Ольга Вакало: І все-таки я вірю — Cуспільне мовлення в Україні буде!

891
0

Україні вперто продовжується процес «реформ». Хтось каже, що під тиском МВФ, а один теперішній класик впевнений, що реформують все, що погано лежить…  Кажуть, що тому війна причиною ­ Путіна українці бояться більше, ніж згаданих «реформаторів», і останні цією нагодою користуються. А ще кажуть, що все ­ завдяки телевізійній  «анестезії», а дехто телевізор взагалі «зомбоящиком» називає.

Світ у вікні чи зомбоящик?

Та чи справедливо це? Телебачення відкрило нам світ, фактично навчило нас життю, познайомило з талановитими людьми. І ми всі добре знаємо десятки розумних і добрих телепрограм, які стали нашими справжніми друзями, а їхні ведучі ледь не ріднею.

Та, на жаль, завдяки «добрим людям» телевізор перетворився й в ефективний засіб маніпуляції громадською свідомістю, інструмент цькування політичних конкурентів, крамницю з «продажу» відвертих нікчем на виборах.

Але сьогодні наша розповідь про Ольгу Вакало — популярну запорізьку телеведучу саме розумних програм, які навіть з плином часу пам’ятаються багатьом.

 

Наша довідка. Вакало Ольга Валеріївна. Запоріжанка. Навчалася у восьмирічній школі (зараз гімназії мистецтв) 25 і школі 78. Закінчила педучилище та Запорізький  державний університет. На телебаченні (ЗОДТРК) ­ з 1994­го, в штаті компанії ­ з 1996 року.

­  Коли вступала до університету, ­ згадує Ольга Валеріївна, ­ мені, російськомовній людині,  було байдуже, на яку «філологію» йти. Просто подумала, що українську і мову, і літературу буде легше скласти на іспиті, вони ж бо «простіші» за «велику і могутню» російську. Я й справді безпроблемно вступила до вишу і вже потім відкрила для себе багатющий, ще і рятівний для мене світ української мови й літератури. Я вдячна долі за той мій вибір.

А з 2010 року, коли на виборах переміг президент­утікач, принципово розмовляю українською не лише в ефірі, а й у повсякденному житті…

З телебаченням же сталася майже казкова історія. Працюю у дитячому садочку, мрію про театр. Але з дитинства «плекаю» стереотипне знання, що в мене «не та зовнішність» і «таких не берут в космонавты». Втім, мені підказують, що треба не плакати, а щось робити, пробувати! І я йду до дитячої театральної студії ПК «Дніпроспецсталь», де знайомлюся з режисером Світланою Кочкарьовою.

І диво дивне ­ отримую тут головні ролі. «Кайфую» від кожної вистави і кожного виходу на сцену. І коли Світлану запросили на телеканал «Запоріжжя», вона запропонувала мені спробувати себе у ролі ведучої дитячої програми…

Без розумного телебачення у регіонах?

­ Зараз у зв’язку з реформою Запорізька, як і всі інші філії Суспільного, не мають авторських проектів, ­ продовжує О. Вакало. – В «стандартний пакет» регіонального мовлення входять 7 щоденних випусків новин, одна ранкова та одна вечірня програми. Практично все – у прямому ефірі. Я задіяна в команді, яка готує півгодинну вечірню суспільно­політичну програму «Тема дня». Головна вимога ­ відповідність журналістським стандартам і цінностям Суспільного та локалізація контексту – щоб у кожній навіть загальноукраїнській темі був запорізький привід або висновок…

Наразі моїх авторських програм  «Знак запитання», «Я й Це» і ще цілої низки минулорічних («Суботні зустрічі», «Знак. Післямова», «Як це було») цього року немає… Сумую за ними. «Знак» (бо він найдорожчий) час від часу проводжу в «Книгарні Є» (подяка їм за привітність, гостинність і небайдужість до справ на Суспільному).

Нам обіцяють, що сьогоднішні труднощі тимчасові, а далі з’являться умови для появи й  авторських програм. Умови — це гроші, яких немає…

Звісно, ми розуміємо, що реформування системи державного телебачення в Суспільне мовлення ­ непростий процес. Помилок не уникнути, та як би там не було, впевнена: Суспільне в Україні буде!

Щодо фінансування. Ще три роки ми його отримуватимемо з бюджету. Як ­ то інша справа: поточного року депутати вполовину зрізали кошторис… До того ж, ми (Запорізька філія) вже не юридична особа, у нас немає свого бюджету, тепер є Центральна дирекція Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ) і філії. В центральній дирекції НСТУ майже 2400 працівників, у філіях по всій Україні — 2100…

Життя по-новому

­ Кожна з обласних філій ­ це і телебачення, і радіомовлення, і цифрова платформа, ­ розповідає Ольга Валеріївна. ­ Через те ми працюємо в комплексі ­ спілкуємось і з телеглядачами, і з радіослухачами. Щиро тішуся, коли мене впізнають… радіослухачі. Це класно! Радіо ж більш демократичне, більш чутливе і правдиве…

Від цього року у нас вже нема окремого «радіодому», всі працюємо у будівлі телебачення. Наша Перша студія, яка була телевізійною і щоденні програми саме тут виходили в ефір, тепер віддана під радіо. А увесь телевізійний продукт виробляється у Другій великій студії.

Ми не могли обійти таку область діяльності Ольги Вакало, як керівництво редакційною  радою Суспільного телебачення. Вона нині «великий начальник» київського рівня і, напевне, якось впливає на ситуацію з реформуванням галузі?

­ Це ­ громадська діяльність, вона ніяк не оплачується, ­ розповідає наша співрозмовниця. ­ Ми сформувалися на кінець минулого року, щоб виконати найперше своє завдання ­ написати Редакційний статут ПАТ «НСТУ». Втім, потім настали «карколомні» зміни у творчому складі кожного підрозділу і цілої структури. Процедура формування редакційної ради НСТУ прописана дуже грамотно, із запобіжниками будь­яким небезпечним для суспільного мовника процесам.

15 членів ради обирали за складною процедурою. Зараз залишилося дев’ять ­ когось скоротили, хтось сам пішов, хтось став менеджером філії, а в редакційній раді мають бути лише творчі працівники. Але як запобіжник цензурі і «халтурі», як острівець плекання якості і честі рада поки не працює.

Згідно зі статутом, чотири рази на рік ми маємо збиратися усі разом, аби вирішувати нагальні питання. Цього року вдалося зібратися лише раз, і то за рахунок європейських коштів, тому що і відрядження до Києва оплатити центральна дирекція не може. Киян у  редакційній раді четверо, всі інші — з філій. Зараз (з липня) розпочався ще один європейський проект підтримки Суспільного, який готовий допомогти налагодженню діяльності центральної редради і редакційних рад регіональних підрозділів.

Словом, ми оформилися, у нас є статут і на додаток до нього ­ рекомендації щодо висвітлення подій на тимчасово окупованих територіях. Ми навчилися комунікувати між собою і тепер на порядку денному «стати видимими», створити чек­листи (опис процесу) як інструменти нашої роботи з ймовірними скаргами і почати розв’язувати творчі конфлікти так, щоб отримати довіру всередині такого «складносурядного» і «складнопідрядного» творчого  колективу.

По-живому?

­ У запорізькій філії з грудня до березня було скорочено 67% персоналу, ­ з гіркотою каже Ольга Вакало. – А одна людина в кадрі з’являється завдяки злагодженій роботі цілої команди. Я, наприклад, зараз важко переживаю те, що моя режисер Альона Бугайченко, з якою ми разом пройшли і вогонь, і воду, і мідяні труби всіх цих років, не потрапила до БТРНу (Бюро телерадіоновин). Ми до останнього сподівалися, боролися, але «програли», принаймні зараз.

Також поза штатом залишилася дуже дорога мені Наталя Кононова — наша комп’ютерний дизайнер, я вважаю її надзвичайно талановитою і компетентною. Втратою вважаю і те, що зі студії пішов В’ячеслав Саричев, хоча він потрапив до складу філії, але через півроку вирішив піти.

Всі, хто працює зараз у нашій філії, віддані справі люди. Для мене найбільша підтримка ­  Інна Халеп, яка теж веде програму «Тема дня». Всі біди, всю цю «ломку» ми просто разом проходимо, тримаючи одна одну за руку.

Сам процес формування БТРНу був для мене болісним, я не була до нього готова. Мене втішає, що люди, які не потрапили до нашого штату, не пішли з професії. Хоча більшість  шукає себе. А ще, на щастя, ми залишилися у нормальних стосунках.

Зауважу, що після скорочення у нас є… вакансії! До речі, планувалося, що процес реорганізації (скорочення) розтягнеться на чотири роки. Від самого початку – тобто від 14­го, а після ухвалення закону у березні 15­го поготів я настільки довіряла ініціаторам і провайдерам нашої реформи, що стала робити це беззастережно. А в серпні 2017­го мене «ошпарило» від перших, як нині кажуть, когнітивного та емоційного дисонансів.

Тепер я усвідомлюю, що мала це пережити, треба було більше цікавитися процесами, не тулити свої рожеві окуляри в кожну ситуацію і бути готовою до можливих потрясінь. Я і досі вважаю, що після 14­го реформувати структуру прийшли надзвичайно сильні, цікаві і креативні люди. Але сьогодні мені важко погодитися з великою кількістю їхніх дій. Я не знаю, як би діяла я, чи витримала б випробування владою, грошима, саботажем внутрішнім, тиском зовнішнім. Не знаю. Не знаю, чи якась інакша поведінка була б більш продуктивною. Я точно за реформу, а не за зміну вивіски ­ щоб досягти правдивих змін, продуктивного служіння суспільству, захисту прав і свобод без втрати людей…

Поки що хочу максимально попрацювати на появу реальної, а не формальної редакційної ради. Чи це вдасться ­ не знаю, тим цікавіше.

І тут на додаток до слів Ольги Вакало ­ наші «пять копійок».  Ми не будемо рахувати гроші в кишенях членів правління ПАТ «НСТУ» (креативних людей, як їх називає Ольга). Хоча три скандали з преміями — липень і листопад 2017­го та січень 2018­го (в останньому випадку ­ 172 тис. грн. кожному з членів правління і 240 тис. — голові) все ж напружують. І ще: із 7 тис. працівників скорочено 2,5 тис. Це ­ 36%, а ось у філіях — зокрема, в Запоріжжі — 67%…

Однак тут найперше запитання у нас до парламентарів, які чи свідомо, чи несвідомо ­ в очікуванні українських ВВС та Deutsche Welle ­ ухвалили рішення про «реформу». В результаті ми отримали, що телевізійних Ахметова, Пінчука і Фірташа стало більше, а розумних, по­справжньому дискусійних програм, та ще й українською мовою — менше…

Про людей, що вразили

Щоб не завершувати на песимістичній ноті, спитали Ольгу Валеріївну про людей, з якими поталанило поспілкуватися, про друзів, з якими працювала.

­ Ось моя подруга Лариса Мала — успішна тележурналіст, котра у 14­му стала волонтером, а у 16­му пішла служити в морську піхоту на контракт, позивний «Матрос Джейн». Разом ми вели одну з найулюбленіших і досить популярних на ТК «Запоріжжя» програм – «ПолітВечеря». Тепер я відчуваю власну відповідальність за цю реформу і перед своєю Ларисою, бо, як співає Саша Кальцова – «ти за мене там, я за тебе тут». І у мене тут поки ще не достатньо результату.

Стосовно ефірних зустрічей, то чи не найбільше запам’ятався прямий ефір із Віктором Ющенком у кінці грудня 2009­го. А у 2010­му знаковими для мене стали зустріч та знайомство із телеведучим Андрієм Куликовим. Завдяки йому почала активно цікавитися і врешті брати участь у загальноукраїнських журналістських рухах та ініціативах. Ну і весь час вчилася майстерності ведення та модерації політичних програм. А ще – добірній українській мові.

Щодо мови… Влітку 2012 року, після ухвалення закону Ківалова­Колесниченка, вирішила один день поголодувати за мову. Ніколи цього не робила, але подумала, що день – спроможуся. Приїхала до Києва 9 липня ­ принципово у День народження президента­утікача. Люди поряд голодують по кілька днів і тримаються, а мені вже о 17­й так закортіло щось з’їсти, ну до запаморочення.

І тут на сходи біля Українського дому, де все й відбувалося, приїхав Євген Сверстюк  (філософ, письменник, дисидент) – там був організований «університет на сходах». Десь через дві години спілкування раптом усвідомила, що вже не хочу їсти. А потім в 2013 році я приїхала до нього на День соборності, записала перше інтерв’ю. Останнє ж інтерв’ю з ним я записала 14 жовтня 2014­го, а вічність його взяла 1 грудня того ж року.

­ Розумієте, то неабияке щастя, що і я причетна до фіксації думок таких величних людей, як Євген Сверстюк, ­ каже на завершення  Ольга Вакало.

І очі цієї маленької й тендітної жіночки буквально світяться щастям…

Бесіду вела Світлана Третяк