21 січня виповнилося чотири роки від трагічних подій у Міжнародному аеропорту «Донецьк» імені С. Прокоф’єва. Україна знає його як ДАП, а ще те, що оборона цього стратегічного об’єкта фактично продовжувалася 242 доби. Адже перша і, здається, єдина успішна операція українського спецназу сталася зранку 26 травня 2014 року, коли наші бійці успішно вибили противника з терміналів аеропорту, знищивши від 40 до 100 бойовиків
З Хортиці на війну
Теперішні події змушують раз по раз звертатися до слів Володимира Винниченка: «Ні української історії, ні українських газет читати без брому, валер’янки або без доброї дози філософського застереження не можна». А ще до фрази журналіста Віктора Чайки: «Історію України напишуть прокурори майбутнього». Особливо історію війни на Сході. Історію злочинів при організації Ізваринського та Іловайського котлів, свідомої здачі ДАПу та Дебальцевого.
Сьогодні ми публікуємо спогади В’ячеслава Зайцева, одного із «кіборгів» Донецького аеропорту, гранатометника, кавалера ордена «За мужність» ІІІ ступеня.
Наша довідка. Зайцев В’ячеслав Олексійович. 38 років, історик (ЗНУ), завідувач науковою бібліотекою Національного заповідника «Хортиця». Захоплюється археологією. Побував на розкопках у Польщі та Франції. Депутат Запорізької міської ради («Солідарність»). Голова постійної Комісії міськради з питань освіти, науки, культури, спорту, молоді та туризму.
Як Ви стали бійцем АТО?
Та фактично з першою хвилею ще у березні 2014 року. Через військкомат пішов добровольцем до 79ї окремої десантноштурмової бригади.
Медкомісія тривала недовго: «Здоровий?» «Здоровий!» «Все, придатний до служби!»
Шлях нашої 79ї бригади проліг через Чонгар на кордоні з Кримом, далі Красний Лиман біля Слов’янська, потім Південний (Ізваринський) котел, обстріл з російської території у Зеленопіллі. З того котла ми вирвалися на початку серпня 2014 року.
Потім околиці Маріуполя, а далі перебували в резерві штабу АТО. У кінці вересня весь особовий склад моєї 2ї роти отримав відпустки на тиждень. Вже в Запоріжжі дізнався, що 3а рота нашої бригади терміново висунулася в аеропорт. Як мовиться, в аварійному порядку дуже швидко, без світла, а значить, невдало і з втратами…
Термінали
За Старим терміналом ДАПу наші БТР зустрів російський танк… Живцем згоріло 9 хлопців. Серед них і наш земляк Олександр Пивоваров. Його ім’ям названа вулиця біля Критого ринку, що раніше була вулицею Суворова. Олександр загинув 28 вересня, а в ніч на 4 жовтня і ми зайшли в аеропорт.
Наша довідка. Міжнародний аеропорт «Донецьк» імені Сергія Прокоф’єва. Збудовано в 1933 році. В 1975 році зведено сучасну будівлю аеропорту (Старий термінал). До «Євро2012» побудовано Новий чотириповерховий термінал для пропуску 3100 пасажирів на годину, а також 4кілометрову злітну смугу шириною 75 метрів. Кошторисна вартість проекту — більша, ніж кошторис наших мостів — 6,97 млрд гривень.
В’ячеслав Зайцев продовжує: «Спочатку приїхали в Новий термінал, а потім перебігли до Старого. Я пам’ятаю, коли ми туди зайшли, нас вже чекали троє нош з 200ма (убитими) з 3го полку спецпризначення. А ще нас привітали словами: «Ласкаво просимо в пекло!». То такий жарт був…»
Зайшли, як я вже казав, уночі. Втім, намагалися у вікнах не маячити, через те, що і тепловізійні, і оптичні приціли у супротивника працювали добре. А обстріли, особливо в жовтні, були постійними. Слід додати, що відстань до позицій ворога — десь 50 метрів. Так ось, існує принцип: не бачу не стріляю! Та з того боку стріляли просто так. Мова про так званих туристів, які приїжджали фактично на «сафарі», «укропів» постріляти, як відомий російський актор Михайло Пореченков…
Часто заради «приколу» вони ще й кричали: «Аллах акбар!». Одного разу це й врятувало мені життя. Перш ніж вистрілити з гранатомета в мій бік, стрілець вигукнув свій клич…
Зазвичай стріляли цілу ніч, лише близько 7ї ранку у них відбувалася «перезміна»…
І тут ми зупинимо розповідь В’ячеслава своїм зауваженням. Не лише підручник військової тактики, а й гра в шахи чи в футбол передбачає активну оборону. Бо ж боронять не бетонні руїни, а намагаються відрізати атакуючих від поповнення, харчів, води, боєприпасів, забезпечуючи і розширюючи мертву зону перед своїми позиціями, коли кожен, хто їде на «сафарі», майже впевнений, що він ніколи не повернеться додому…
Про це чомусь не здогадувалися у нашому Генштабі…
Послухаємо В. Зайцева далі.
Скільки було людей в аеропорту?
В усіх аеропортівських будівлях не більше сотні людей. Старий термінал це три поверхи. В Новому терміналі підвал був спірною територією, його мінували і вони, і ми. Тому, грубо кажучи, підвал швидше не наш, ось 1 і 2 поверхи — наші. 3й поверх займав ворог. Естакада до терміналу і всі двері заміновані…
Поряд були вежа, або пункт управління аеропортом, злітна смуга, усипана двометровими снарядами від «Градів»… Дах терміналів пробитий, усі перекриття висять, адже били і «Градами», і «Смерчами», і ствольною артилерією, і мінометами…
Ранок починався так. Виходимо втрьох на другий поверх терміналу (я був гранатометником), далі потужний залп у бік супротивника. У відповідь починається 2годинна хаотична стрілянина. А ми вже за стінкою, гріємо на сухому спирті тушковане м’ясо і казанок з водою. Поки стріляють — можна поснідати…
Додам, що велика заслуга в утриманні ДАПу нашої артилерії. «Кіборги» ж, по суті, виконували функції коригувальників артилерійського вогню, забезпечивши 70% ворожих втрат. Ще 20% зусиллями танкістів, і нашими десь 10% під час атак та контратак у тому ж підвалі. Ворога тут ми часто бачили в обличчя…
Зауважу, що в ДАП ми перебували по 10 днів, далі — ротація. Я був там два рази — в жовтні та листопаді. Одна із причин ротацій, щоб не допустити епідемії, адже все умивання тут і «баня» — лише волога серветка. Води катастрофічно не вистачало. З боєприпасами і харчами було краще. Та під час обстрілів ті боєприпаси горіли, вибухали, горіли і Новий, і Старий термінали. Пам’ятаю, що під час пожежі нас врятував лише напрям вітру. Повій він в інший бік, із нас лишилися б хіба що головешки. Шляхи ж відступу були відрізані…
У листопаді наша позиція була у Новому терміналі — у 100 метрах від Старого. Саме там я перший раз отримав поранення від танкового снаряду. Під’їде танк з боєкомплектом у 36 снарядів і палить по нас. Мені того разу не поталанило. Бронежилет захищає печінку і серце, а у мене влучило осколком у бік живота. Там навіть «залізяку» було видно. Та й зараз у тілі залишилося трохи заліза, іноді дзвенить…
У Новому терміналі ми втратили чотирьох, у Старому — жодного. Там було багато загиблих з «Правого сектора». А в листопаді двоє наших хлопців вбили снайперським вогнем йшли по воду вночі. У Старому терміналі ми зливали воду з батарей опалювання, а в Новому води вже не було. Ворог пильнував, аби до нас приїхали вже пробиті вогнем пусті каністри…
Друге поранення було у ступню вже під Дебальцевим. Зараз все нормально стрибаю, навіть танцюю, хоча до війни не танцював. У лютому 2014го мінометний осколок стирчав у кістках. Його витягли лікарі…
Що було далі?
Після поранення й евакуації я отримав орден. Нашу ж бригаду після двох місяців боїв взагалі вивели з ДАПу. Спочатку до Краматорська, потім до нашої області (Більмацький район), а далі на місце постійної дислокації в Миколаїв.
У Комиш-Зорі протягом доби завантажили усю техніку, а десь 16 січня приїхали на місце. Тільки розвантажилися, все здали, відмилися і впали на ліжка — новина з ДАПу: там трапилася справжня катастрофа. Під Миколаєвом є аеродром Кульбакине, до якого з Мелітополя прибули два «Іл76». Вантажимо техніку, втім, щоб загнати її в літак, довелося зрізувати якісь деталі.
Але політ не відбувся через густий туман. Виїхали 19го автобусами як пожежна команда всетаки був шанс врятувати аеропорт. Адже 17 січня ворог висаджує в повітря опори Старого терміналу, і 1й поверх падає в підвал. Потім і на 3му поверсі висаджують бомбу, а далі вже нас терміново викликають в ДАП…
Звичайно, втрата аеропорту була питанням часу. Якщо ми ніяк не розширювали оборону і вона постійно згорталася, то це не могло закінчитися добром. Спочатку ліг Старий термінал, потім впала вежа аеропорту. Словом, ворог навкруги, а в Новому терміналі ще й згори, і знизу. 21го все скінчилося…
Писали, що коли проходила ротація, наші бійці проїздили через російський КПП, їх обшукували, дозволяли провозити тільки автомат і один ріжок?
Ми їздили з боєм! Це вже у грудні було таке… Це принизливо! «Майк», наш комбат, цього б не допустив, і з нами таке просто не трапилося б. Був якось випадок, коли телефонував київський генерал і казав, що у нас перевитрата снарядів. Комбат говорить: «Товаришу генерале! Приїдьте до мене в Піски і особисто проконтролюйте наявність і витрату набоїв». Той відразу заткнувся. Бо яка перевитрата? Дядьку, ти дурень? Склади горять, а у тебе перевитрата? Людське життя безцінне!
Зауважу, що озброєння і особливо боєприпаси пережили всі строки зберігання. Часто бувало, що якщо снаряд не підірветься під час пострілу, то взагалі не вистрелить.
Коли була 55а артилерійська бригада сипали «сепарів». І 79а бригада не здала жодну будівлю. Я ще раз хочу наголосити, що тут головна заслуга — артилерії! Моя ротація була, коли «сепари» відзначали День народження Путіна. З цього приводу вони кілька разів відрапортували, що взяли термінал. Навіть мені телефонували друзі: «Ну, як ви там?». «Тримаємося», відповідав…
А насамкінець трішки бойових жартів, якщо цікаво. Буває затишшя, і ми телефонуємо в донецьку міліцію: «Тут стріляють. Нам страшно». Вони запитують: «Де?» «В аеропорту». «Ну, там і «Гради» працюють, не підходьте близько. Де ви там?». Ми відповідаємо: «В терміналах». «Так ви «укропи»?».
Або ще піцу замовляли. Нас запитують, на якій ми точці. А ми відповідаємо, що в аеропорту… Без гумору ніяк, можна було просто звихнутися.
* * *
А тепер без гумору. Після ДАПу бригаду, в якій служив В’ячеслав Зайцев, кинули під Дебальцеве. Про нього вже, мабуть, другого разу, а поки про інше. Про те, що в історії ДАПу найвиразніше переплелися героїзм, самопожертва та хоробрість солдатів і офіцерів, а ще підлість, схильність до «договірняків» із ворогом і небажання нести за це відповідальність перед суспільством вищого військового та державного керівництва.
Адже причина дивної кволості українського Генштабу в ДАПу стала відома вже 24 січня 2015 року, коли в редакційній статті «Цензор.нет» «Линия разграничения на Донбассе по условиям Минских соглашений. ДОКУМЕНТ» були розкриті всі деталі цієї відвертої підлості. Виявляється, що ще 19 вересня у т. зв. Додатку до Меморандуму (угоди «Мінськ1») Донецький аеропорт, як і інші позиції українських військ, передавали ворогу…
Однак зізнатися у цьому влада побоялася. Оборона ДАПу продовжувалася, як мовиться, до останнього українця. Позиції поступово здавали, а тим часом пропаганда зі всіх сил «пишалася» непереможними «кіборгами», які ні про що і не здогадувалися і чесно та хоробро виконували свій обов’язок. Зрештою все закінчилося спочатку обшуками українських бійців під час ротацій на російському КПП, а потім і підривом терміналів із загибеллю, полоном чи розстрілами останніх захисників ДАПу.
Його здача стала необхідною умовою зустрічі у Мінську «Нормандської четвірки» 1112 лютого 2015 року. І підписання «Мінських угод2». Необхідною умовою вже для введення в дію останніх стала здача Дебальцевого. І знову все трапилося «випадково». І знову перед телекамерами наших уцілілих бійців дуже любили і ними пишалися. Ну, власне, як і всім, що твориться на фронті і поза ним сьогодні…
Світлана Третяк
