Шість жінок — шість історій. В кінотеатрі ім. Довженка відбулася прем’єра документального фільму «Невидимий батальйон». Однією з головних героїнь стрічки стала мешканка Запоріжжя Юлія Матвієнко. На прем’єрі були присутні Олександр Лобас, командир 37-го окремого мотопіхотного батальйону, нагороджений орденом «Народний Герой України», а також «кіборг» і голова громадської організації «Запорізька рада ветеранів АТО» В’ячеслав Зайцев
Перед прем’єрою стрічки Юлія розповіла, з чого почалась її війна: «У 2014 році ми були волонтерами. Я тоді казала, що ми «листоноші», які збирають, доставляють і налагоджують комунікацію з хлопцями. Ми бачили найтяжчі втрати. «Іловайський котел» і наш цвинтар з невідомими героями… Але після Дебальцевого зрозуміла: скільки б прицілів не «привезли», скільки б «кікімор» не сплели, скільки б ми не зібрали допомоги, єдине, чим я можу допомогти хлопцям, — стати поруч з ними. Більше нічого дієвого я не змогла для себе прийняти».
Одним із підрозділів, бійцям якого Юлія привозила допомогу, був 37й окремий мотопіхотний батальйон. Під час чергової поїздки дівчина сказала комбату Олександру Лобасу, що хоче до них приєднатися.
— Говорила: «Заберіть мене. Хочу бути снайпером», — розказує Юлія. — Інші офіцери казали Олександру Лобасу, щоб він не зв’язувався зі мною, але він усіх запевнив, що вірить в мене і мої сили. Найстрашніше для мене було оступитися і щоб моєму комбату дорікнули: «Ми ж казали, не треба брати її». Я завжди про це думаю, і це мотивує мене бути гарним солдатом до сих пір.
У свою чергу присутній на прем’єрі Олександр Лобас підкреслив, що на дівчат була велика надія — вони були прикладом для солдатів.
— Юлія Матвієнко і присутня у залі Юлія Калина, кращий навідник СПГ, були на «першій лінії», працювали на взводних ротних опорних пунктах, вели вогонь і співпрацювали з розвідувальними підрозділами. Головним завданням було зберегти життя товаришів і зменшити кількість противників на тому боці. І дівчата з цим впоралися належним чином. Обидві є кавалерами ордена «За мужність» ІІІ ступеня, — підкреслив Олександр Лобас.
Історії жінок
До початку сеансу Юлія Матвієнко попросила присутніх вшанувати хвилиною мовчання всіх загиблих бійців.
У стрічці відсутні спецефекти і комп’ютерна графіка, виключно реальні будні. Фільм поділений на шість сюжетів. Кожна з героїнь Юлія Паєвська («Тайра»), Юлія Матвієнко («Бєлка»), Дар’я Зубенко («Дарт»), Олена Білозерська, Оксана Якубова, Андріана Сусак («Малиш») показує свої військові будні, розповідає, чому вирішила піти на війну і як адаптувалася до мирного життя. Продюсер Марія Берлінська разом з трьома режисерами Світланою Ліщинською, Аліною Горловою та Іриною Цілик так вистроїли стрічку, що кожна наступна історія складніша за попередню.
У стрічці Олена Білозерська, снайпер, питається: «Як довго це буде тривати? Коли все скінчиться?».
Штурмовик батальйону «Айдар» Андріана Сусак («Малиш») говорить, що на війні вона зустріла своє кохання, там же дізналась, що вагітна. Втім, з фронту вона пішла тільки на 5 місяці. Дівчина говорить, що після пекла війни «на гражданке» все дивне: «Тут немає обстрілів, люди ходять і не бояться, потяги на Москву їдуть, як і раніше, і люди вирушають на заробітки…».
Одна з найскладніших історій, на наш погляд, Оксани Якубової. До війни вона працювала головним економістом у Міністерстві фінансів України. Потім пішла на фронт. Через декілька років перед нею постав вибір: або зберегти сім’ю і повернутися з війни, або втратити рідних і продовжувати воювати. Жінка вибрала перше. Але процес адаптації не такий вже й легкий: Оксані важко спускатися у метро, бути серед натовпу людей, під час руху електрички вона заплющує очі і закриває вуха — не може інакше. «Жити після війни куди складніше, ніж померти на ній», — говорить в фільмі Оксана Якубова. Після повернення в неї навіть виникали суїцидальні думки, і вона звернулась по допомогу до фахівців. Оксана Якубова заводила справи на загиблих бійців, мусила з подробицями описувати, як вони загинули: «Як правило, я сідала писати справу о 00:50 ночі. Коли завершувала, йшла спати… Втім, заснути не могла».
Про що фільм
Головна мета стрічки — показати війну такою, яка вона є.
— Багато російськомовних хлопців і дівчат зараз захищають Україну. Вони воюють не за мову. Це їхнє право говорити на тій мові, на якій зручніше, — говорить Юлія. — В своєму сюжеті я просила режисерів вирізати фрагмент, коли мені повідомили про загибель побратима. Це дуже болючий момент… Мати загиблого хлопця мені сказала: «Ми домовились, що це буде щирий фільм, без награності і вигадки… Треба показувати все».
Також під час спілкування з журналістами Юлія Матвієнко розповіла, що погодилася на зйомки, бо її обличчя багато хто бачив, а більшість дівчат на війні змушені ховати свої обличчя, бо професія така: «Кожна з них заслуговує на рівність і повагу як до солдата, офіцера. Ми не кажемо, що жінки кращі, ніж чоловіки, ми намагаємось бути з ними рівними».
Відзначимо, що завдяки цьому проекту і підтримці суспільства в 2016 році розширили перелік військових посад, які можуть обіймати жінки.
На закінчення презентації Олександр Лобас виправив, як сам каже, невеличку історичну помилку: «Після 2х років командування 37м батальйоном, в 2016 році, я був переведений на іншу посаду і не встиг зробити одну річ. Тому на ваших очах я вручаю Юлії почесну медаль 37го батальйону», — повідомив Олександр.
Іванка ВОЛОЩУК, фото автора
