Розпочавшись як вихідний і масове свято лише у 1965 році, 9 Травня проходило під гаслом «Никто не забыт, ничто не забыто». Зазначу, що через різницю в часі у Москві і Берліні День Перемоги в Європі відзначають 8 травня. Окрім того, «з 2005 року 8 травня проголошено Генасамблеєю ООН Днем пам’яті та примирення, присвяченим жертвам Другої світової війни («Вікіпедія»)
Замість передмови
Починаючи з 2015го, в нашому святковому календарі теж з’явилося 8 травня як День пам’яті та примирення. Причини очевидні. У радянському і особливо російському поглядах на свято і на війну відбулися серйозні зміни. Пізній СРСР святкував вже під гаслом «Лишь бы не было войны», бо йшла війна в Афганістані, а в Росії шовіністичний психоз сьогодні дійшов межі під слоганом «Можем повторить!» Європа формально і з роками не змінила гасло «Це не повинно повторитися», і сьогодні там 8 травня справді День скорботи.
Україні треба було зробити непростий вибір. З одного боку, святкувати після 2014 року 9 Травня за кремлівським сценарієм — це блюзнірство, з іншого ж, перехід на європейський календар теж не отримав би підтримку у суспільстві. Тому пішли на компромісні кроки — святкувати і 8го, і 9го під різними назвами і заради різних груп населення.
У пошуках правди
Напередодні свята кореспондент «Верже» зустрілася з доцентом кафедри новітньої історії Запорізького національного університету Олексієм Штейнле. Олексій Федорович один із авторів монографії «Запорізький рахунок великій війні 1939-1945». Книга під науковою редакцією професора Федора Турченка була видана ще у 2013 році, та вона, з огляду на події останніх п’яти років, мабуть, не дуже відома широкому загалу, і ця публікація, сподіваємося, стане стимулом для зацікавлених читачів.
Послухаємо розповідь Олексія Штейнле:
Ми намагалися створити більш об’єктивну, неупереджену версію того, як жили люди на території нашого краю під час Другої світової війни і як остання вплинула на їхнє життя. Відразу зазначу, що Друга світова — це найбільш масштабний конфлікт в історії людства, який змінив подальшу долю і окремих людей, і всієї цивілізації.
На жаль, і я в цьому переконався ще в студентські роки, так мало правди було в тій історії! Втім, якщо керуватися тезою, що у кожного науковця кам’яне серце, треба звертатися до різних джерел, зіставляти різні точки зору, щоб бути об’єктивним. У підсумку може вийти якась гірка, неприваблива і негероїчна правда, та ці знання дозволять правильно оцінювати події.
Коли ми почали дослідження, були шоковані тим, наскільки мало взагалі відомо про цей період у нас в регіоні. Більшу частину виданої літератури складали «прості переписування», інколи зі вставками чи гарними ілюстраціями. Але, за великим рахунком, ніхто не намагався ставити складні запитання. Наприклад, для мене завжди існував дивний розрив між історією 1930х років і війною. 19321933 роки — Голодомор, колосальна трагедія на рівні Голокосту у євреїв, потім великий терор 19371938 років. Минає чотири роки і ті, хто вцілів, з криком «ура!» і «за Сталіна!» побігли на німецьку армію?
Друге питання чому так мало відомостей на основі бойових оригінальних документів. Більша частина це повідомлення Радянського інформаційного бюро — пропагандистської агенції, яка і призначена була, аби приховувати свої втрати та прибільшувати ворожі. Добре, що документи штабів, армій зараз вже розсекречені, існують і німецькі архіви, тому це дає можливість порівняти втрати сторін.
На жаль, майже ніхто цього раніше не робив, хоча у нас під боком колосальне джерело інформації у Державному архіві Запорізької області. На відміну від Дніпропетровського архіву, більша частина фондів якого згоріла, у нас все збереглося. Зокрема, там є фонди окупаційної влади. Якщо подивитися, хто до них звертався, можна перелічити на пальцях однієї руки. Схоже, тут у науковців роками «вмикалася» навіть не цензура, а самоцензура.
Ще одне питання підпільний та партизанський рух. Я колись записував інтерв’ю з нині вже покійною Майєю Самсикою. Це реальна героїня — її група пустила під укіс кілька німецьких ешелонів. Майя Іванівна розповіла, що тоді зібралося кілька молодих людей, які хотіли щось зробити, і вони це робили. А після звільнення вже в обкомі придумали назву «За Радянську Україну», аби і легалізувати їхню групу, і показати, що всетаки в області існувало якесь партійне підпілля.
На жаль, і сьогодні на міфах будується вже сучасний мілітаризм у тій же Росії. Мене це завжди дивувало, адже сьогоднішнє «Можем повторить» це відверте блюзнірство над пам’яттю тих людей, які воювали заради того, щоб таке більш ніколи не повторилося.
«На мого прадіда прийшло три «похоронки»…
Якщо говорити про втрати, продовжує Олексій Федорович, то потрібно визнати, що вони по Запорізькій області значні. І ці втрати почалися не з 1941 року. Вже у 1939 році запоріжці у складі Радянської армії брали участь у розділі Польщі, а потім була кривава радянськофінська війна…
Щодо 1941 року, з липня почалися нальоти авіації. Саме тоді рахунок людських втрат зріс на порядок. Сьогодні часом намагаються, на мою думку, необґрунтовано підвищити роль оборони Запоріжжя у військовій кампанії 1941 року. Все ж головне вістря німецького наступу спрямовували на Москву. Україна була територією наступу групи армій «Південь», перед командуванням якої не стояло завдання стрімкого наступу.
Втім, в період 1,5місячної оборони Запоріжжя в районі ЧернігівкиПоповки (Смирново)Бердянська сталася справжня трагедія — оточення і полон 9ї та 18ї армій. Значною мірою через це на території нашої області радянські війська втратили більше 200 тисяч особового складу.
Стосовно втрат мирного населення чи навіть солдатівзапоріжців, призваних в частини, які вели бойові дії на Запоріжжі, я не знаю людину, яка скаже точні цифри. Це дуже кропітка робота, і треба щоразу звертатися до Центрального архіву МО Росії. Він засекречений, я кілька разів спробував там попрацювати ще у 2013 році, але вони неохоче надають документи, особливо пов’язані з втратами.
До цього дня точно не з’ясована й кількість жертв, пов’язаних з підривом греблі Дніпрогесу. Джерела непевні, а цифри лише оціночні…
Суперечливі й цифри втрат, які зазнали під час гітлерівської окупації. З жовтня 1941 по лютий 1944 року на Запоріжжі встановився «новий порядок». Окупаційна влада в першу чергу винищувала євреїв, циган, окремих комуністів, які не стали на облік. За радянськими джерелами, на території області загинули близько 60 тисяч людей. За підрахунками ж Дніпровського єврейського центру «Ткума», під час окупації загинули близько 30 тисяч жителів нашого краю.
Чому такі відмінності? Цифра 60 тисяч записана у 1943 році в акті «О злодеяниях немецкофашистских захватчиков». Цей документ складали одразу після боїв, і оцінки втрат місцевого населення вказані приблизні. Наприклад, були проведені обстеження колгоспу ім. Сталіна на Правому березі, де нацисти розстрілювали євреїв. Тоді приблизно порахували стількито тіл на квадратний метр…
Зауважу, що і 30 тисяч від «Ткума» це дуже великі втрати. Вони могли б бути й більшими, але місцеві жителі вже мали «досвід» спілкування з тоталітарним, а саме сталінським режимом. Через те населення обрало тактику пасивного опору, яка не провокувала гітлерівців на репресії.
Я, до речі, читав багато щоденників радянських підпільників, які з гнівом відзначали, що гітлерівців подекуди зустрічали з хлібомсіллю, причому навіть у таких районах, які вважалися російськими, наприклад, у Кам’янськоДніпровському. Втім, якщо стати на місце жителів області, які вже пройшли Голодомор і масовий терор, можна зрозуміти їхні сподівання на «європейську цивілізацію». Спрацювала проста логіка «куди вже гірше, ніж при Сталіні»…
Я вивчав цю проблему і з’ясував, що 10% тодішнього населення області мали прорадянські настрої, до 15% рішуче антирадянські, а 75% були політично інертними. Зараз, до речі, ця тенденція зберігається: є політично активні, а є інертні, які живуть звичайним життям, або виживають. Вони про політику просто не думають…
Додам, що з 1929 по 1939 роки, під час сталінської «революції згори», як її ще називають, в області за найскромнішими підрахунками загинули 300 тисяч громадян. Це Голодомор, розкуркулення і масові репресії. За 10 років «мирного життя»…
Словом, сталінський режим винищив найбільш активних, з якими й борються всі тоталітарні режими. І коли прийшли нацисти, населення було повністю готове до виживання. Змінилися вивіски, прапори, але гітлерівці навіть залишили колгоспи, бо це була дуже зручна форма викачування продовольства з України. Вони залишили й радянські профспілки, підручники повидирали з них лише портрети Сталіна тощо.
Багато людських втрат зазнали і під час вигнання гітлерівців у 19431944 роках. Запорізька область була в цьому плані унікальною, бо на початку 1944 року це був єдиний регіон, де нацисти тримали плацдарм на лівому березі Дніпра. Мова йде про Кам’янськоДніпровський плацдарм, який інколи називають Нікопольським. У боях за нього загинули до 60 тисяч бійців. Значна частина з них була призвана із звільнених районів нашої області…
Я можу навести приклад із родинної історії, як тоді вели облік втрат. Мій прадід Григорій Никифорович родом із Запорізької області, він був тричі поранений, додому тричі надходили «похоронки», і його тричі вносили в списки втрат, хоча він повернувся живим. Григорій Никифорович ніколи про війну не розказував і ніколи не ходив на парад 9 Травня. Розповідати правду боявся, а брехати не хотів…
Ще одна тема актуальна до цього дня — ті, хто пропав безвісти. Люди у списках рот і взводів, на кожного існувала ціла купа документів суворої звітності, а вони раз і пропали. Ні могили, ні навіть звістки, за яких обставин загинули…
Якщо ж говорити про економічні втрати, Запоріжжя також досить серйозно постраждало. Було зруйновано Дніпрогес, евакуйовано на Схід великі підприємства, які потім повернулися лише частково. Єдине, що масштаби евакуації теж не треба перебільшувати. Адже, якщо скласти всі цифри щодо перевезень обладнання, які наводять в радянських джерелах, то вийде, що ні вагонів, ні паровозів на це точно б не вистачило.
Щодо економічної відбудови регіону, це насправді історія про жінок, які, окрім каторжної праці, ще й підняли на ноги своїх дітей, адже серед чоловіків були величезні втрати і все лягло на жіночі плечі…
Не за «можем повторить» тоді воювали…
Насправді війна була набагато простіша, завершує розмову О. Штейнле. Це було просто людське життя у страшних умовах. А з іншого боку, вона цинічна й набагато складніша. Війна несподівано не починається. Друга світова стала на порозі лише тоді, коли два режими сталінський і нацистський зламали стару систему безпеки. Так, вона була небездоганна, але втримувала планету від світової війни. Головний же цинізм полягав, на мою думку, у тому, що за спинами звичайних солдатів приховували режим.
Мій головний заклик сьогодні: не треба робити з історії Другої світової війни ікону або бронзовий пам’ятник. Як тільки починається елемент іконопису, історія відразу обростає міфами, які не дозволяють людям розібратися, як воно було насправді. А правдиву історію треба знати хоча б тому, що вона дуже жорстока вчителька. І в нашому сучасному житті можна знайти багато паралелей та винести багато уроків з періоду Другої світової війни. Найважливіший — не бути байдужим і не сподіватися, що біда, війна когось омине. Треба думати про свою країну, про державу, не покладатися на гарного дядька ні вдома, ні за кордоном. Треба завжди думати, як будуть жити наші діти, це запорука миру і подальшого розвитку.
Бесіду вела Світлана Третяк
