Приземкуваті хатинки з маленькими віконцями, вкриті очеретяними стріхами, сховалися в тіні пишних зелених дерев. Подвір’я обсаджені сплетеними з лози тинами. Відразу пригадуються слова Т.Г.Шевченка, який писав:
«Село на нашій Україні,
Неначе писанка село…»
Саме такою я побачила Петриківку справжнім земним раєм!
Назву селища пов’язують з легендарним козаком Петриком, який славився заступництвом за скривджених панами кріпаків. Але офіційним засновником вважають останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського, який переніс сюди свій зимівник у 1772 році. Люди почали активно заселяти землі з родючими двометровими чорноземами. Так село розрослося навколо річки Чаплинки.
Сьогодні Петриківка широко відома у світі як осередок Українського народного декоративного розпису.
Народне мистецтво
Мистецтво Петриківського розпису з’явилось близько 200 років тому як настінний розпис хати або печі. Раніше основою для створення фарб була біла глина з додаванням відвару або соку рослин, яєчного жовтка чи клейстеру (як клей). Перші малюнки калини, винограду, мальв, ірисів виконувалися пальцем. Ще малювали закругленим кінчиком палички або загостреним сірничком. Потім сільська майстриня вигадала пензлик із кошачої шерстки – «кошачку». До речі, в селищі, на другому поверсі Центру народного мистецтва «Петриківка» відкрили пам’ятник Петриківському котику, щоб подякувати тваринці.
Українська піч вважалася членом родини, тому її шанували і поважали, на свята прикрашали квітами і розмальовували. Люди вірили, що розпис як на печі, так і над дверима був своєрідним оберегом. На кінець XIX століття Петриківка швидко опанувала нові матеріали (олійні та водяні фарби), тому розмальовками почали прикрашати вироби з дерева. А на початку XX ст. розпис перейшов на папір, рушники, гутне скло. Папір дав можливість розширити талант художників. Згодом мистецтво кількох майстринь перетворилося у народний промисел.
У розписі майстри зображували народні картинки з підтекстом. Українська жінка образ берегині роду. Пташка на гнізді образ родини, сонце – бог, дуб це чоловік, жолуді – чоловіча сила, сова – чоловіча мудрість, калина – образ красивої дівчини, зображення птаха – символ гармонії, світла, щастя. Часто мистецтво виражало життя, яке було поруч із майстром.
Класичні елементи розпису цибулинка, жоржинка, іриси, кучерявка, соняшник повторюються на всіх мальовках. Кожен майстер їх виконує своїм почерком. У Петриківці розпис – це сімейне мистецтво.
У селищі діє підприємство нового типу, створене за сприяння Спілки художників України Центр народного мистецтва «Петриківка». Його директор Василь Григорович Біленко. Тут представлені роботи відомих майстринь Марії Пікуш, Наталії Рибак, Олени Зінчук, Валентини КарпецьЄрмолаєвої, сестер Ліани та Тетяни Скляр, Валентини Міленко, Ніни Бородіної. Справжньою красою виставки є картини Ганни Самарської учениці Катерини Білокур. У Центру є свій сайт https://petrykivka.jimdo.com. На ньому багато більш детальної інформації.
На другому поверсі Центру можна спостерігати за роботою майстрів, а також купити на згадку виріб з дерева чи скла ручної роботи.
Мистецтво Петриківського розпису демократичне з першого погляду, але треба багато вчитись, щоб малювати красиві, стильні елементи. Майстрові кілька тисяч разів треба доторкнутись до паперу кінчиком пензлика – «кошачкою», аби отримати мальовку. І тільки намальована розмальовка в Петриківці має право називатися Петриківським розписом.
Найбарвистіше село
У центрі селища простягнувся 120 метровий паркан з мальовничим дивом. Паркан рекордсмен України за довжиною бігунця розпису. Навіть якщо ви проїжджатимете повз Петриківку, все одно на нього натрапите, адже знаходиться він біля головної автомобільної траси. Також дуже ефектно виглядає монумент Петриківській цибульці. Ще один об’єкт, біля якого потрібно обов’язково сфотографуватися автобусна зупинка з Петриківським розписом. Своєрідним оберегом майстри також прикрасили поліклініку, адміністративні будинки.
Садиба «Миколин хутір»
Микола та Валентина Деки відоме подружжя майстрів Петриківського розпису. В своїй оселі вони організували музейсадибу в етностилі, притаманному давнім українським хатам. Так, хутір єдине місце, де можна побачити розпис хати як ззовні, так і всередині. До сьогодні подружжю вдалося зберегти досить багато старовинних речей домашнього вжитку: скрині з розписом, посуд, вертикальний верстат для ткання килимів, ціп для вибивання зерна з колосся, рубель (дошка для качання білизни), прядку та ін. Пані Валентина залюбки запрошує на майстеркласи, де можна не тільки спробувати власноруч намалювати Петриківку, зробити лялькумотанку, а й розписати писанку.
На хуторі пригощають обідом з домашніх традиційних страв: борщ та пампушки з часником, пишні варенички з картоплею та вишнями і, звичайно, трав’яний чай з меліси та чебрецю.
Головною родзинкою Миколиного хутора є «Мандруюча хатка». Це справжній дім на колесах! Він з усіх боків і всередині прикрашений Петриківським розписом і з традиційним українським інтер’єром: піч, вікна, уквітчані вишитими рушниками, ікона в кутку, лавки попід стінами. Господар хутора залюбки покатає на «Мандруючій хатці» навколо поля з житами всіх бажаючих.
Оксана Хрущ, фото автора
