5 років вона попросила маму показати букви, і вже наступного вечора читала їй книжку. Зараз Ольга Ліщук — член Національної спілки письменників України, член Запорізької міської організації композиторів і член Всеукраїнської асоціації сатириків і гумористів «Весела Січ» імені Петра Ребра. Вона пише пісні і сценарії, складає вірші, має здатність вивчити мову за три місяці і при цьому працює фармацевтом в аптеці. За останні три роки вона випустила 7 книжок. Про творчість і роботу за кордоном ми поговорили з Ольгою Ліщук
— Ольго, як Ви почали займатися творчістю?
— У дитинстві мені подарували дитяче піаніно, на якому я самостійно навчилась грати, а згодом складати свої мелодії. В 6 років самостійно створила книжечки: в одній були казки, в іншій вірші про маму, море, яке я ніколи не бачила, і нашого собаку. Але на мої творіння ніхто не звернув увагу.
Моя мама працювала вчителькою російської мови і літератури і просила, щоб я писала вірші для стінгазет і пісні, які виконували учні її класу. Я римувала рядки, бо не знала, що це важко! Треба скласти — значить треба.
Певний час я виступала в клубах Приморського району — під гітару виконувала бардівські пісні. Але настав час, коли я зрозуміла, що нема, що співати, от тоді і почала складати пісні.
— Скільки музичних інструментів Ви самостійно освоїли?
— Я закінчила музичну школу за класом «Баян» в Одеській області і дуже хотіла вчитися у цьому напрямку далі. Завуч музшколи спеціально приїжджав до мами: «Відпустіть доньку, ми дамо направлення, вона без іспитів вступить, хай тільки йде. В неї пальчики бігають по клавішах». Але мама наполягла на тому, що я маю стати лікарем, і я вступила до фармацевтичного факультету Запорізького медичного університету. З музикою не розпрощалась — мені купили гітару, яку я возила за собою. А згодом, назбиравши коштів, придбала піаніно, яке вже було у вжитку. На всіх інструментах я самостійно вчилась грати, а зараз трохи забула. Але коли складаю мелодію, то беру до рук свій старий баян — на ньому краще її «вивести».
— Пані Ольго, у Вас 7 книжок, всі вони випущені в період з 2015 по 2017 рік. Чому «спалах» творчості припав на цей період?
— Я ніколи не надавала римуванню великого значення, тому багато моїх віршів загублено, але у 2014 році, коли я працювала в Італії домогосподаркою, почались трагічні події в Україні. Я нишком бачила уривки сюжетів, бо сеньйора не дозволяла дивитися цей жах, казала: «Як добре, що ти тут, тебе не вб’ють, он що робиться у тебе вдома». В Італії я співпрацювала з українською асоціацією «Розмай», яка займається творчою самодіяльністю і показує італійцям, що українці можуть не тільки мити горщики, але й дуже талановиті люди. І от керівник асоціації Наталя Карасюк дзвонить і каже: «Пиши вірші, будемо давати концерти і збирати кошти на бронежилети». Тоді в день я писала по кілька віршів, переважно про Україну. Деякі з них — «Сину, повернись», «Молитва» читати і досі не можу сама, важко… У вихідні ми їздили в різні куточки Італії і виступали. Події того часу це жах! В мене було бажання щось робити, і я кинула роботу і повернулась додому.. . Я мішками з хати вивозила все, що тільки можна, до обласного Червоного Хреста в Запоріжжі на потреби наших бійців у зоні АТО.
— Ви також виступали перед бійцями…
— На одному з засідань Клубу авторської пісні «Острівок» ми вирішили, що треба давати концерти в госпіталях. Виступали в 66му госпіталі під Донецьком, у Червоноармійську і маленькому селі біля Мар’янки. Саме там я побачила розбиту техніку… Зараз я займаюсь волонтерством, але догляд за хворою мамою і робота забирають дуже багато часу. А на початку, коли до хлопців, які добровільно шли воювати на Донбас, була така неповага, я вижимала з себе максимум.
— Ви працювали в госпіталях Північної Африки і Близького Сходу. Як Вас доля туди закинула?
— У 2002 році подруга розповіла, що наші лікарі їздять у Лівію. Я легка «на підйом», тож зібрала речі і поїхала в Київ на співбесіду. Із усіх претендентів представники Міністерства охорони здоров’я Лівії вибрали одну мене. Півроку я зводила українські схеми для лікування і лівійські ліки — це дуже відповідальна робота. Анотації до ліків були написані арабською, і мені за щастя було знайти англійські літери. Працювала я в невеличкому містечку Хомс, і якщо серед лікарів і медсестер було багато наших співгромадян, то я працювала з 7ма арабськими жінками і директором. Я дякую своєму янголуохоронцю, бо в першу хвилину повела себе правильно. Моє робоче місце було біля лікаря, та я наполягла на тому, що буду працювати з дівчатами в одному кабінеті. І вони взяли мене в свою «сім’ю» — вчили, як себе поводити, куди можна/не можна йти, їм було дуже приємно, що я почала вчити їхню мову. А коли на роботі зірвала спину, дівчата довели до гуртожитку і три доби піклувались про мене. З однією з цих дівчаток я листувалась арабською мовою до тих пір, поки там не почалась війна.
— У Вас хист до вивчення мов?
— У мене немає проблеми з мовами — 3 місяці, і я починаю говорити. Після Лівії поїхала до Йорданії і там вивчила мову за 3 місяці. Головне, чого навчилась в цих подорожах — шанувати традиції країни, в якій ти наразі мешкаєш. Я була в Йорданії під час Рамадану і разом з мешканцями дотримувалась всіх правил. Це нескладно! І коли місцеві зрозуміли, що я їх підтримую і поважаю їхні звичаї, то запросили мене, православну, в гості. Це була дивовижна річ. Я подивилася, як живуть місцеві, в яких на городі ростуть кактуси, і написала віршик «Из Ливии»:
Прости меня, мой дом родной,
Цены тебе не знала,
Когда за море, в край иной
Надолго улетала.
И хоть сложилось все вполне —
Друзья, работа, отдых
В средземноморской — блеск! — волне,
Но стОит небосводы
На север курсом прочертить
Какому самолету,
И начинает сердце ныть,
Завидовать пилоту…
И надо ж было мне попасть
На огородик местный!
Вот там наплакалась я всласть
Над бурьяном чудесным!
Спорыш, крапива, лебеда,
Калачики родные —
Как будто дома, как всегда,
И грядки поливные…
Как будто снова я в селе
В далекой Украине
И пальмы вижу лишь во сне,
И рядом нет пустыни.
И стОит лишь взглянуть во двор
Родных своих увижу…
Взглянула — кактусов простор,
Семья не стала ближе.
… Даст Бог, увижу наяву
Цветенье наших вишен…
На пальме щебет сквозь листву
Птиц перелетных слышен…
— Ви ще працювали в Італії…
— У Лівію і Йорданію я їхала, аби заробити кошти на власну квартиру, адже ми з сином тоді жили в гуртожитку. Тож, не досягнувши мети, я поїхала в Італію «мити горщики». Я не вважаю, що це щось принизливе. Я чесно працювала, до того ж, вивчала мову, місцеву кухню, звичаї. Ці поїздки дали мені зрозуміти, що я хотіла, аби моя професія була пов’язана з подорожами. Якби я могла, то об’їхала б Землю вздовж і поперек.
— Чи легко в Запоріжжі знайти видавця?
— По приїзду з Італії я познайомилась з видавцем Ольгою Меркуловою і вирішила видати свою першу книжку, до якої увійшли вірші «Молитва», «Говорят дети». До речі, коли я читала свої твори в ЗНТУ, мене побачила Яна Яковенко і згодом привела на «Літературний травень» до Григорія Лютого. Промайнув час, і я стала членом Національної спілки письменників України.
Коли видали першу книжку, я згадала, що у 2009 році мені щоночі снилась історія, поки я не записала її. Згодом вона перевтілилась у книгу «Стрибок» і навіть отримала продовження у вигляді книги «Прибуття». Друга книга вже була з малюнками, які створила художниця Оксана Хижняк.
Також я випустила декілька пісенників. У книгах розміщено слова і акорди, до кожної ще йде диск з цими творами. Також я пробувала себе в прозі, писала гуморески.
А ще я співпрацюю з Михайлом Буряком, членом НСПУ. З ним я познайомилась три роки тому, з тих пір у нас доволі непоганий тандем вийшов, багато спільних виступів. Окрім того, ми разом працюємо над концертом «Гумористичний город».
— Що мрієте написати?
— Я знайшла своє це проза. Вже написала 3 дитячі казки, одну з яких — «Калина» видавець Лілія Стасюк включила до свого альманаху. Готуюсь до видання книжечки, в якій буде 28 пісень, а також вірші, гуморески і казка «Калина». Таким чином, хочу підбити підсумок пісеннопоетичній творчості. Та коли я сказала, що більше римувати строки не буду, «прийшов» вірш «Живіть!»:
Цілувала Доля мої руки,
Добровольцем як ішов на Схід,
Обіцяла переможні звуки,
Обіцяла щастя на сто літ…
Та, мабуть, в бою перелякалась,
Бо втекла… А «гради», бачте — ні:
Блискітками в мозку застрокалось,
Почорніло тіло у вогні…
Там я залишився, серед поля,
Під селом… Немає вже села…
Час минув. Малесенька тополя
Крізь моє серденько проросла.
Доля повернулася в намисті –
Хоч, лисиця, вкоротила вік! –
Обіцяє шовковисте листя,
Дощ – за розкладом, на цілий рік.
Їй не вірю. Буду виростати
Завдяки чи всупереч дощу!
Спробуйте з`явитись, супостати,
Разом з Вітром Смерч на вас пущу!
Я вже бачу – з кожного Героя
Тягнеться сплетіння верховіть.
Не припинено служіння боєм:
Ми тепер – кордон, а ви – живіть!
У мене немає такого враження, що це я складаю вірші, вони звідкілясь до мене «приходять». Я вдячна за рими, але мрію писати прозу. Вона набагато ширша. Ще моя мрія — дійти до рівня, коли мене будуть видавати, бо наразі я це роблю за свої кошти.
— Чи критикують Ваші твори батьки?
— Я дуже їм вдячна. Можливо, якби мама не примушувала мене писати, я б і не знала, що вмію римувати. Зараз батько і мама дуже пишаються мною, перечитують кожну книжку і ображаються, коли я не даю прочитати новий вірш. Лише одного разу від мами я чула критику після того, як вона прочитала «Стрибок». Я попередила, що буде друга частина твору, і вона запитала, чи все з героями буде добре? Я відповіла, що один з них трошки помучається… і отримала докір: «От треба тобі людей мучити! Не можеш ти без цього» (посміхається).
— Чи не намагались Ви продавати свої пісні нашим артистам?
— Для цього потрібна повноцінна мінусовка, а я це робити не вмію. Та книжечки мої розходяться, можливо, хтось десь і співає пісні. До речі, мою пісню на Першому дзвонику виконував хлопчик у Приморську. Мені подзвонили і дали послухати його спів. Я ридала від щастя. А Людмила Бояренцева записала кілька пісень на мої слова. Якось вона мене запросила на презентацію пісенника до Кременчука. Моєю піснею Людмила з чоловіком завершували концерт — у глядачів навертались сльози на очі. Було дуже приємно, заради цього варто жити!
Іванка ВОЛОЩУК
