Відомий український письменник Любко Дереш на третій Запорізькій книжковій толоці провів кілька лекцій-бесід. Автор «Спустошення» повсякчас говорив пристрасно і захоплено, але, аж ніяк, не тільки і не стільки про сучасну літературу, як про людське в людині, пошуках себе і способах пробудження.
Ми говорили з Дерешем про те саме з точки зору сучасного письменника.
— В рамках Запорізької книжкової толоки Ви провели зустріч на тему «Дхарма літератури». У чому, на вашу думку, дхарма сучасної літератури?
— Спочатку потрібно зрозуміти, що таке це таке. Дхарма — невід’ємна властивість, як, наприклад, властивість води — мити, змочувати, властивість вогню — гріти, так і у літератури є своя властивість.
— Можна сказати, призначення…
— Так, саме так — призначення. Нам потрібно зрозуміти, звідки взялася література і для чого — яку функцію вона виконує. Адже був період, коли художньої літератури, як такої, не існувало. Була якась духовна — візіонерська література, а тільки потім вона набула рис художньої. В цілому, якщо простежити цей шлях, то можна зрозуміти, що стародавні тексти мали на меті допомогти людині знайти себе, загублену в цьому світі. Так і зараз література допомагає людині повернутися до себе. Як сказав Михайло Бахтін, література допомагає відтворювати в людині людське. Коли ми співпереживаємо тому, що відбувається в тексті, героям, у нас з’являються якісь емоції з цього приводу — це і є воно.
— Як Ви думаєте, література щось винна читачеві, чи вона самодостатня без всяких зобов’язань?
— Це можна зрозуміти легко: сіль і цукор, наприклад, комусь щось винні? Ні. Вони просто такі, які є з набором своїх властивостей. Також і література: все, що вона може сказати — вона робить за рахунок художніх засобів без прямого примітивного моралізаторства або прямого звернення до читача.
— Найкраще, що може зробити література — це викликати почуття?
— Так, можна сказати і так. Це її властивість. Спосіб достукатися.
— Як відбувається справжній витвір? Ви чекаєте Музу або просто працюєте?
— Тут і те й інше потрібно, звичайно. Добре, коли є натхнення, але, щоб воно збереглося, потрібно працювати щодня — тоді воно приходить само по собі без якихось спеціальних станів. Так що єдине, що ти можеш зробити для своєї Музи — це підготувати плацдарм. Для того щоб вона прийшла, а ти вже був для неї готовий. Потрібно, щоб їй було куди прийти, простіше кажучи.
– Як проходив процес написання роману «Спустошення»?
– Я досліджував багато суміжних між собою сфер за цей час. Я мав приблизне відчуття, куди має рухатися історія. Типова ситуація – літератор розуміє, про що його книга уже ближче до кінця або й взагалі, щойно повністю закінчивши її.
Зі мною було те саме: я досліджував паралельні сюжетні лінії, вивчав теми гастрономії, інноваційних технологій, конструктивної філософії.
Вийшов достатньо об’ємний текст і рік він лежав, а я відчував, що не можу давати його в друк. Завдяки літературним курсам Володимира Рафєєнка, на які я ходив, з’явилося бачення того, що є головним у тексті, що дійсно має ознаки літератури. Так з’явилася багатошарова, цікава структура, яка справді відповідала моєму внутрішньому баченню.
— Наскільки відкритим може бути письменник для читача? Чи корисно відкривати якісь шафки свого особистого життя?
— Думаю, що, як і в усьому, є різні люди. Комусь це підходить, а комусь ні. Я не бачу проблеми в тому, щоб ділитися особистим з читачами, але потрібно бачити саму людину, яка все це буде приймати; не всім все я готовий розповідати. І це нормально. Залежно від тих відносин, які у нас є, ми можемо надавати і рівень відкриття.
— Тут я мала на увазі більш широкий загал. Скажімо, пости в соцмережах для тих людей, яких Ви особисто навіть не знаєте.
— Я точно не фанат духовного стриптизу, але разом з цим і якихось особливих бар’єрів не ставлю. Якщо відчуваю, що можу чимось поділитися і є така потреба, то ділюся без питань.
— Як Ви вважаєте, чи важливий вплив політики, історії, подій поточного дня на літературу? Або ж все це не вічне і книга перестане бути актуальною, як тільки вектор руху в історії зміниться і лист перевернеться?
— Це важливо, тому що письменники не можуть не писати. Ті, хто не можуть не писати про це, вони сідають і пишуть. З іншого боку, в країні зараз відбувається період самовизначення і вираз в літературі цього важливий.
— Однак Ви цю тему не використовуєте.
— Вона просто не близька мені. Я не можу вдаватися в тренд навмисно, а просто так воно не йде, так що я залишаюся на своїй хвилі.
— Є якесь розчарування політикою сьогодні?
— Ні, я просто не зачаровувався ніколи. Я був учасником, як Помаранчевої революції, так і Майдану, але якихось особливих надій на те, що все зміниться відразу, у мене не було. На щастя, я не бачу можливості або бажання транслювати свої політичні погляди своїм читачам. Це те, що кожен вирішує для себе особисто. Тому я більше шукаю для себе культурних способів впливу на сучасність.
— У нашій країні часто виникає проблема двомовності. На ваш погляд, це є проблемою або чимось надуманим, способом політичної маніпуляції?
— Це, звичайно, останнє. Ви вірно сказали: це щось надумане — розмінна карта в руках політиків, які із задоволенням витягають її у будь-якому зручному випадку. Були періоди в Україні, коли ця теми не актуалізовувалася і не спливала взагалі, і все було в порядку, люди розуміли один одного, тому для мене вона більше надумана.
— Борхес говорив, що існує всього чотири основних сюжети в літературі. Як вважаєте Ви?
— Я, до речі, чимало провів занять з побудови сюжетів і часто стикався з цією Борхесовою моделлю. Є ще 36 драматичних ситуацій Жоржа Польті … всі ці схеми красиві, але з точки зору практики я не знайшов можливості якось обмежитися ними і, відштовхуючись від такої конструкції, будувати нові ідеї. Все це мене не надихає. Я роздумую над його «чотирма сюжетами», але, відверто кажучи, не дуже в це вірю.
– Що Ви доносите, як посланець з питань толерантності ПРООН і кому, які очікування у людей від ваших виступів на ваш погляд?
– Зараз ми з колегами побували вже в досить багатьох містах, я був у п’яти чи шести, остання поїздка була до Краматорська. Було дуже добре, тепло.
Люди шукають контакту, головна ідея, яку я виніс із поїздки в Краматорськ – це те, що людей від порозуміння відгороджує страх комунікації, елементарне незнання одне одного, своїх сусідів. Інакше кажучи, бракує здорових стосунків.
На Заході, в Центральній Україні аудиторія незаполітизована, вони майже не заторкнуті темою війни, вони не зв’язують мої слова із якимись актуальними політичними гаслами.
Найбільш серйозну рефлексію я отримав у Могилянці, коли мене спитали чи позиція любові не може бути розцінена як позиція слабкості. Це було на факультеті політології.
Кожен раз я стараюся повертати розмову на базовий людський рівень, бо саме на ньому ми обираємо, які стратегії в житті ми сповідуємо. Лібералізм, консерватизм, праві чи ліві – це визначає наш емоційний стан, який виникає в результаті того, наскільки повно задовольняються наші потреби.
Первинними є потреби, політика виникає як результат. Однією з найголовніших потреб людини є потреба в любові.
Ева Міронова, фото автора
