Максим Остапенко: Стоунхендж-2 і наше Хортицьке святилище — однотипні

383
0

Кажуть, що після завоювання Єгипту Наполеон звернувся до своїх солдатiв зі словами: «40 століть дивляться на нас з верхівок цих пірамід». У Запоріжжі ж будь­який городянин чи гість міста, прогулюючись Хортицею, може буквально доторкнутися руками до, звичайно ж, менш масштабного, але за своєю суттю подібного культового об’єкта, якому теж щонайменше 40 століть

Святилище на висоті Брагарня: як все починалось
Мова про святилище на хортицькій висоті Брагарня. Не будемо зраджувати традиції і подамо основні орієнтири на Хортиці. Найближче з асфальту сюди дістатися стежкою в парку Шевченка (з дороги між Арковим мостом та першим мостом Преображенського). Або вiд скульптури Мамая – з дороги до лісу вниз буквально пірнає стежка у бік комплексу «Запорозька Січ». Ідіть нею, і коли праворуч побачите відомі запоріжцям «Три щогли» («Три мачты» ­ російською), то вам стежкою саме ліворуч. Вона й виведе до згаданого святилища.
Ну і найпростіший варіант, для тих, хто може заблукати і у власному дворі, це йти праворуч вiд стоянки згаданого комплексу «Запорозька Січ». Оминаючи велику балку, котра відділяє вас від «Трьох щогол», повз чотири опори веде стежка. Кількасот метрів ­ і не зівайте, десь тут ­ трохи вгору ­ стежка виведе прямо на святилище.
Втім, як зрозумів читач, все написане нами вище – це лише приказка, бо основна розмова – з першовідкривачем цього тепер знаменитого культового об’єкта, генеральним директором Національного заповідника «Хортиця» Максимом Остапенком.
Своє відкриття він зробив ще у 21-­річному віці. Як все відбувалося, Максим Анатолійович розповість сам:
­ Справді, я тоді був молодшим науковим співробітником відділу охорони пам’яток заповідника «Хортиця» і очолював одну із археологічних експедицій на острові. У 1992 році вдалося випадково знайти об’єкт, який мені здався доволі перспективним. Почав аналізувати картографію, розташування інших вже відкритих об’єктів і зрозумів, що тут може бути цікаве місце для дослідження.
Розкопки там розпочалися у 1993 році і велися з перервами. Ми вивчали цю знахідку до 2001 року. Адже мова йде про найбільше із святилищ, виявлених у межах Хортиці на сьогодні, а саме на висоті Брагарня, між балкою Совутиною та Молоднягою. Умовна назва її – святилище Брагарня.
Це ­ дійсно цікавий об’єкт. Зізнаюсь, що коли починав дослідження, то сподівався, що буде знайдено могильник епохи Бронзи і Скіфського часу. Бо ж поруч розташовано Скіфське городище. Мав на меті знайти поховальні об’єкти того періоду, але, на диво, там нічого подібного не було.
Це для мене абсолютна загадка, чому скіфи, котрі жили за сотню метрів звідси і, до того ж, мали потужне городище, не використовували ці залишки культового об’єкта? Адже ми виявили саме культову пам’ятку, або те, що називається в археологічній науці святилищем. Це ­ залишки елементів культового призначення для сакральних функцій. Сакральне, нагадаю, це все, що має відношення до божественного, релігійного, небесного, потойбічного, містичного, тобто все, що відрізняється від буденних речей, понять та явищ.
Храм і обсерваторія
­ Святилище використовувалося практично безупинно протягом цілого тисячоліття, – продовжує Максим Остапенко. – Воно мало достатньо складну структуру, яка розбудовувалася протягом всього згаданого періоду. Найдавніші ж об’єкти тут люди спорудили десь у XX столітті до н.е., тобто і справді 40 століть тому. Останні добудови датуються епохою пізньої бронзи – XII століттям до н.е.
Ще раз наголошую – будували майже 1000 років, та кожного разу діяли за якимись загальним планом та ідеєю.
Тут змушений зробити невелику ремарку на пояснення, чим археолог відрізняється від історика. Історик вивчає дуже багато факторів, у т. ч. письмові джерела, і дуже багато речей він дописує, складаючи всі наявні факти в якусь єдину версію. Не дарма існує афоризм: «Історія – це версія минулого, з якою всі погодилися».
Завдання ж археолога – це фактично криміналістика минулого. Він працює з тим, що йому залишилося від прадавніх епох на цьому конкретному місці, і може лише припустити, чим тут люди займалися – співали пісні чи молилися.
Основний висновок у нашому випадку полягає у тому, що давні люди приходили сюди, робили свої ритуальні відправи і в результаті викопували яму, вкладали до неї певні ритуальні речі ­ посуд, зброю, предмети ремесел. Можливо, це був якийсь жертовний обряд. При цьому використовувалися різні тогочасні натуральні фарби червоного, чорного, жовтого, зеленого кольорів. Зелений колір вони отримували із каміння діабазу, перетертого у порошок, червоний ­ із вохристої глини, білий ­ із крейди…
Зрештою із каменю будували різноманітні конструкції або, як ми їх називаємо – кам’яні закладки. Бо коли яму засипали, то, напевне ж, мала лишитися пам’ять про цю подію. Дуже часто каміння викладалося у формі великих чи невеликих кілець, що ми сьогодні знаємо як кромлех – великі камені, поставлені по колу. Вони й оточували місце ймовірних ритуальних церемоній.
Один з найяскравіших і найважливіших елементів будь­якого культового об’єкта – це стели (вертикальні камені, або менгіри), які мали символізувати собою елементи, котрі оточували людину. Таким чином, вже в ті часи зображували образ людини або божества (так звані антропоморфні стели). Були й символи у вигляді якогось стовпа, який міг символізувати світове дерево або якусь вісь, яка з’єднувала підземний світ, буденне життя і небесне­божественне.
В інших випадках це могли бути просто брили, які своїми незвичними формами викликали у людей певні емоції. Зараз можна побачити, що згадані камені висотою у зріст людини і вони глибоко закопані. Втім, це вже нашарування пізніших епох ­ адже у давнину їх намагалися поставити якомога вище і через те підпирали меншим за розміром камінням.
Вивчаючи розташування каменів, їхню орієнтацію у просторі, ми з’ясували, що святилище Брагарня дуже ймовірно можна назвати ще і древньою обсерваторією. Тут спостерігали сонячні, а можливо, й місячні цикли.
Календар, щоб не загубитися у часі
­ Нагадаю, що у першому випадку це сонцестояння та рівнодення, – продовжує Максим Анатолiйович. ­ Коли бути точним, то сонце сходить на сході, а заходить на заході всього двічі на рік – на рівнодення у вересні і у березні. Увесь же інший період світило зміщується по горизонту або до півночі влітку, або до півдня взимку. І, відповідно, день стає довшим або коротшим.
Кульмінацією ж сонячних циклів є сонцестояння – зимове або літнє. І це були ті астрономічні явища, які люди, ймовірно, спостерігали з цього святилища. Свідченням тому є те, що основна вісь останнього зорієнтована на північний схід, тобто на точку сходу сонця в день літнього сонцестояння (22 червня).
Можна припустити, що давні люди час від часу сюди приходили, молилися, спостерігали зміни сонячних та місячних циклів, можливо, були ще якісь відправи, характер яких ми, швидше за все, уже ніколи не дізнаємося. Але те, що вони кола свого святилища орієнтували на схід сонця у день літнього сонцестояння, свідчить про те, що це була така своєрідна первинна обсерваторія, яка давала змогу людям розуміти, коли рік починається, коли закінчується.
Тоді це було життєвоважливо ­ орієнтуватися у часі. Сьогодні ми маємо календар, а тоді саме завдяки такій «обсерваторії» люди знали час, коли треба було сіяти, чекати зими тощо. Бо ж втрата орієнтації в часі загрожувала втратою врожаю і навіть самому існуванню племені.
«Стоунхендж» по-запорізьки
­ Щось подібне відбувалося на всесвітньо відомому Стоунхенджі, – ділиться враженнями М. Остапенко. – Я кілька місяців тому побував на цій кам’яній мегалітичній споруді (кромлеху) в графстві Уілтшир (Англія). Дуже, до речі, схожі архітектурні схеми Стоунхенджу­2 і нашого святилища. Вони практично однотипні за своєю архітектурною схемою – орієнтацією і зовнішнім виглядом. Просто трохи різні розміри… Але й календар може бути різним ­ і кишеньковим, і настінним.
Ймовірно, ми зафіксували один з найдавніших календарних механізмів, які прадавня людина на нашій території збудувала і використовувала тривалий час.
Додам, що на початку 2000­х років ми здійснили музеєфікацію святилища Брагарня, а в 2005 році його було музеєфіковано вже як об’єкт­заповідник. Сьогодні святилище дуже популярне, його відвідують тисячі людей, які цікавляться давньою історією. А ще рідновіри там збираються і влаштовують свої релігійні обряди, вважаючи, що вони і є нащадками тих древніх людей, які збудували це святилище.
«Острів скарбів»
­ Iз 1993 року, – розповідає далі генеральний директор Національного заповідника «Хортиця», – моя експедиція знайшла близько десятка різних культових об’єктів на Хортиці. Частину з них ми вже вивчили. В районі тієї ж балки Молодняга є комплекс, який складається з трьох частин. Переважна більшість – епохи Міді та Бронзи. Ще один культовий об’єкт (невеличке святилище) був розташований на території Скіфського могильника.
Виділяють різні функції культових об’єктів. Приклад сучасного – пам’ятник Леніну, але там немає утилітарної (тобто практичної) складової. А ось пам’ятник Невідомому солдату, під яким покояться десятки або сотні загиблих під час війни – це теж культовий об’єкт, втім, він і ритуальний, і поховальний.
Та ж сама історія була в давні часи на Хортиці: частина наших археологічних знахідок може бути пов’язана з поховальними обрядами, наприклад, iз курганами, частина самостійна і використовувалась без згаданих обрядів. Це дуже цікаво, бо достовірно відомо, що в давні часи саме поховальні церемонії були основою будь­якого культу.
Не всі, втім, певна частина святилищ на Хортиці (на Молоднязі, Брагарня, біля комплексу «Запорозька Січ») реконструйовані. Зокрема, ще до мого директорства було відкрито декілька комплексів, у т. ч. на Протовчі, на Скіфському стані тощо. Втім, вони не мали, так би мовити, археологічного підґрунтя, це була собі авторська реконструкція, яка не мала точних аналогій. А сьогодні ми намагаємось реалізувати саме те, що дослідили на місці тих чи інших розкопок. Серед гарних прикладів ­ музеєфікована кам’яна споруда біля бази відпочинку «Запоріжсталі».
Власне, завдання заповідника – максимальне збереження об’єктів та їх популяризація. А на додаток може бути зроблена і реконструкція, адже безліч подібних старожитностей було знищено господарською діяльністю людини, і не тільки на Хортиці. Для реконструкції існує багато можливостей, втім, дуже важливо, щоб вона була науково обґрунтованою, не містила ознак того ж таки фентезі. Аби ми не перетворювалися на людей, котрі не мають ніяких підстав претендувати на якусь історичну традицію, а постійно б’ють себе в груди: це ми, це наші славні предки…

* * *
І наостанок ми звернулися до Максима Анатолійовича із запитанням: «Як Ви ставитеся до того, що капища досі функціонують і що там постійно проводять обряди?».
­ І це питання до людей, які використовують святилище для своїх релігійних потреб. З моєї ж точки зору, музеєфікація та відтворення таких об’єктів дуже перспективні. Бо ж по Україні їх знайдено сотні, і що у підсумку? Археолог розкопав, якісь знахідки передали до музею, а все інше згорнули і засіяли бурячками чи соняшником. В умовах же заповідника ми маємо унікальну можливість не тільки вивчити знахідку й залишити місце для огляду, а ще й зробити хоч і візуальну, але реконструкцію. І це набагато краще, ніж розорані кургани чи затоплені водосховищами древні городища.

Бесіду вела Світлана Третяк

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here