Прем’єра воєнного часу: «Тіні забутих предків» на сцені Запорізького театру ім. В.Г. Магара

3121
0

Днями у Запорізькому обласному театрі ім. В.Г. Магара відбулася робоча здача вистави «Тіні забутих предків» за мотивами хрестоматійної повісті класика української літератури Михайла Коцюбинського (1864 – 1913).

Прем’єрну роботу створив молодий перспективний режисер, лауреат всеукраїнської театральної премії «ГРА» Роман Козак, який працює у обласній муздрамі з січня поточного року.

Магарівці сподіваються, що зможуть показати нову постановку на широкий загал зовсім скоро, коли після обов’язкової перемоги в Україну знову повернеться мирне спокійне життя. Немає жодного сумніву: вистава «Тіні забутих предків» обов’язково стане родзинкою нового театрального сезону, який, віримо,  почнеться вже під мирним українським небом. Ну а поки хочеться щиро привітати колектив уславленого театру з тим, що в його репертуарі з’явилася нова цікава вистава, на яку очікує потужний інтерес глядача.

Без перебільшення, в тому, що сьогодні Роман Козак працює у театрі ім. В.Г. Магара присутнє втручання вищих сил. Інакше чим пояснити, що львів’янин за народженням, який деякий час жив у Севастополі, навчався у Києві, а заявив про себе як яскравий талановитий режисер під час роботи у Сумах,  раптом опинився у Запоріжжі?

На особистій сторінці майстра у Фейсбуці з цього приводу можна знайти один дуже цікавий допис: «Я ніколи не бував у Запоріжжі, тут у мене не було ні друзів, ні родини, ні сім’ї, навіть знайомих… І от Доля вказала Козаку на Січ – здалося очевидним», – йдеться в ньому.

Також у біографії Романа Козака є один цікавий факт, на якому треба зупинитися окремо. А саме особисте знайомство з Володимиром Володимировичем Магаром – сином видатного українського режисера та актора Володимира Герасимовича Магара, ім’я якого носить головний театр нашого краю. Досвідчені театрали знають, що як і батько, він обрав для себе режисерську стезю.

Саме Магара-сина Роман називає своїм першим гідом у світ театру. Ось як він розповідав про це у недавньому інтерв’ю всеукраїнській газеті «День»: «Переїхавши у 2003 році до Севастополя, я почав по-справжньому розуміти і відчувати театр – як глядач, так і за кулісами. Почав вивчати «дорослий репертуар», і моїм першим гідом у світ театру став Володимир Магар, я не пропускав жодного його спектаклю,  і, мабуть на його виставі «Дон Жуан», я зрозумів, що таке катарсис у театрі. Так, до того часу я багато чого не розумів – що це таке і що зараз зі мною відбувається, тому що хотів, щоб це чудо ніколи не закінчувалося», – поділився режисер.

До речі, відразу ж після того, як стало відомо, що Роман Козак переміг у конкурсі на посаду режисера-постановника, Володимир Магар привітав його особисто  і сказав: «Вітаю тебе в театрі мого батька!». Отже, нічого в нашому житті не відбувається просто так.

Після перегляду вистави «Тіні забутих предків» стає цілком очевидно, що від появи у колективі театру ім. В.Г. Магара нового режисера-постановника виграли всі: власне театр,  який завжди вирізнявся масштабними виставами героїко-романтичного спрямування, акторський склад храму Мельпомени, і, перш за все, запорізький глядач, на якого  у майбутньому обов’язково чекають незабутні театральні враження від побачених вистав.

Сюжет повісті Михайла Коцюбинського, покладеної в основу прем’єрної вистави, добре відомий кожному ще зі шкільної лави. В центрі оповіді – історія трагічного кохання українських Ромео і Джульєтти Івана та Марічки, які належать до старовинних гуцульських родів Палійчуків та Гутенюків, що ворогують між собою не одне століття. Цей твір завжди приковував до себе увагу митців: він неодноразово набував сценічного життя у багатьох театрах, а незабутній Сергій Параджанов у 1964 році зняв за його мотивами свій геніальний фільм,  який ще у той час увійшов до скарбниці світового кінематографу.

Широко відомо, що свою мабуть найвідомішу повість  український класик написав під враженням від перебування на Гуцульщині: його повністю захопив дивовижний світ звичаїв, традицій, та уклад життя карпатських гуцулів.

Крім того, цьогоріч українська культурна спільнота відзначає знаковий ювілей – 110 років від того дня, коли влітку 1912 року, за сприяння етнографа та фольклористаВолодимира Гнатюка «Тіні забутих предків» були вперше опубліковані на сторінках львівського журналу «Літературно-науковий вісник».

–На тлі трагічних подій, які сьогодні переживає країна, завдання митців я бачу у відродженні нашого культурного коду: всі ми повинні якомога частіше згадувати українську культуру у публічному просторі та всіма доступними нам засобами культивувати її. Є дуже багато глибинних історій, які дають вичерпні відповіді на питання: Хто ми? Звідки ми прийшли? Куди йдемо? Повість Коцюбинського належить саме до таких творів.

Вистава, яку ми створили, є максимально автентичною. Але підготовлений глядач, звісно, побачить у ній мої режисерські ремінісценції на тему знаменитого фільму Сергія Параджанова. Це зроблено цілком свідомо: свого часу легендарна стрічка мала на мене дуже великий вплив. В цілому у спектаклі задіяні п’ятдесят акторівплюс оркестр та балет театру.

Зізнаюсь, спочатку я дещо побоювався. Новий колектив – це завжди інша історія. За своєю структурою всі театри ніби то схожі між собою,  але в кожному з них працюють різні люди. Тому переживав, що мене не почують, не зрозуміють, не підтримають… Але дуже добре, що сталося навпаки. І керівництво, і акторська трупа, з перших кроків зустріли мене доброзичливо. Актори повірили і довірились мені, за що я їм дуже вдячний. За час репетицій «Тіней забутих предків» я зрозумів, що завдяки спільним зусиллям, в нас виходить дещо дуже гарне. Тепер вже можна думати про подальші проекти, – розповів під час спілкування з кореспондентом нашого сайту Роман Козак.

Забігаючи наперед, але не відкриваючи усіх козирів, підкреслимо, що режисерові-постановнику вдалося не тільки майстерно занурити глядача у магічний світ Карпат, а й повністю відтворити містичність і трагізм, які є головноюрушійною силою сюжету твору.

Цікавим, незвичним, але разом з цим дуже перспективним досвідом стала нова робота для акторів театру. Головні ролі Івана та Марічки у виставі,  яку побачили у день здачі присутні, виконали Богдан Кумунджиєві Анна Акішина. У іншому складі у цих ролях задіяні Костянтин Шадрін і Ольга Грищенко.

Говорячи про свою роботу у виставі, Богдан Кумунджиєв розповів наступне:

–Так, були тяжкі моменти. Але коли все йде у кайф, хочеться кожного разу бути кращим, ніж ти був до цього. Коли все подобається, ти не бачиш труднощів та перешкод, а робиш необхідне, поки все не вийде як треба. Війна, що зараз триває в Україні, теж дала певну емоцію. Якщо ти все носиш в собі, це дуже важко. Але, коли виходиш на сцену, вже маєш з ким поділитися своїми переживаннями, і це вже дарить надію на краще, – говорить молодий актор.

–Сьогодні кожному українцю живеться нелегко. Завдання, яке ставив перед нами режисер, полягає в тому, щоб показати глядачу: треба жити тут і зараз, бо завтрашній день може й не настати. Сподіваюсь, нам вдалося донести цю думку до людей, – додає Анна Акішина.

Задоволена співпрацею з новим режисером і солістка-вокалістка театру Світлана Ремжина.

–Коли ми розпочали працювати, я спочатку взагалі не замислювалася над тим, що і як маю робити на сцені: режисер давав нам дуже чіткі задачі. Як професійний музикант, я перш за все звернула на це увагу. А потім вже прийшло і внутрішнє відчуття, що ми йдемо вірним шляхом. Роман заронив зерно цієї вистави в кожного з нас, і воно принесло хороші сходи. В однієї зі сцен він, навіть, дозволив мені трошки музикувати: я не співаю, як завжди, а граю на дримбі. Я щаслива, що в творчому життітеатру трапилася така робота. Вірю, що продовження буде не менш вражаючим та цікавим, – поділилася на останок артистка.

Завершуючи, залишається лише побажати собі та всім поціновувачам театрального мистецтва, щоб в Україну якомога швидше повернувся мир. Довгоочікувані мирні дні обов’язково подарують щасливу можливість насолодитися цією чудовою виставою, що називається, у повному обсязі. Повірте, вона варта уваги!

Володимир БУТ, фото Олега ВАЛИКА