ЗАПОРОЗЬКИЙ КУРІННИЙ ЧЕТВЕРТОГО СИНЬОЖУПАННОГО ПОЛКУ

Євшан-зілля, або Точка відліку

Згадуючи через багато років про події свого життя середини 1916­го, сивий генерал­поручник армії УНР Олександр Вишнівський прискіпливо намагався визначитися, коли ж саме вперше відчув себе не «малоросом», а справжнім українцем. Не взятим германцями в полон безтямним від завданих у бою численних ран, але нескореним кадровим російським офіцером, ротним командиром 169­го Ново­Трокського полку 43­ї дивізії 2­го армійського корпусу збройних сил його імператорської величності російського царя Миколи Другого, а нащадком зовсім іншого шляхетного і славного народу. Того, якого, обпоївши смертельним дурманом забуття крові знищених пращурів, немов безродного яничара, чужинці примусили присягти двоголовому орлові та битися за чужі незрозумілі інтереси.

Мабуть, це таки сталося десь відразу після втечі, коли після кількаденного перебування під арештом у темній камері карцеру, у карному таборі, розташованому в одному з баварських фортів, десь біля Інгельштадту, йому до рук трапив незнайомий раніше часопис українською. Мова цього журналу видалася йому дещо відмінною від народної, яку він знав з дитинства. Тієї, що чув у рідному селі Заливне Олександрівського повіту, який на Катеринославщині. Але загальний зміст був для нього цілком зрозумілий. Ніби якесь чудодійне зілля з вдовиної трави ­ гіркого полину повернуло загублену пам’ять. Ніби якась полуда спала з його очей, з його мозку та всієї його істоти. Він немов почав бачити те, чого до цієї пори не розумів, і відчувати, чого не відчував.

У напрямку пробудження національної свідомості меншин миколаївської імперії, як усвідомив він з часом, німці та австріяки, маючи неабиякий інтерес до будь­якого послаблення ворога, серед російських військовополонених українського походження працювали майже філігранно: жодного тиску, жодного нав’язування. Лише надана за бажанням полоненого з першої ж нагоди можливість перебування в таборі серед одноплемінників і участі без перешкод у численних просвітницьких штудіях­лекціях Союзу Визволення України. А ще вплив неупередженого уважного читання «Вісника» – друкованого видання цієї політичної організації українських емігрантів із Росії.

Як би там не було, у цьому випадку ситуативні тактичні інтереси німців та споконвічна мрія українців про відродження своєї незалежної держави збіглися.

Відчайдушний командир дев’ятої сотні

Він готувався до втечі кілька місяців. Тільки­но зникли наслідки контузії, загоїлися рани та почали повертатися сили. Дарма що зі шпиталю його відразу перевезли до табору полонених. Байдикувати в таборі у той самий час, коли на фронті точаться криваві бої, вважав негідним честі російського офіцера.

Щоб не робив, перед очима весь час, пришвидчено, немов у синематографічній стрічці, одна за одною вибухали гаубичні фугасні гранати та серед вщент зруйнованої казарми старого прусського полігону, серед всіх цих трощених, палаючих дубових балок та уламків цегли кольору запеклої крові, лежали, не випускаючи зброю з мертвих рук, понівечені тіла його хлопців – підлеглих та товаришів, вояків 9­ї сотні.

Тоді, восени 1914, під час германського контрнаступу біля Мазурських озер та прориву німців на Арись, його 169­й Ново­Трокський полк до останнього набою тримав жорстку оборону проти трьох гренадерських полків зі складу першого армійського корпусу армії фон Франсуа, ціною своєї загибелі під шаленим тиском ворога даючи змогу іншим частинам російської 43­ї дивізії генерал­лейтенанта Слюсаренка вийти з оточення.

…На початку 1916­го року його перевели до табору у Вольцбурзі. Був цей табір, наче у фортеці, у замку, що височів за часів Пепіна Малого на горі біля Вайсенбурга. Хоча замок був значною мірою надщерблений зубом часу, втеча з­за моховитих мурів, здавалося, була безнадійною. Але він, не зважаючи на це, вирішив тікати. У серпні йому таки пощастило здійснити свій намір. Згодом він напише про те, що це була дійсно авантюра фільмового стилю, яка здійняла чимало галасу в німецькій пресі. Особливо з уваги на винятково тяжкі умови, за яких ця втеча сталася, та котра лише підкреслювала не стільки його хоробрість та відчайдушність, скільки тодішню національну несвідомість, яка й була головною причиною бажання повернутися до російської армії.

Вирвавшись на волю о другій годині ночі, він вдень переховувався в лісі, у збіжжі, там, де воно ще залишалося на полі, або навіть у картоплі, а вночі йшов, тримаючи напрямок на Швейцарію. На 15­й день втечі він дійшов до Ульма. І тут сталася катастрофа. Бажаючи обійти велике місто, він сам «запроторив» себе в пастку, коли звернув на бічну дорогу, що, як виявилось, провадила самісінько до одного з фортів коло Ульма. Таким чином, темної ночі він підійшов до самої брами форту й зупинився лише на крик вартового вояки «Гальт!», майже торкнувшись грудьми виставленого назустріч штика.

Від «малороса» до українця

Віками, писав він згодом, приспаний московською окупацією український народ, за малим винятком, являв собою етнографічну масу, що вже не знала, «хто вони і чиїх батьків діти». Писав щиро, визначаючи, що й сам не був винятком, а його національна свідомість не сягала далі приналежності до «малоросів», які із великоросами й білорусами, згідно з тим, як учили московські історики, творили одну цілість.

Під час військового вишколу в російській старшинській школі він довідався, що крім «малороса» був іще «хохлом». Тому що мав досить добрий голос та отримав від командира навчальної сотні, гвардійського полковника, наказ бути незмінним «заспівайлом». Кожного разу, коли сотня вирушала строєм, полковник командував: «Хахол, заспєвайтє!». Не було в цій команді якоїсь образливої інтенції з боку командира сотні, радше навпаки, – був це вияв неабиякої дружелюбності до здібного «заспівайла». Зрештою, не тільки полковник, але і він сам не здавав собі справи, що в зверненні «хахол» є зневага.

«Хахлом» же сотенний називав його лише тому, що, по­перше, говорив він російською з м’якою українською вимовою, а по­друге, – завжди заспівував по тодішньому «малоросійські» або «хахлацькі» пісні, як, наприклад, «Засвіт встали козаченьки» або «Світить місяць над горою».

Все це втім не завадило йому у визначений термін стати кадровим старшиною російської армії, підпоручником, командиром піхотної сотні 169­го Ново­Трокського полку, що перебував у Вільно, а влітку 1914­го як російському патріотові вирушити разом із полком на фронт після загальнополкового співу на плацу російського національного гімну «Боже, царя храні».

…Чим більше він читав «Вісник», тим ясніше розумів, що він не якийсь там «малорос» чи «хахол», менший брат «великороса­москаля», а українець – нащадок народу, що мав в давні часи свою державу, військо, культуру, мову і був підступно уярмлений Москвою, і що все його попереднє молоде життя, з російським патріотизмом і щирим «сослєзой» «Боже, царя храні» було несвідомим яничарством.

Усвідомивши нарешті все це, він зрозумів, що його місце тільки поряд з тими, хто прагне визволення України. Дізнавшись з того ж «Вісника» про існування в центральних державах спеціальних таборів для полонених українців із російської армії, що були під опікою Союзу визволення України, він негайно звернувся до німецького командування табору з проханням перевести його до українського старшинського табору в Ганновер­Мюндені.

Коли російські старшини, які перебували разом з ним в таборі, про це довідалися, то всі вони почали його бойкотувати й намовили до цього також полонених французів, що перебували в цьому таборі, та серед яких він мав чимало приятелів. Старший серед полонених офіцерів, полковник російської армії, викликав його до себе й тоном судді, що проголошував тяжкий принизливий вирок, сказав: «Підпоручнику Вишнівський, я заніс вас в чорний лист як зрадника царя і отєчества. Вам нема повороту на родіну. Як вернетесь, будете негайно розстріляні».

Сталося це наприкінці 1916 року, коли в Росії ще панував цар і революції, яка наближалася, ніхто з полонених навіть не відчував. А втім, він не дуже перейнявся заявою полковника. Тільки­но дістатися б до України та її тодішнього «П’ємонту» – Галичини.

Від «триколора» до «тризуба»

У ганноверському таборі він застав добре зорганізовану українську старшинську громаду. Завдання у неї було те саме, що і в інших українських таборах – у Вецлярі, Раштаті й Зальцведелі,– де перебували полонені українці­рядовики й підстаршини. А саме: організація полонених українців та поширення ідей національного усвідомлення. На щоденних лекціях старшини та рядовики пізнавали правдиву історію України, її культуру, мистецтво, літературу й літературну мову.

Незалежно від того, на денному порядку також були різні доповіді на теми минулого й сучасного стану України, а трохи пізніше було введено й студії військового характеру. Регулярно відбувалися загальні збори громади. Саме на таких зборах він вперше у своєму житті почув український гімн «Ще не вмерла Україна». Він піднявся, бо всі встали, але мовчав, тому що не знав ані про те, що це співали український гімн, ані його слова.

В короткому часі він вже був активним членом громади та її ради. Головним гаслом громади було: «Вільна, Незалежна, Самостійна, Суверенна й Соборна Україна».

Революція в Росії, а особливо національна революція й подальший розвиток подій в Україні, включно з проголошенням її самостійності, піднесли його на дусі й вірі­надії у краще майбутнє та поставили першочергове завдання ­ активне включення до складу відновлених збройних сил України.

Уже восени 1917 року громада табору дістала по­справжньому авторитетного військового командира, уродженця Олександрівська, що на Катеринославщині, генерала Зелінського, який невдовзі після підписання Берестейського мирного договору між Україною та центральними державами, уже в лютому 1918­го спромігся сформувати та очолити Першу Українську козацьку дивізію Синьожупанників із військовополонених.

В березні 1918­го, по закінченню формування та відбуття вишколу, частини дивізії вирушили в Україну як складова частина її відновлених збройних сил.

Четвертий полк 1­ї Синьої дивізії, до якої тепер належав як командир 1­го куреня Олександр Вишнівський, мав напрямок на Київ.

Попереду ще були численні бої. Перемоги. Поразки. Довге життя в екзилі з Україною в серці. Та посмертна шана нащадків у пам’ятних дошках та назвах вулиць на батьківщині.

Погляд на події стороннього здалека

Лисуватий, щільної статури чоловік невеликого зросту з круглим червоним обличчям, що вранці 30 січня 1917 року квапливо писав лист за вже накритим для сніданку столом біля вікна в невеличкій кімнаті, відчутно нервував. По­перше, дім посеред старовинного цюріхського провулку під назвою Дзеркальний стрімко, на очах, втрачав нічний затишок та спокій: по обидва боки в сусідніх кімнатах вже прокинулися та почали незмінно дратуючий гомін діти похмурого господаря квартири ­ чоботаря та пишної, рум’яної, немов її здобна солодка випічка, булочниці, жінки німецького солдата. По­друге, сніданок обіцяв бути зовсім скромним: вечірній хліб, трохи мармеладу та пустий чай. Ні свіжих хрустких круасанів, ані вершкового масла, ані яєць, ані меду, ані соку з помаранча. Ні доброї скибочки емменталера або грюєра, що так смакують до кави. Він мимоволі погладжуючи себе по голові (завжди робив так, особливо коли нервував), в котрий раз подумав: «Конче потрібен якийсь заробіток. Терміново. Дорожнеча навкруги відчайдушна. Дияволова дорожнеча». А ще про те, що жити їм з Надійкою ні на що. І працездатність через хворобливі нерви відчайдушно погана. Зараз, після сніданку, Надійка буде шукати в кого з сусідів позичити трохи грошей на обід та вечерю. А він по дорозі до бібліотеки відправить щойно написаний лист Інессі в Кларан про те, що на часі та турбує.

«Дорогий друже! Одержав вирізки. Mercі!

У нас були недавно двоє втікачів з полону. Цікаво було подивитися «живих», емігрантщиною не понівечених, людей. Типики: один – єврей з Бессарабії, який бував у бувальцях, соціал­демократ або майже соціал­демократ, брат – бундівець і т.д. понатерся, але особисто нецікавий, бо звичайний. Другий – воронезький селянин, від землі, із старообрядницької сім’ї. Черноземна сила. Надзвичайно цікаво було подивитись і послухати. Пробув рік у німецькому полоні (взагалі там сила­силенна страхіть) у таборі з 27000 чол. українців. Німці влаштовують табори за націями і усіма силами відколюють їх від Росії; українцям підіслали спритних лекторів з Галичини. Результати? Тільки, мовляв, 2000 були за «самостійність» (самостійність в розумінні більше автономії, ніж сепарації) після місячних зусиль агітаторів! Всі інші, мовляв, впадали в лють при думці про відокремлення від Росії і перехід до німців або австрійців.

Факт знаменний! Не вірити не можна. 27000 – число велике. Рік – строк великий. Умови для галицької пропаганди – архісприятливі. І все ж близькість до великоросів брала гору! Звідси нітрохи не випливає, звичайно, неправильність «свободи відокремлення». Навпаки. Але звідси випливає, що, може­таки, від «австрійського типу» розвитку доля Росію врятує».

Борис Артемов