, або втратити рідних і продовжувати воювати. Жінка вибрала перше. Але процес адаптації не такий вже й легкий: Оксані важко спускатися у метро, бути серед натовпу людей, під час руху електрички вона заплющує очі і закриває вуха — не може інакше. «Жити після війни куди складніше, ніж померти на ній», — говорить в фільмі Оксана Якубова. Після повернення в неї навіть виникали суїцидальні думки, і вона звернулась по допомогу до фахівців. Оксана Якубова заводила справи на загиблих бійців, мусила з подробицями описувати, як вони загинули: «Як правило, я сідала писати справу о 00:50 ночі. Коли завершувала, йшла спати… Втім, заснути не могла».
Про що фільм
Головна мета стрічки — показати війну такою, яка вона є.
— Багато російськомовних хлопців і дівчат зараз захищають Україну. Вони воюють не за мову. Це ­ їхнє право говорити на тій мові, на якій зручніше, — говорить Юлія. — В своєму сюжеті я просила режисерів вирізати фрагмент, коли мені повідомили про загибель побратима. Це дуже болючий момент… Мати загиблого хлопця мені сказала: «Ми домовились, що це буде щирий фільм, без награності і вигадки… Треба показувати все».
Також під час спілкування з журналістами Юлія Матвієнко розповіла, що погодилася на зйомки, бо її обличчя багато хто бачив, а більшість дівчат на війні змушені ховати свої обличчя, бо професія така: «Кожна з них заслуговує на рівність і повагу як до солдата, офіцера. Ми не кажемо, що жінки кращі, ніж чоловіки, ми намагаємось бути з ними рівними».
Відзначимо, що завдяки цьому проекту і підтримці суспільства в 2016 році розширили перелік військових посад, які можуть обіймати жінки.
На закінчення презентації Олександр Лобас виправив, як сам каже, невеличку історичну помилку: «Після 2­х років командування 37­м батальйоном, в 2016 році, я був переведений на іншу посаду і не встиг зробити одну річ. Тому на ваших очах я вручаю Юлії почесну медаль 37­го батальйону», — повідомив Олександр.

Іванка ВОЛОЩУК, фото автора