Задум цього матеріалу виник давно, але вічно щонебудь заважало. Та ось і автор вибралася із конвеєра інших тем, і Юрій Бакум знайшов час і можливості відповісти на наші запитання. Юрій Бакум народний артист України, лауреат численних регіональних нагород та відзнак, провідний актор театру імені Магара, доцент ЗНУ.
Як мрійник-геолог став актором
У всіх довідниках вказується, що актор Бакум народився 1952 року в КомсомольськунаАмурі Хабаровського краю РРФСР. Сам Юрій Павлович малою Батьківщиною вважає маленьке село Матвіївка Золотоніського району Черкаської області:
Колиску мого дитинства і юності я згадую з благоговінням. Так, з нашого села було далеко до цивілізації, втім, які добрі, щедрі, щирі й працьовиті люди жили поряд! І яке у нас у всіх було щастя, коли до села прийшла частка тієї цивілізації — дротове радіо. Улюбленою програмою став «Театр перед мікрофоном», адже він давав змогу слухати майстрів сцени столичного театру імені І.Франка.
Я слухав і заслухувався, сміявся і плакав. Але «живого театру» ні разу не бачив і навіть не мав уяви про його існування. А за всієї моєї схильності до мрійництва я збирався стати… геологом бродити тайгою і здійснювати подвиги. Дівчата з нашого класу співали на шкільних концертах:
«Дєржись, гєолог, крєпісь, гєооолог,
Ти вєтру і солнцу – брат».
Мені тоді здавалось, що краще в житті нічого не знайти. Однак доля привела мене малого, сором’язливого хлопця на аматорську сільську сцену, де бракувало виконавця на роль закоханого романтика (доросліші хлопці застидалися), і я, тягаючи по сцені позичені у старшого брата великуваті черевики, промовляв:
Ти ген писала, я прийду,
Коли на землю крапне осінь…
Так з того часу і ходжу по сцені замість непрохідної тайги…
У 1979 році, після закінчення Харківського інституту мистецтв, був запрошений до Запорізького українського музичнодраматичного театру, де працюю й сьогодні. Той рік був ювілейним театр гучно святкував своє 50річчя. Поряд із головним режисером театру, народним артистом СРСР Володимиром Грипичем працювали ще три режисери – Микола Кудиненко (засл. арт. України), Ігор Борис та Віра Тимченко. Одночасно на різних майданчиках готували три, а то і чотири вистави.
Бувало, доводилось працювати одразу над кількома ролями. Не знаю, добре це чи не дуже, але так було. Наприклад, протягом 1983 року в театрі було випущено п’ять вистав, і я був задіяний в кожній. Публій у виставі «Тіт Андронік» В.Шекспіра (режисер В.Грипич), Льоня П’ятьоркін у виставі «Васса Желєзнова» М. Горького (режисер І. Борис), міліціонер Редька у виставі «У степах України» О. Корнійчука (режисер К.Параконьєв), Шаргаєв у виставі «Поріг» О. Дударєва (режисер В. Тимченко), герцог у дитячій виставі «Пригоди на Міссісіпі» Д. Кісіна (режисер М. Кудиненко).
Ну, хіба це не удача для початківця за рік п’ять помітних ролей у п’яти різних режисерів?! Але щастя чомусь не відчув. Все не те і не так… І чекав, коли ж, нарешті, прийде справжнє.
Отак в очікуванні того справжнього пролетіло 40 років. Звичайно, із півтори сотні ролей, зіграних у театрі, можна виділити кілька десятків більш помітних, так би мовити, знакових, як то: Богдан Хмельницький («Судна ніч»), ДонКіхот («Закоханий Ідальго»), Голохвастов («Дамських справ майстер»), Мамай («Мамай»), Михайло («Украдене щастя»), Олексій («Сватання на Гончарівці»)… Одна із помітних ролей останнього часу Іван Франко в однойменній виставі. Але ж не варто ображати й інші «рольки» – худенькі і перелякані, бо вони основа життя в театрі.
Нагадаю, що наш театр музичнодраматичний, через те майже кожний актор володіє вокалом. І мені поталанило виконати цікаві вокальні партії. Наприклад, Сальєрі в опері РимськогоКорсакова «Моцарт і Сальєрі» за трагедією О.Пушкіна в перекладі І.Франка, Бертран в «Іоланті» Чайковського, барон де Кревільяк і Фері в оперетах Кальмана, Микола в опері Лисенка «НаталкаПолтавка» тощо.
Театр і люди театру
Недарма кажуть, продовжує Ю. Бакум, що актор є залежним від багатьох чинників. Іноді доводиться грати ролі, на перший погляд, нецікаві, можливо, внутрішньо не прийнятні. Але проходить час, відкриваю репертуарний список і не можу відцуратися від жодної ролі. В кожній – частинка серця і душі.
Підготовка кожної ролі вимагає великих фізичних і духовних сил. Адже це не тільки спілкування з партнерами та режисером під час репетицій, це й походи до бібліотек, аби знати епоху, біографію автора, критичні матеріали по п’єсі тощо. Це часом стан якогось творчого божевілля: безсонні ночі, ходіння по вулицях чи парках, коли не помічаєш нікого й нічого, а ще бурмотіння, а то й вигукування якихось слів чи цілих фраз. Через те виходить, що у актора 24годинний робочий день.
Цьогоріч ми відкрили 90й театральний сезон, тобто розпечатали останній десяток до 100літнього ювілею. Сьогодні театр з гордістю носить ім’я В.Г. Магара. Окрім Володимира Герасимовича, тут жили і працювали видатні майстри сцени і кіно. Дуже популярний кіноактор Микола Гринько (131 роль у кіно), нині вже покійний легендарний актор театру і кіно Олексій Петренко (кіноролі Петра I, Григорія Распутіна, Сталіна тощо). Справжньою легендою українського театру став Федір Стригун художній керівник, режисер та актор Львівського театру імені Заньковецької.
З багатьма неперевершеними акторами мені пощастило знатися, працювати разом, дружити. Із захопленням згадую Костянтина Параконьєва, великого драматичного актора, цікаву, розумну, інтелігентну людину. А який герой був В’ячеслав Сумський батько Наталії та Ольги Сумських! Синьоокий красень, енергійний, саркастичний, із сильним оперним баритоном. Ми називали його майстром, бо він таки й був майстром не лише на сцені, а й у риболовлі, живописі – в усьому.
Про багатьох акторів, яких любив і котрі подарували мені неповторні враження, я друкував у газетах свої оповідання. Першим із них було «Чарівник комедії» про Ігоря Просяніченка. Коли той грав Попандопуло у «Другому весіллі в Малинівці», зал реготав так, що люстра хиталася і дзвеніла скельцями в резонанс. Я, тоді ще молодий актор, котрий грав есесівця з автоматом, каюсь, реготав разом з усіма, не міг стриматись, замість того, щоб бути страшним та серйозним.
Далі вийшло з десяток моїх оповідань про колег. «Поема про Григорія Антоненка», «Народна артистка Тетяна Мірошниченко», «Актор і в 100 залишиться дитиною» (про Богдана Чулімова), «Народний артист України Володимир Лук’янець» та інші.
Всі герої моїх оповідань були моїми друзями, чудовими людьми, яскравими особистостями і надійними партнерами. На жаль, мушу вживати це болюче слово «були»…
І сьогодні в театрі працює багато талановитих акторів. Це і корифеїмагарівці – Олександр Гапон та подружжя Смоліїв. До речі, Іван Смолій 2 листопада відзначив своє 80річчя. Принагідно хочеться його привітати, побажати міцного здоров’я і подальшої плідної праці в театрі.
У нас і чудове середнє покоління. Жаль, що газетний формат не дозволяє перерахувати чесноти кожного. Тут треба окремо про кожного писати велику поему. Щодо молодого покоління, то вони всі неперевершені. До того ж, багато хто є моїми студентами, адже я викладаю сценічну мову на кафедрі акторської майстерності ЗНУ.
Про старшого друга і учителя
Доля подарувала мені також щастя кілька десятиліть часто бути поряд з Петром Ребром, дуже талановитим поетом, гумористом, драматургом, публіцистом, посправжньому українським патріотом та державною людиною. Під час зустрічей він жартував: «Ми з вами, Юрію Павловичу, майже родичі, обидва Павловичі».
Востаннє я побачив Петра Павловича 9 березня 2014 року на ювілейному концерті, присвяченому 200річчю від Дня народження Тараса Шевченка. Мене вразив вірш, з яким поет виступив на тому вечорі.
На Шевченків ювілей,
Коли поранена Вітчизна,
Коли на мушці кожен з нас,
Цей ювілей звучить, як тризна
Чи, може, наш останній час.
Весь люд обурений лютіє,
Сам Бог гукає з висоти:
Росіє, пушкінська Росіє,
Чи з глузду зсунулася ти?..
Петро Ребро, можна сказати, життя поклав на зміцнення дружби між народами. Він об’їздив увесь Союз, робітники «ЗІЛу» в Москві гукали йому: «Поукраински читай! Все понимаем!». І тут не пушкінська, а вже путінська Росія пішла на нас з агресією. Справжній Поет і Громадянин Петро Ребро відразу відгукнувся на події блискучими рядками, але вже ті події не пережив. 22 березня 2014 року його серце зупинилося…
Мені завжди була до душі громадянська лірика Петра Павловича. Хоча останні роки він був нашим гумористичним отаманом у «Веселій Січі», і ми більше працювали в цьому жанрі. Втім, пам’ятаю, ще в студентські роки якось знайшов у збірці сучасної поезії вірш П. Ребра:
Ні, ти не знаєш добре України,
Якщо на Запоріжжі не бував,
Де небо то від хвиль дніпровських синє,
То золоте від степових заграв…
Можливо, цей вірш і заохотив мене обрати Запоріжжя для подальшого життя і творчості. Ось вже майже 40 років я запоріжанин, а ліричні вірші Петра Ребра «Тобі пишатись є чим, Україно!», «Вкраїна є» та інші стали улюбленими творами мого концертного репертуару.
Багато років поспіль у нашому театрі йшла вистава «Заграва над Хортицею» за п’єсою Петра Павловича. У цій виставі я із задоволенням «переграв» майже всіх чоловічих персонажів.
А якою чудовою людиною був Петро Павлович інтелігентною, теплою, лагідною, щирою! І завжди з гумором іронічний та веселий.
Я рівно на 20 років був молодший від нього, тобто на відстані батька й сина, через те називати другом Петра Павловича вважав неприпустимим зухвальством. Втім, у моїй книжковій шафі всю першу полицю займають книги Петра Ребра подарунки автора. Які ж дотепні і зворушливі написи на цих книгах: «Дорогому Бакуму Юрі – світилу в культурі, в літературі, в архітектурі, в музиці з любов’ю»; «І не куму, і не свату, а Бакуму яко брату!»…
До речі, вперше побачив Петра Павловича теж тоді ще в театрі Щорса. Петро Павлович голова Запорізької організації Спілки письменників привів групу своїх побратимівпоетів до нас на зустріч. Усі виступи дуже нам, працівникам театру, сподобалися, а коли, попрощавшись, гості під наші бурхливі оплески залишили аудиторію, я помітив на столі забутий Петром Павловичем берет. Я схопив його та кинувся навздогін: «Петре Павловичу, Ви забули свій…». І далі знітився, як його назвати, чи є в українській мові слово «берет»? «Ви забули свій… головний убір» . Петро Павлович зупинився і ґречно подякував: «Ой, спасибі, Юро! Тільки він у мене не головний, а другорядний». І звідки він знав моє ім’я ? Адже я працював у театрі всього два місяці. Просто у Петра Павловича була феноменальна пам’ять і не менш феноменальні увага і повага до людей.
2012 року ми відзначали наші ювілеї. На моє 60ліття Петро Павлович написав «Бакуміаду» і подарував перо, благословляючи на письменницькі труди. А вже на його славне 80річчя я написав послання, яке закінчується щирим зверненням:
Щедрий Боже, дай Вам літ
Насміятись досхочу!
Ви потрібні цій землі,
Петре Павловичу!
На жаль, мої благання виявилися марними, і менш як за два роки на цій землі не стало нашого видатного земляка, великого поета, громадського діяча, а головне прекрасної людини. Але життя поета продовжується у його творах. Понад сто книг Петра Ребра розійшлись світом.
* * *
Наша ж акторська справа на театральних підмостках, завершив свою розповідь Юрій Бакум, начебто не працює на вічність. Ми даруємо емоції глядачам сьогодні і зараз. Але це емоції добра, спонукання до роздумів, гарний настрій, словом, все те, без чого життя сучасної людини буде бідним і чимось обділеним. Адже правду сказав хтось із великих: «Друга після хліба потреба людини — розваги». Театр це не лише розвага, це ще й запрошення вирватися із кайданів повсякденності й поглянути на себе, життя суспільства, а може, й людства в цілому, збоку і стати кращим хоч у чомусь, стати добрішим, чеснішим (хоча б для самого себе), а також залишатися Людиною!
Бесіду вела Світлана Третяк
