Наприкінці жовтня в рамках проведення «Книжкової толоки», що проходила у виставковому центрі «Козак-палац», в одній з локацій відбулася презентація дещо незвичної книжки. «Україна — повернення історії» — саме таку назву має чергова монографія відомого запорізького вченого, громадського діяча, доктора історичних наук, професора Федора Турченка. Книга багатопланова, але особливе враження на учасників презентації справила інформація про сповнений гострої боротьби та судової тяганини процес створення перших підручників з сучасної історії України. Як не дивно, вони були написані в нашому регіоні. Слово — автору книги
— Сьогодні, коли на сході країни йде війна за незалежність з російськими агресорами і сепаратистськими терористичними структурами, українці ставлять собі питання: чому так сталося? Причин багато, а одна з них пов’язана з проблемами, які розглядаються у нашій книзі.
Початок незалежності вітчизняна історична наука зустріла із застарілими концепціями, нав’язаними комуністичним режимом. Навчальні програми загальноосвітніх шкіл усього Радянського Союзу були складені так, що за своїм змістом курс вітчизняної історії — він називався «Історія СРСР» — був присвячений минулому Росії. Історія України подавалася фрагментарно, в безсистемному вигляді — як додатковий місцевий матеріал, покликаний проілюструвати загальносоюзні тенденції про «закономірний рух народів СРСР (а серед них — українського) до світлого соціалістичного і комуністичного майбутнього». Учнів переконували, що в багатонаціональному Радянському Союзі формується «советский народ — новая историческая общность людей». Звичайно, це відбувалося на базі російської мови і культури. Робилося все, щоб українці не знали своєї історії. А це, як відомо, шлях до самозабуття, самознищення. «Народ, що не знає своєї історії, є народ сліпців», — написав ще у роки війни у своєму щоденнику Олександр Довженко.
Так було до 1991 р. Після проголошення незалежності України гостро відчувалася цілковита абсурдність такої псевдотеорії. Всім було зрозуміло, що необхідно створювати повноцінний підручник з історії України для загальноосвітньої школи. Його зміст чітко вимальовувався. Адже в Акті проголошення незалежності України, прийнятому Верховною Радою 24 серпня 1991 р., незалежність оцінювалася як «результат багатовікової боротьби українського народу». Було очевидно, мова йде не лише про далекі епохи, а й про близьке нам ХХ століття, коли українці зробили декілька спроб утвердити свою незалежність і боролися за її збереження. Саме ця проблема повинна була стати основною в шкільному курсі історії України. Але в перші роки незалежності вчені так і не спромоглися підготувати повноцінний підручник, зокрема, з історії України ХХ ст., яка вивчалася в 10 і 11 класах. Вчителі змушені були використовувати на уроках випадкові матеріали, а деякі з них продовжували послуговуватися радянськими підручниками, хоча вони не відповідали програмі і духу епохи. Іншої історії вони просто не знали. Їх цьому не вчили. Це була серйозна проблема, адже підручник з історії — не просто набір знань про минуле. Це — знаряддя формування патріотів молодої держави, української національної ідентичності, яка за декілька століть русифікації України була «розмитою», спотвореною.
Традиційно підручники писалися, головним чином, в Києві чи інших університетських містах. Але на початку 90х рр. сталося так, що повноцінні підручники з новітньої історії України вперше були написані в південносхідному регіоні України, зокрема, в молодому тоді Запорізькому національному університеті, де для цього, здавалося, було найменше умов. До їх появи виявилися причетні безпосередньо я — декан історичного факультету Запорізького університету, вчені історики з Донецька, Дніпропетровська і нашого міста.
Як це не дивно, і це історичний парадокс, ініціаторами написання цих підручників стали «червоні директори», зокрема, Міжрегіональна асоціація підприємств «Содружество» на чолі з виробничим об’єднанням «Мотор Січ», яке було тісно пов’язане з ВПК Росії. Суть цього збігу полягала у тому, що у нас в Запорізькому краї не сприймалося багато речей, які відбувалися в умовах незалежної України. Південносхідний регіон вважався «червоним поясом» на політичний мапі України. Тут після серпня 1991 р. всім керували колишні комуністи з проросійськими симпатіями. Для них була вкрай небезпечна поява об’єктивного бачення минулого України. Адже це загрожувало повною втратою їх впливу на населення регіону. Тому вони чіплялися за це минуле в його радянському трактуванні. Їм треба було довести, що їхня робота у попередні десятиліття мала великий сенс і що інакше взагалі тоді не могло бути. А те, що Україна стала незалежною (так не один з них говорив відкрито) — це випадковість, своєрідний «вивих історії», її «глухий кут». У цих умовах в їх середовищі виник план створити «правильну» (у їх розумінні) версію історії України, а у її контексті — й історію Запорізького краю. У 1993 році до мене звернувся тодішній очільник обласного управління освіти з пропозицією: «Есть такое мнение, что нужно написать историю».
— Яку історію? — питаю.
— Свою історію, — відповідає. — Із Західної України йде необ’єктивна інформація, якій потрібно протиставити «правильную историю», щоб віддзеркалювала б наше регіональне, південносхідне українське бачення.
Мої заперечення щодо необхідного цілісного підходу у висвітленні історії України не були сприйняті. Але, як казав відомий класик, «процесс пошел». На певному етапі була створена досить представницька робоча група. Що цікаво, у цю групу входили представники «Мотор Січі». По суті, вони нею й керували, задавали тон. До мене надійшла пропозиція рекомендувати людей — майбутніх авторів підручників. Представницька нарада з приводу змісту і термінів підготовки книг відбулася у березні 1993 р. у Запоріжжі, в будинку нинішньої облдержадміністрації. У словах представника «Мотора», майбутнього народного депутата України Ярослава Сухого було акцентовано, що альтернативні підручники повинні мати «регіональний зміст» і концентрувати увагу на історії півдня і сходу України. Мовляв, у нашому регіоні «своя» історія, відмінна від історії Західної України. Від вчених пролунало питання: а як же бути із загальноукраїнською історією і державною програмою з історії України, яка є обов’язковою для всієї держави? Відчувалося, що вчені розгублені і не погоджуються із заданою лінією. Пізніше виявилося, що виконувати замовлення організаторів зустрічі ніхто з вчених не хотів. Але взялися за роботу, сподіваючись надати майбутнім підручникам проукраїнського характеру, а не такого, до якого спонукали «замовники» прокомуністичного і проросійського підручника.
У вересні 1994 року колегія Міносвіти рекомендувала першу з серії книг, підготовлених авторським колективом: це був підручник з новітньої історії України для 10 класу. Його автором був я, а рецензентами — вчителі історії регіону. Підручник був направлений в Міністерство, пройшов відповідну експертизу і в 1994 р. був оперативно надрукований київським видавництвом «Генеза».
Коли про це стало відомо в Запоріжжі, серед ініціаторів проекту «Регіональний підручник» знялася паніка. Втрачалася монополія на істину в такій важливій сфері, якою були знання про минуле. Стали шукати аргументи для дискредитації підручника, який невдовзі став надходити у школи області. Але наступного року, всупереч спробам заблокувати процес, був опублікований і підручник для 11 класу. Це викликало справжній психоз у прокомуністичному і проросійському середовищі Південносхідного регіону України. Було багато листів до міністра освіти, до Президента, Голови Верховної Ради, виступи з трибуни Верховної Ради з вимогою відкликати підручник. А народний депутат Леонід Звягільський навіть подав багатомільйонний судовий позов на авторів за те, що у двох абзацах книги було згадано про справу «Даміанабанку» і привласнення мільйонних сум на його користь. Про це відкрито говорилося і писалося в пресі, а з цього приводу Звягільський навіть був позбавлений депутатського імунітету. Але потім звинувачення зі Звягільського зняли, він повернувся з Ізраїлю в Україну, був обраний у Верховну Раду і зажадав вилучення підручника з навчального процесу. Вже тоді стало зрозуміло, що підручник знищували цілеспрямовано, і справа була не в постаті Звягільського.
На початку 2001 року було прийнято безпрецедентне в новітній їсторії України рішення про знищення всього накладу книги. Це була показова розправа, сигнал для тих, хто у будьякій формі наважувався поставити під сумнів інтереси «донецьких». Але їх перемога була тимчасовою: досить швидко було опубліковано нове видання нашого підручники, звичайно, без згадування Звягільського.
Та на Донбасі й у Криму комуністи і регіонали при сприянні місцевої влади робили все, щоб нове видання книги не дійшли до учнів або трактувалися у спотвореному вигляді. Були спроби створення «спільного російськоукраїнського підручника», звичайно, у російському трактуванні. Росія вперто позбавляла нас власної історії і примушувала дивитися на минуле України через «російські окуляри». Працювала навіть спеціально створена для цього російськоукраїнська комісія. А у Криму в 2012 р. навіть дійшло до того, що наші книги з історії України стали публічно спалювати. Мимоволі приходили на пам’ять епізоди з історії нацистської Німеччини. Починали з книг, а потім спалювали людей…
Сучасна російськоукраїнська війна вимагає глибинного переосмислення історії. Ця війна не випадкова і має глибокі історичні корені. Коли в першій половині 1990х створювалися підручники з вітчизняної історії, мало хто міг уявити, що справжня загроза українській державності прийде з півночі, від «братівросіян». З моменту виходу першого підручника з історії України до Революції гідності минуло 20 років. За цей час виросло нове покоління українців, серед яких виявилося достатньо патріотів, які стали на захист України. Особливо в критичні дні 2014 р., коли держава виявилася беззахисною перед агресором. Маю надію, що я і мої співавтори по підручниках причетні до формування державницького світогляду тих молодих хлопців та дівчат, що стояли на Майдані у грудні 2013 — травні 2014 року, до патріотичного пориву тисяч добровольців, що пішли і стоять до сих пір на східних кордонах України. За нами — наша історія, а значить, у нас є майбутнє. І ми переможемо!
Володимир ГЕРАСІН,
фото Катерини ОМЕЛЯНЕНКО
