Юрій Андрухович про новий роман: «Він — про безмежність людської жорстокості і божого милосердя»

322
0

Відомий український прозаїк, перекладач, есеїст Юрій Андрухович, який є дзеркалом української інтелігенції і традиційно бере участь у міжнародних літературних фестивалях, відвідав цьогорічну «Запорізьку книжкову толоку». Книги «патріарха української літератури», сучасного українського поета, письменника і публіциста, лауреата літературної премії Центральної Європи ANGELUS Юрія Андруховича перекладені багатьма мовами
На зустрічі з письменником, творчість якого виходить за межі пера і вивчається в університетах, говорили про його нову книгу, яка створювалась 27 років ­ «Коханці Юстиції».
На перший погляд, це ­ не роман, а вісім з половиною оповідань, зв’язаних не сюжетно, а загальним настроєм і атмосферою. Остання розповідь об’єднує і пояснює всі попередні. Описані події відбуваються в VII ­ XX століттях у Галичині. Читач побачить злочинців, котрі постали перед судом імперій­окупантів: австро­угорської, польської, німецької, радянської. У книзі описано не тільки жахливі і огидні злочини, але і слабкості й пристрасні захоплення злочинців. Покарання не завжди є об’єктивними, але часто жахливими. Більшість персонажів мали реальні прототипи, як і їхні злочинні діяння. При написанні автор ґрунтувався на архівних матеріалах. Але це не наукова історична праця, тому Андрухович часто використовує алюзії на деякі історичні факти.

Про те, як вона зростала

­ Ця книга для мене дуже особлива, тому що, коли я починав її писати, не знав, що створюю перший розділ майбутнього роману, думав, це тільки оповідання. Коли я писав другий розділ, теж не знав, що він ввійде в книгу. Це тривало близько 22­х років. Коли написалася половина всіх цих історій, я раптом почав цілеспрямовано працювати над тим, щоб добрати ще певне число історій. Тоді з’явилося вісім з половиною. Працював над тим, щоб побудувати їхню послідовність у єдиному напрямку, і відтоді це вже була робота над романом. Всі мої романи, за винятком цього, мають свій початок – день, коли я сів і написав перші речення , і це все робилося в одному часовому потоці. Іноді це займало декілька тижнів, іноді рік­півтора. А тут така унікальна історія, яка розтягнулась на 27 років.
Кожна жива людина за такий період часу кілька разів змінюється у важливих та характерних для себе речах. Змінює щось у світогляді, в поведінці, зовнішності, змінюється й багато іншого… Зміни так чи інакше відбиваються у кожному з розділів «Коханців Юстиції», в результаті чого кожен наступний розділ – це новий етап мого життя, і він щоразу більший за обсягом та глибше й докладніше вивчений, прописаний. Тобто, якщо перший – суцільно поверховий, я його колись написав протягом кількох годин, то над останніми сидів місяцями. Опрацьовував велику кількість джерел, паперів, інформації. Така от специфіка цієї книжки.

Відголоски Фелліні у назві 8,5 історій

­ Чому саме 8,5 історій? Тут я мушу згадати свого київського друга – архітектора Вадима, який мені цю ідею з числом підказав. Ще в 2013­му році, незадовго до Майдану, він почав розпитувати, що там у мене з новою книжкою. Я відповів, що не можу написати, як мені хочеться, бо мушу дочекатися появи кожного героя, який мені десь випадково трапиться.
Другий момент, кажу йому, я розумію, що це мусить бути збірка історій, але ще не вирішив, скільки їх має бути. Одинадцять? Ну, в мене вже було число сто одинадцять. Сім? Банально. Дев’ять? Банально. Десять взагалі ні в які ворота не лізе! А він каже: а вісім з половиною? І це тоді постало переді мною як певний творчий виклик: а як написати половину історії?
І ще тут є певна гра з фільмом Фелліні («8 1/2» – трагікомедійний фільм Федеріко Фелліні 1963 року, – ред.) , який з’явився у нього в період усіляких криз. По­перше, Фелліні вважав його своїм напівфільмом, а по­друге, оскільки довго не міг знайти назву, то просто дав порядковий номер, до того у нього вже було відзнято вісім фільмів. Я не хочу цим натякнути, що моя книжка якась там кризова. Вона писалася протягом 27 років. Це, власне кажучи, збірка оповідань, хтось, певно, це й побачить. Я готовий і таку версію сприйняти, але насправді вважаю, що протягом останніх років ці тексти перетворилися на роман. Тобто механістичне збирання й накопичення історій переросло в якусь наскрізну історію або принаймні тему.

Поєднання протилежностей в сюжеті

­ Іронія в тому, що тут є постійний цирк. З одного боку, Юстиція – суд, з іншого ­ якась комічна вистава – цирк. Мені дуже цікаво, що, власне, об’єднує судові процеси і циркові вистави. Здається, що це абсолютно протилежні речі, але виявляється, що ми маємо діло насправді з такими антиподами, які намагаються наслідувати один одного і пародіювати. В цирку пародіюють суд, а на судових засіданнях, звичайно, є свої еквілібристи, клоуни, повітряні гімнасти і таке інше. Таким чином, ми можемо говорити і про їхню спорідненість.

Окремі оповідання і їхнє окреме життя

­ Самійло Немирич був моєю візитівкою як молодого прозаїка. Це ­ витвір тридцятилітнього автора, який ще до того часу не був відомим як прозаїк, тільки як поет. Тому це був такий собі прозаїк­дебютант. Цей текст періодично потрапляв до якоїсь антології, тобто він жив своїм життям у 90­ті роки. На цю тему в мене є ще вірш, і власне з нього все почалося. Але коли я готував остаточну текстову версію «Коханців Юстиції», багато що змінив. Уявляєте собі цю ситуацію, коли у 2017­му році переписую те, що написав у 90­му? Там є доволі цікаві сюжети. Я справді іншими очима дивлюся на один із сюжетів, який тоді викликав тільки сміх і здавався гумористичним: «Привселюдно в центрі Львова на Площі Ринок герой зґвалтував жіночку». В 1990­му році не було цього уявлення про сексуальні домагання, насильство. Цим можна було «гратися» на гумористичному рівні, але мені довелося вдатися до самоцензури. Я поскорочував деякі пасажі і переписав їх дещо по­іншому. Таких моментів було досить багато. Що давніший текст, то більше моїх теперішніх втручань. Тому я застеріг би тих читачів, які віддавна знають мою творчість і вважають, що першу половину книжки можна не читати, бо ті оповідання знають з давніх­давен. Початок варто­таки читати, бо там страшенно багато нового.

Особливості нового роману

­ Це доволі нетрадиційний твір – у тому сенсі, як він народжувався, виникав. Протягом усіх цих років я був під впливом різних речей, настроїв, тенденцій… Усі прозаїки знають, що роман – це певний цілісний етап життя; він може відходити, повертатися, але тим не менш… У будь­якому разі можу сказати, що у ньому немає діалогів у традиційному сенсі – він написаний через оповідача, як переказ, а не як прямо переданий діалог. Якщо десь з’являється пряма мова, то вона вкраплена в середину, в лапках. Немає ефекту присутності оповідача на місці події, це все­таки щось історичне, це ­ хроніки. Любов і смерть там є всюди. В центрі кожного розділу з’являється чоловіча постать, але десь обов’язково присутня і супутниця.

Герої

­ У кожній з цих історій герої такі, про яких стало відомо, що кожен з них злочинець чи грішник. Кожен з них – це такий, що вчинив щось особливо негідне, тому що всі ми ­ грішники, але тут ті, які вже за межею. Мені було особливо цікаво розповідати їхні історії, десь довигадувати і виходити в підсумку на ситуацію, коли ми починаємо розуміти, що великий негідник – це великий мученик, з яким колись повелися жорстоко й несправедливо.
У результаті ми отримуємо дві безмежності: людської жорстокості і божого милосердя. І, власне кажучи, це якась вічна історія, яка не залежить від часу та історичних обставин.

Єва Миронова, фото автора