ОЛЕКСАНДР БІЛОУСЕНКО: До Незалежності Україна йшла віками. 24 серпня 1991 року ми просто завершили цей процесс

50
0

Рівно 28 років тому в Москві все скінчилося. А вірніше, тільки почалося! Адже саме в ніч на 22 серпня 1991 року до Москви з Форосу повернувся президент Горбачов, а на ранок почалися арешти членів ГКЧП (ДКНС) на чолі з віце­президентом Геннадієм Янаєвим. Так закінчилися події, названі «путчем». Як з’ясувалося згодом, цей заколот, що начебто планувався заради збереження Союзу, і став каталізатором незворотних процесів, котрі призвели до його розвалу

ПЕРЕДМОВА
Ми зустрілися зі знаною на Запоріжжі людиною, народним депутатом I скликання Олександром Білоусенком. 24 серпня 1991 року він був серед тих 346 парламентарів, котрі підтримали Акт проголошення незалежності України.

Наша довідка. Білоусенко Олександр Федорович. Народився 7.02.1937 р. в селі Успенівка Бердянського району. Дві вищі освіти. З 1961 року ­ головний інженер колгоспу, далі на комсомольській роботі в Андріївці та Токмаку. З 1965 року — на партійній роботі, у т.ч.1­й секретар Токмацького міському КП України, заввідділом легкої та харчової промисловості Запорізького обкому КП України. З 1981 року — заступник голови Запорізького облвиконкому, голова планової комісії, з 1987 року ­ 1­й заступник голови облвиконкому, начальник планово­економічного управління. Народний депутат України (1990­1994 р.). Депутат Запорізької облради семи скликань. У 1992­2008 роках обіймав посади директора запорізьких облдирекцій АКБ «Україна», АППБ «Аваль» та «Ерсте Банк». Почесний громадянин Запорізької області та Токмака. Почесний доктор ЗНУ. Нагороджений орденами: “За заслуги” II і III ступенів та Трудового Червоного Прапора. Заслужений економіст України, член НСЖУ, автор книг «Про час і про себе», «У пошуках кращої долі», «Козацькі нащадки Сави Білоуса», “З Україною в серці”. Неофіційно, ще з радянських часів, вважається «батьком газифікації регіону».

­ Олександре Федоровичу, розкажіть подробиці подій тих днів…
­ Просто так і коротко зупинитися на цій даті неможливо. Але зазначу: ми, народні депутати тоді ще Української РСР, до проголошення Незалежності послідовно наближалися майже півтора роки. У моєму архіві зберігається порядок денний першої сесії Верховної Ради УРСР XI скликання (вона пізніше була перейменована в I скликання). Тобто 23 травня 1990 року — влада в Москві і Горбачов ще в силі — Верховна Рада УРСР вже планувала розгляд Декларації про державний суверенітет, Закону про економічну самостійність УРСР, про зміну редакції ст. 6 Конституції (стосовно ролі КПРС як керівної і направляючої сили суспільства) тощо.
Те, що відбулося 24 серпня 1991 року — це подія, яка для України і її громадян — вікопомна. втім, я часто чую, що все так просто склалося — депутати Верховної Ради УРСР іншого й зробити не могли. Так, фактор обставин не можна недооцінювати, але й роль тодішніх народних депутатів теж непересічна.
Посудіть самі: вибори 1990 року були першими демократичними виборами в СРСР. У мене під рукою зберігається газета того періоду. В ній йдеться, що на моєму окрузі в Токмаці було 6 кандидатів. Гроші, які я тоді витратив на передвиборчу кампанію — лише на друк агітаційних листівок та бензин для поїздок на зустрічі з виборцями, їх у мене було 97…
Зберігся один із примірників передвиборчої листівки, де одним із пунктів було: у разі обрання народним депутатом буду відстоювати економічну незалежність і політичний суверенітет УРСР. На той час я був членом обкому КП України, перебував у резерві на перші посади в області, але йшов на вибори саме з таким настроєм, і мене підтримали виборці.
Народні депутати відразу почали працювати на Незалежність.16 липня 1990 року Верховна Рада ухвалила Декларацію про державний суверенітет, яка окреслювала наші завдання на близьку перспективу і бачення державності. 3 серпня того ж року був прийнятий Закон «Про економічну самостійність».
Кілька слів про цей документ. Його розробники ­ Гетьман Вадим Петрович, Байрака Михайло Миколайович і я. Всі подальші закони, які приймалися Верховною Радою до 24 серпня 1991 року, містили посилання на Декларацію і згаданий Закон. Пізніше була сформована Конституційна комісія і напередодні літніх канікул 1991 року були ухвалені законодавчі акти про президента України.
Словом, ми послідовно рухалися до проголошення Незалежності. Коли це могло статися, ні я, ні мої колеги точно не знали. Але через півроку чи рік ми ці питання вирішили б. Адже депутати відмовили в підписанні угоди про новий Союз, який був запропонований Горбачовим — т.зв. Новоогарьовський проект.

Наша довідка. Новоогарьовські переговори стали спробою Горбачова владнати внутрішньополітичну ситуацію шляхом підписання нового договору з союзними республіками. Президент СРСР спробував зміцнити центральну владу шляхом певних поступок республікам, прагнучи одночасно з цим посилити центр, перетворивши Союз на конфедерацію. Розпочавшись у квітні 1991 року, переговори в Ново­Огарьово продовжувались з деякими перервами аж до листопада, коли було остаточно розвіяно всі сподівання Горбачова утримати вже незалежні держави під своїм контролем (“Вікіпедія”).

­ Те, що лідери союзних республік не поспішали той договір підписувати, ­ наголошує Олександр Федорович, ­ схоже, і спонукало групу найвищих посадовців СРСР зранку 19 серпня 1991 року розпочати заколот ГКЧП (ДКНС).

Наша довідка. Державний комітет з надзвичайного стану в СРСР (ДКНС ­ГКЧП) ­ самопроголошений орган влади в СРСР, що існував з 18 по 21 серпня 1991 року. Включав в себе низку високопоставлених посадових осіб Радянського уряду. Члени ДКНС виступили проти підписання нового Союзного договору і перетворення СРСР в конфедеративний Союз Суверенних Держав, до якого планували увійти тільки 9 з 15 союзних республік. Головними опонентами ДКНС були прибічники президента РРФСР Б. Єльцина, які оголосили дії членів Комітету антиконституційними.Після поразки і саморозпуску ДКНС їхні дії були засуджені органами законодавчої і виконавчої влади СРСР, РРФСР і низки інших союзних республік та кваліфіковані як державний переворот. У історіографії події 18—21 серпня 1991 року отримали назву «Серпневий путч» (“Вікіпедія”).

­ У Києві було відносно спокійно, ­ розповідає О. Білоусенко, ­ але всі народні депутати були запрошені на засідання позачергової сесії ще 19­21 серпня, хоча вона відбулася лише 24 серпня. Тут багато що залежало від позиції керівництва Верховної Ради. Адже після вилучення з Конституції УРСР статті 6, ми стали парламентською республікою. Рада Міністрів виконувала лише покладені на неї функціональні обов’язки.
Голова Верховної Ради Леонід Кравчук був не готовий до якихось радикальних кроків, але у Президії (колективний керівний орган тодішнього парламенту) було десь 8 народних депутатів, серед яких літератори Дмитро Павличко і Володимир Яворівський. Вони зібралися в приміщенні Спілки письменників України, провели засідання і офіційно засудили спробу перевороту. У свою чергу керівництво ЦК Компартії України на чолі зі Станіславом Гуренком розіслало шифрограму обкомам КП України на підтримку ДКНС.
А далі до Києва, як кажуть, після зустрічі з Горбачовим у Форосі, прилетів головнокомандувач Сухопутними військами ЗС СРСР, генерал армії Валентин Варенніков. Він з групою генералів (командування Київського військового округу) зустрівся з Л. Кравчуком.
Ми тоді не знали позиції армійського командування в Україні та настроїв в колективах військових частин й облуправлінь КДБ при Раді Міністрів УРСР. Словом, ми на той час дуже багато речей не знали… Через те, коли говорять, що все було просто, я заперечую: все було дуже не просто! Втім, у пресі в ті дні з’явилося звернення голови Верховної Ради УРСР Кравчука і хоч його позиція була не зовсім чітка, але вона все ж з’явилася.

ГОЛОСУВАННЯ
­ Як я вже казав, ­ продовжує Олександр Федорович, ­ народні депутати зібралися в Києві й почався пошук варіантів виходу із ситуації, що склалася. Кравчук все ще коливався, а от лідери Руху на той час, і зокрема В’ячеслав Чорновіл та Дмитро Павличко, виявилися найактивнішими. Вони на своєму засіданні почали готувати проекти документів і тепер ми знаємо, що Левко Григорович Лук’яненко (відомий політв’язень і юрист, ще 1958 року закінчив юрфак Московського держуніверситету) практично написав текст Акту проголошення незалежності України.
Більшість депутатів вже давно була морально готова скористатися моментом, який фактично завершив наш еволюційний шлях до Незалежності. І в ситуації, що стала наслідком поразки ДКНС, парламент підтримав вікопомні документи. У мене й зараз зберігаються мої примірники Декларації, ухваленої 16 липня 1990 року о 10 годині 12 хвилин з автографами частини моїх колег а також ”Акту” і Постанови «Про проголошення незалежності України». Вона коротка і в ній записано: «Верховна Рада УРСР постановляє: проголосити 24 серпня 1991 року Україну незалежною демократичною державою. З моменту проголошення Незалежності чинними на території України є тільки її Конституція, закони, постанови Уряду та інші акти законодавства республіки.1 грудня 1991 року провести республіканський референдум на підтвердження Акта проголошення незалежності. Голова ВР УРСР Леонід Кравчук. Київ, 24.08.1991 р.”.
На другій сторінці — мотивація, чому ухвалено таке рішення, а саме проголошення незалежної України та створення самостійної Української держави – України. Територія України є невід’ємною і недоторканою і діяти на її території мають виключно Закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його ухвалення.
Ті події сьогодні по­різному оцінюють. Одні кажуть, що це дійсно факт творення нової держави, інші, що мова йде про відновлення втраченої в 1921 році незалежності Української Народної Республіки. Це вже не так важливо. Головне, що 28 років тому Верховна Рада УРСР виконала на той час свою місію. Думали ми, коли нас обирали до ВР, що нам доведеться такі рішення приймати? Так, звичайно. Може не всі, але багато народних депутатів хотіли цього і йшли до такої мети. Серед них була більшість членів КПРС, які за переконаннями були державниками. Щасливий з того, що входив в їхнє коло…
Емоції нас тоді переповнювали. Хіба можна передати сьогодні те піднесення і радість? Нашого рішення під стінами Верховної Ради очікували тисячі киян та жителів інших регіонів, у тому числі й Запорізької області. Це був день дійсно зі сльозами радості на очах. Адже багатомільйонний народ стільки віків не мав своєї державності, і ось ми її отримали.
Звичайно, ніхто нам свободи не дарував, як тепер часом кажуть, адже до цього наша нація намагалася дійти віками. У боротьбі загинули мільйони українців, починаючи від епохи Богдана Хмельницького. Продовжувалася ця боротьба й пізніше, а в XX столітті були дуже трагічні її етапи. Адже вже маючи державність – УНР – політики не змогли знайти формат, який би дозволив зберегти незалежність. Коли б її зберегли, то ми давно б жили у зовсім іншій країні. І тоді б не було втрачено стільки мільйонів людей, які загинули під час голодоморів та розстрілів 1937 року. Не було б може і Другої світової війни з десятками мільйонів жертв, у тому числі й українців.
Про це можна говорити довго, але головне питання сьогодення – зберегти Незалежність. Бо наш сусіда ніколи не хотів бачити Україну незалежною. Це історичний факт, який чітко проглядається в політиці керівництва РФ ще з 1990­х років, а починаючи з 2014­го вже доведений справжньою російсько­українською війною, розпочатою Росією на нашій землі. Керівництво РФ і далі лишається імперським. Воно намагається підпорядкувати Україну в будь­якому форматі, аби наша країна йшла у фарватері кремлівської політики.

* * *
Найпекучіша тема, навколо якої ми довго з Олександром Федоровичем розмовляли під час зустрічі ­ це українська мова та її стан на Запоріжжі. Сподіваюся, що з його роздумами з приводу “українізації без українізації” ми познайомимо читачів в одному із наступних номерів “Верже”.

Світлана ТРЕТЯК

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here