Наша зустріч з Олександром Олексійовичем Медком планувалася давно, але, готуючись до інтерв’ю, я мало що знайшла про нього в Інтернеті. А як спілкуватися з поетом, та ще й з головою обласного осередку Національної спілки письменників України, коли ти майже не знайома з його біографією та навіть творчістю. Добре, що колеги заспокоїли: Медко, попри свій вік, то поетичне відкриття останніх п’яти років. Через те не переймайся — не ти одна відкриваєш його для себе
Власне, найкраще про поета розкажуть його вірші. От хоча б такий:
Пливе човен, неба повен:
Хлюпає хмарками.
Річки мова, неба слово
бавляться віками.
Пливе човен, щастя повен:
молодість по вінця —
є брати по духу й крові
й лагідні чужинці.
Пливе човен, смерті повен:
пливе та не тоне,
прибуває чорна повінь —
повнота бездонна.
Пливе човен, води повен —
це Дніпро чи Лета?
Коловерть світобудови.
Космос. Вир. Планета.
(“Про природу”)
Моє перше запитання Олександрові Медку торкалося все ж знайомства з ним як з особистістю:
Колись Павло Вольвач на презентації своєї книги «Сни неофіта» сказав, що Ви дуже гарний поет, але не дуже відомий навіть йому. То ж, розкажіть про себе.
— Я вже, на жаль, не юнак… Народився ще 1952 року. Мій батько працював тоді в газеті «Комсомолець Запоріжжя». На початку 1960х ми жили в приміщенні редакції — там був такий архів, напівпідвал. Звісно, що до батька навідувалися його друзі на чай, каву і щось міцніше. Відповідно, мені випало бути майже сином редакції. Тому місцева і журналістська, і літературна, як би сьогодні сказали, “тусовка” тих часів була мені добре знайома.
Наприкінці 60х років я познайомився з молодими запорізькими літераторами, членами обласного літературного об’єднання, сьогодні ми знаємо їх як цвіт Запоріжжя поетичного. Це Олександр Стешенко, Микола Лиходід, Василь Діденко, Анатолій Рекубрацький, Олександр Шостак… Додам до цього списку і відомих нині російськомовних поетів Олексія Цвєткова та Віталія Челишева. Останній працював у газеті «Комсомолець Запоріжжя», потім був обраний від Запоріжжя на той знаменитий З’їзд народних депутатів кінця Перебудови. Там, у Кремлівському палаці, він став одним із найпомітніших спікерів.
А далі доля розлучила із Запоріжжям, адже батько отримав нове призначення —кореспондента Всесоюзного радіо по Далекому Сходу. У Владивостоку я почав співпрацювати з місцевим радіо і вступив на філфак Далекосхідного державного університету.
Згодом перевівся на заочну форму, бо вже працював на радіо штатним кореспондентом, зокрема у радіожурналі для моряків і рибаків «Тихий океан». А це, в тому числі, відрядження в море…
А потім була армія. Служив на Сахаліні та Курильських островах у полку радіорозвідки ГРУ. Нашим завданням було прослуховування радіоефіру. Це був період війни у В’єтнамі, коли дуже активізувалась авіація Японії — союзника Штатів. Звісно, що ми пильнували за планами ймовірного противника (так це тоді називалося), тобто, зокрема, перехоплювали всі радіограми тощо.
Цікаво, що у нас були технічні можливості перехоплення і американських телевізійних програм. Наприклад, базу Ванденберг у Каліфорнії, яка була причетна до т.зв. “Місячного проекту” США. Деякі репортажі ми дивилися у прямому ефірі. Тоді не було ні супутникових тарілок, ні Інтернету, а лише спеціальна військова техніка…
Поряд зі мною в полку працювали колеги, котрі професійно розуміли японську та англійську мову. Я теж записував перехоплення японською мовою. Окрім ієрогліфів, є ще азбука катакана і хіраґана. Знаючи катакану, ми записували радіоповідомлення, японці користувалися нею як азбукою Морзе. Щодо японської мови — аби її добре знати, потрібно вчитися все життя, бо мова це не тільки слова, а й традиції, релігія, поезія.
А ще тоді ми трішечки слухали «Голос Америки» та ВВС. Словом, володіли більшою інформацією, ніж пересічні громадяни СРСР. Часи були дуже цікаві: з’явилося дисидентство, розгорталася боротьба за права людини. Це була та атмосфера, в якій я формувався як особистість.
У 1973 році повернувся до Запоріжжя і пішов працювати на радіо. Моїми колегами стали Авіата Вікторівна Бачуріна, Наталія Нескородова, Валентина Манжура, Юрій Ботнер….
Коли Ви почали писати вірші?
Десь з чотирнадцяти років, але я був тоді, як і багато хто у Запоріжжі, абсолютно російськомовним. Бачив вади своїх перших спроб, через те бажання видати книгу у мене не виникало. Окрім того, від початківців, та й не тільки, вимагалася “ідеологічна загартованість, громадянська спрямованість”, а мене це тоді турбувало в останню чергу.
Зрештою я журналістику полишив і пішов у професію побутового фотографа. Це десь кінець 70х років. Спочатку підробляв у газетах, потім перейшов на власний хліб і навіть трохи розбагатів — придбав машину. А в кінці 80х років взагалі пішов у т.зв. економічні експерименти часів Перебудови. Тоді були створені перші незалежні фірми, які називалися Центрами науковотехнічної творчості молоді. У мене був товариш Володимир Каліка, він став директором такого Центру, а мене взяв спочатку зав. відділом, а потім заступником.
Тоді я вперше перетнувся з технічною творчістю наших запорізьких інженерів і науковців та займався втіленням їхніх ідей та проектів на виробництві. Це було ще до оголошення Незалежності, а вже у 90ті роки я відкрив свою власну фірму, яка займалася науководослідними розробками та інноваціями.
І у ті часи Ви познайомилися з Павлом Вольвачем?
Ні. Ми познайомилися у 2015 році, коли він був знаним не запорізьким, а вже київським літератором. А зустрілися ми у Львові на книжковому Форумі. Потім я підключився до процесу підготовки презентації його книги у Запоріжжі. Тоді й сформувалися у нас тісні стосунки.
Розкажіть про Олександра Медкапоета…
У 2014 році, коли вже почались бойові дії, я став писати українською і вийшла моя перша книга «Хора». Це були хроніки війни, свідком якої я став ледь не випадково, а також моє сприйняття бойових дій і психологічного стану людей, котрі опинилися на війні. До цього у мене були готові до друку ще два рукописи, але я не став їх друкувати.
* * *
Коник грає — смерть гукає,
світло впало золоте.
Недалеко вже до раю,
промінь броди проміряє,
невід з річки вибирає
літо бабине плете.
… Осінь чиста — темінь зряча
у колодязі блищить.
Молодість була, неначе
подих пристрасний, гарячий,
а сьогодні коник плаче,
смерті, як прозрінню, вчить.
* * *
Це ворог твій підступний
обчислює ходи
і кожен крок наступний,
щоб замести сліди.
Це — звір, що скаженіє
від крові і від втрат.
І плаче, і німіє.
Це — ворог твій і … брат.
(“Хора”)
“Хора” вийшла навесні 2015 року. А у липні у мене стався інфаркт… Шансів залишитись живим майже не було. Це якесь диво, як казали лікарі. Може й ця книга допомогла мені вижити. Була дуже складна операція на серці, а я лежав і мріяв про презентацію “Хори” на запорізькій толоці. Так що ця книга стала своєрідною моєю рятувальницею…
* * *
Я вивіряв у цю вечірню мить:
і що воно, і як воно болить.
Могутнє серце, пам’яті руїна,
сплетіння сонячне — моя країна.
* * *
Земля моя — в степи проміння б’є.
Та щось на серці холодно і голо.
Оспівую, звеличую тебе
я перерізаним війною горлом.
(“Хора”)
Після цього вийшло ще три книги: «Буття і порожнеча» ( 2016 р.), «Категорія sacrum» (2017 р.), «Про природу» (2018 р.). Таким чином, видано чотири поетичні збірки і готується ще дві.
Розкажіть про літературний процес на Запоріжжі?
У 2016 році мене прийняли до Національної спілки письменників, а наступного року обрали головою запорізького осередку. На той час у колективі склалася непроста ситуація. Григорій Лютий майже 20 років очолював місцеву Спілку, а далі стався конфлікт і не стільки інтересів, як емоцій. На хвилі несприйняття його як керівника, спілчани обрали головою молодого літератора у сподіванні, що той наведе лад хоча б із реєстраційними документами. Та не склалося… Після чого головою осередку обрали мене.
На сьогоднішній день ми об’єднуємо 30 членів НСПУ. Тільки цього року до Спілки прийнято шестеро запорізьких літераторів. Плануємо прийняти до зими, як мінімум, ще двох майстрів слова.
Як працюємо? Це таке майже інтимне питання… За два роки, що я головую в осередку, вдалось забезпечити два книжкові проекти. Вважаю нашим досягненням видання антології «Письменники Запорізького краю». Остання дає уявлення про всіх україномовних поетів і прозаїків (членів НСПУ) Запоріжжя кінця ХХ і початку ХХI століття.
Минулого ж року, окрім антології, видали ще 10 книг. Цього року надруковано вже шістнадцять. Перш за все, це три автори, які пішли у засвіти: Віктор Чабаненко, Олександр Абліцов та Марина Брацило. Видано також книги Лариси Коваль, Володимира Віхляєва, Михайла Буряка, вашого покірного слуги, Валентина Терлецького і Олени Ольшанської. Вийшли в світ і дві дитячі книжки — Вікторії Забави з Гуляйполя (“Абетка”) і Олени Шевчук.
Вийшли також “Антологія творів запорізьких літоб’єднань (поезія і проза)” та книга Миколи Білокопитова. Є й два видання краєзнавчого напрямку — авторства Дм. Кабалії і присвята повстанському руху Нестора Махна. Кошти на друк виділяє обласна рада, а координує цей проект Департамент інформації і комунікації ЗОДА. Всі книги надруковані у запорізькому видавництві «Дике Поле».
Зауважу також, що найближчим часом має вийти “Антологія сучасної української літератури”. Це київське видання, до якого увійшли твори запорізьких літераторів. Зокрема, Олега Гончаренка з Мелітополя, Любов Геньби з Гуляйполя, Ірини Сажинської — молодої поетеси. Спілкувався з головним редактором “Антології”, і він був здивований рівнем та різноплановістю запорізьких авторів.
Додам, що у нас дуже сильні і поети, і прозаїки. Ось, наприклад, молода письменниця Олена Красносельська. Минулого року вийшов її роман «Цифрові дощі часу». А цьогоріч її прийняли до Спілки і затвердили наше рішення у Києві 20 з 20 членів приймальної комісії. Такий же результат у Ірини Сажинської. Це ілюстрація оцінки наших молодих авторів. Дуже високі бали набрали Олена Ольшанська, Валентин Терлецький, Тетяна Осінь і Валентин Северинюк. Тому можу впевнено сказати: дуже серйозні у нас літератори.
Марина Брацило була дуже відома своєю співаною поезією. Чи є її послідовники у Запоріжжі?
Так, і Сажинська, і Ольшанська лауреати конкурсу імені Марини Брацило. А взагалі у нас дуже співоча Спілка. У першу чергу завдяки співробітництву зі співаком і композитором Анатолієм Сердюком.
А на завершення ще рядки Олександра Медка. Адже він часто позиціонує свої вірші як філософську лірику:
* * *
Боже, що коїться? Боже, спаси!
Наче останні вселенські часи.
Все на продажу, стрімке божевілля
воля без Бога — безмежне дозвілля.
Вольному — воля, продажному — продаж,
стаду — колючий паркан — огорожа.
Хто переможе? Чия це порода?
Злато вимірює ступінь свободи.
Зради і помсти кричуще повітря,
купольне скло і свиняче корито.
Боже, та де ж Твоє право карати?
Жити як грати — у владу, й за грати.
Це неможливо — квітує руїна.
Вольна, як смерть, підневільна країна.
* * *
Ніч дивиться з потьмарених глибин,
як з підсвідомості виходить їй назустріч
перебіг часу чи простіше — плин:
зірковий рух — небесний світоустрій.
І весь цей безмір, весь космічний струм
впадає в мене, наче небо в море,
в мій роздум, в простір голограмних дум,
як погляд у духовну сутність зору.
Сіяння і туманні відбиття
на мілководді молодого часу,
і грається на березі дитя —
мій пращур і нащадок мій одразу.
(“Буття і порожнеча”)
* * *
…Так летить людська свідомість,
помисли у час простерті.
У безмежність — невідомість.
Після смерті?
(“Про природу”)
Погодьтеся, Олександр Медко таки справжнє запорізьке поетичне відкриття останніх років. А ще є у нього чудові переклади з англійської, італійської, івриту… Є й цікава японська серія. Через те ми були дуже раді познайомити з Олександром Олексійовичем читачів нашої газети.
Світлана Третяк
