5 років вона попросила маму показати букви, і вже наступного вечора читала їй книжку. Зараз Ольга Ліщук — член Національної спілки письменників України, член Запорізької міської організації композиторів і член Всеукраїнської асоціації сатириків і гумористів «Весела Січ» імені Петра Ребра. Вона пише пісні і сценарії, складає вірші, має здатність вивчити мову за три місяці і при цьому працює фармацевтом в аптеці. За останні три роки вона випустила 7 книжок. Про творчість і роботу за кордоном ми поговорили з Ольгою Ліщук
— Ольго, як Ви почали займатися творчістю?
— У дитинстві мені подарували дитяче піаніно, на якому я самостійно навчилась грати, а згодом складати свої мелодії. В 6 років самостійно створила книжечки: в одній були казки, в іншій вірші про маму, море, яке я ніколи не бачила, і нашого собаку. Але на мої творіння ніхто не звернув увагу.
Моя мама працювала вчителькою російської мови і літератури і просила, щоб я писала вірші для стінгазет і пісні, які виконували учні її класу. Я римувала рядки, бо не знала, що це важко! Треба скласти — значить треба.
Певний час я виступала в клубах Приморського району — під гітару виконувала бардівські пісні. Але настав час, коли я зрозуміла, що нема, що співати, от тоді і почала складати пісні.
— Скільки музичних інструментів Ви самостійно освоїли?
— Я закінчила музичну школу за класом «Баян» в Одеській області і дуже хотіла вчитися у цьому напрямку далі. Завуч музшколи спеціально приїжджав до мами: «Відпустіть доньку, ми дамо направлення, вона без іспитів вступить, хай тільки йде. В неї пальчики бігають по клавішах». Але мама наполягла на тому, що я маю стати лікарем, і я вступила до фармацевтичного факультету Запорізького медичного університету. З музикою не розпрощалась — мені купили гітару, яку я возила за собою. А згодом, назбиравши коштів, придбала піаніно, яке вже було у вжитку. На всіх інструментах я самостійно вчилась грати, а зараз трохи забула. Але коли складаю мелодію, то беру до рук свій старий баян — на ньому краще її «вивести».
— Пані Ольго, у Вас 7 книжок, всі вони випущені в період з 2015 по 2017 рік. Чому «спалах» творчості припав на цей період?
— Я ніколи не надавала римуванню великого значення, тому багато моїх віршів загублено, але у 2014 році, коли я працювала в Італії домогосподаркою, почались трагічні події в Україні. Я нишком бачила уривки сюжетів, бо сеньйора не дозволяла дивитися цей жах, казала: «Як добре, що ти тут, тебе не вб’ють, он що робиться у тебе вдома». В Італії я співпрацювала з українською асоціацією «Розмай», яка займається творчою самодіяльністю і показує італійцям, що українці можуть не тільки мити горщики, але й дуже талановиті люди. І от керівник асоціації Наталя Карасюк дзвонить і каже: «Пиши вірші, будемо давати концерти і збирати кошти на бронежилети». Тоді в день я писала по кілька віршів, переважно про Україну. Деякі з них — «Сину, повернись», «Молитва» читати і досі не можу сама, важко… У вихідні ми їздили в різні куточки Італії і виступали. Події того часу це жах! В мене було бажання щось робити, і я кинула роботу і повернулась додому.. . Я мішками з хати вивозила все, що тільки можна, до обласного Червоного Хреста в Запоріжжі на потреби наших бійців у зоні АТО.
— Ви також виступали перед бійцями…
— На одному з засідань Клубу авторської пісні «Острівок» ми вирішили, що треба давати концерти в госпіталях. Виступали в 66му госпіталі під Донецьком, у Червоноармійську і маленькому селі біля Мар’янки. Саме там я побачила розбиту техніку… Зараз я займаюсь волонтерством, але догляд за хворою мамою і робота забирають дуже багато часу. А на початку, коли до хлопців, які добровільно шли воювати на Донбас, була така неповага, я вижимала з себе максимум.
— Ви працювали в госпіталях Північної Африки і Близького Сходу. Як Вас доля туди закинула?
— У 2002 році подруга розповіла, що наші лікарі їздять у Лівію. Я легка «на підйом», тож зібрала речі і поїхала в Київ на співбесіду. Із усіх претендентів представники Міністерства охорони здоров’я Лівії вибрали одну мене. Півроку я зводила українські схеми для лікування і лівійські ліки — це дуже відповідальна робота. Анотації до ліків були написані арабською, і мені за щастя було знайти англійські літери. Працювала я в невеличкому містечку Хомс, і якщо серед лікарів і медсестер було багато наших співгромадян, то я працювала з 7ма арабськими жінками і директором. Я дякую своєму янголуохоронцю, бо в першу хвилину повела себе правильно. Моє робоче місце було біля лікаря, та я наполягла на тому, що буду працювати з дівчатами в одному кабінеті. І вони взяли мене в свою «сім’ю» — вчили, як себе поводити, куди можна/не можна йти, їм було дуже приємно, що я почала вчити їхню мову. А коли на роботі зірвала спину, дівчата довели до гуртожитку і три доби піклувались про мене. З однією з цих дівчаток я листувалась арабською мовою до тих пір, поки там не почалась війна.
— У Вас хист до вивчення мов?
— У мене немає проблеми з мовами — 3 місяці, і я починаю говорити. Після Лівії поїхала до Йорданії і там вивчила мову за 3 місяці. Головне, чого навчилась в цих подорожах — шанувати традиції країни, в якій ти наразі мешкаєш. Я була в Йорданії під час Рамадану і разом з мешканцями дотримувалась всіх правил. Це нескладно! І коли місцеві зрозуміли, що я їх підтримую і поважаю їхні звичаї, то запросили мене, православну, в гості. Це була дивовижна річ. Я подивилася, як живуть місцеві, в яких на городі ростуть кактуси, і написала віршик «Из Ливии»:
Прости меня, мой дом родной,
Цены тебе не знала,
Когда за море, в край иной
Надолго улетала.
И хоть сложилось все вполне —
Друзья, работа, отдых
В средземноморской — блеск! — волне,
Но стОит небосводы
На север курсом прочертить
Какому самолету,
И начинает сердце ныть,
Завидовать пилоту…
И надо ж было мне попасть
На огородик местный!
Вот там наплакалась я всласть
Над бурьяном чудесным!
Спорыш, крапива, лебеда,
Калачики родные —
Как будто дома, как всегда,
И грядки поливные…
Как будто снова я в селе
В далекой Украине
И пальмы вижу лишь во сне,
И рядом нет пустыни.
И стОит лишь взглянуть во двор
Родных своих увижу…
Взглянула — кактусов простор,
Семья не стала ближе.
… Даст Бог, увижу наяву
Цветенье наших вишен…
На пальме щебет сквозь листву
Птиц перелетных слышен…
— Ви ще працювали в Італії…
— У Лівію і Йорданію я їхала, аби заробити кошти на власну квартиру, адже ми з сином тоді жили в гуртожитку. Тож, не досягнувши мети, я поїхала в Італію «мити горщики». Я не вважаю, що це щось принизливе. Я чесно працювала, до того ж, вивчала мову, місцеву кухню, звичаї. Ці поїздки дали мені зрозуміти, що я хотіла, аби моя професія була пов’язана з подорожами. Якби я могла, то об’їхала б Землю вздовж і поперек.
— Чи легко в Запоріжжі знайти видавця?
— По приїзду з Італії я познайомилась з видавцем Ольгою Меркуловою і вирішила видати свою першу книжку, до якої увійшли вірші «Молитва», «Говорят дети». До речі, коли я читала свої твори в ЗНТУ, мене побачила Яна Яковенко і згодом привела на «Літературний травень» до Григорія Лютого. Промайнув час, і я стала членом Національної спілки письменників України.
Коли видали першу книжку, я згадала, що у 2009 році мені щоночі снилась історія, поки я не записала її. Згодом вона перевтілилась у книгу «Стрибок» і навіть отримала продовження у вигляді книги «Прибуття». Друга книга вже була з малюнками, які створила художниця Оксана Хижняк.
Також я випустила декілька пісенників. У книгах розміщено слова і акорди, до кожної ще йде диск з цими творами. Також я пробувала себе в прозі, писала гуморески.
А ще я співпрацюю з Михайлом Буряком, членом НСПУ. З ним я познайомилась три роки тому, з тих пір у нас доволі непоганий тандем вийшов, багато спільних виступів. Окрім того, ми разом працюємо над концертом «Гумористичний город».
— Що мрієте написати?
— Я знайшла своє це проза. Вже написала 3 дитячі казки, одну з яких — «Калина» видавець Лілія Стасюк включила до свого альманаху. Готуюсь до видання книжечки, в якій буде 28 пісень, а також вірші, гуморески і казка «Калина». Таким чином, хочу підбити підсумок пісеннопоетичній творчості. Та коли я сказала, що більше римувати строки не буду, «прийшов» вірш «Живіть!»:
Цілувала Доля мої руки,
Добровольцем як ішов на Схід,
Обіцяла переможні звуки,
Обіцяла щастя на сто літ…
Та, мабуть, в бою перелякалась,
Бо втекла… А «гради», бачте — ні:
Блискітками в мозку застрокалось,
Почорніло тіло у вогні…
Там я залишився, серед поля,
Під селом… Немає вже села…
Час минув. Малесенька тополя
Крізь моє серденько проросла.
Доля повернулася в намисті –
Хоч, лисиця, вкоротила вік! –
Обіцяє шовковисте листя,
Дощ – за розкладом, на цілий рік.
Їй не вірю. Буду виростати
Завдяки чи всупереч дощу!
Спробуйте з`явитись, супостати,
Разом з Вітром Смерч на вас пущу!
Я вже бачу – з кожного Героя
Тягнеться сплетіння верховіть.
Не припинено служіння боєм:
Ми тепер – кордон, а ви – живіть!
У мене немає такого враження, що це я складаю вірші, вони звідкілясь до мене «приходять». Я вдячна за рими, але мрію писати прозу. Вона набагато ширша. Ще моя мрія — дійти до рівня, коли мене будуть видавати, бо наразі я це роблю за свої кошти.
— Чи критикують Ваші твори батьки?
— Я дуже їм вдячна. Можливо, якби мама не примушувала мене писати, я б і не знала, що вмію римувати. Зараз батько і мама дуже пишаються мною, перечитують кожну книжку і ображаються, коли я не даю прочитати новий вірш. Лише одного разу від мами я чула критику після того, як вона прочитала «Стрибок». Я попередила, що буде друга частина твору, і вона запитала, чи все з героями буде добре? Я відповіла, що один з них трошки помучається… і отримала докір: «От треба тобі людей мучити! Не можеш ти без цього» (посміхається).
— Чи не намагались Ви продавати свої пісні нашим артистам?
— Для цього потрібна повноцінна мінусовка, а я це робити не вмію. Та книжечки мої розходяться, можливо, хтось десь і співає пісні. До речі, мою пісню на Першому дзвонику виконував хлопчик у Приморську. Мені подзвонили і дали послухати його спів. Я ридала від щастя. А Людмила Бояренцева записала кілька пісень на мої слова. Якось вона мене запросила на презентацію пісенника до Кременчука. Моєю піснею Людмила з чоловіком завершували концерт — у глядачів навертались сльози на очі. Було дуже приємно, заради цього варто жити!
Іванка ВОЛОЩУК
Запорожцы бились до последней секунды и одержали невероятную победу в Одессе, которая позволила им стать единоличным лидером по итогам первого круга баскетбольной Суперлиги.
Вчера, 28 октября, завершая насыщенный городскими мероприятиями месяц, запорожцы собрались на очередное велособытие «Критическая масса».
«За последние три года в плане развития велоинфраструктуры сделан мизер. В 2018м вообще ничего не делалось, даже велопарковку нигде не поставили, как было в 2017м у мэрии. Поэтому сегодня мы через огонь изгоняем чертей из наших чиновников и надеемся на их продуктивную работу, в особенности это касается Департамента инфраструктуры и благоустройства» — заявил организатор мероприятия Роман Стоев.
Также организаторы призвали чиновников не повышать тарифы на проезд, а с плакатов кричали следующие призывы: «Нет повышению тарифов на проезд! Да комфорту! Да велосипеду! Да электротранспорту!»
Этот материал о взаимовыручке и готовности объединяться ради спасения человеческой жизни. Мы побывали у энергодарской учительницы младших классов ООШ №4 Людмилы Мендрик, которая больше 28 лет работает педагогом и уже несколько десятилетий занимается с детьми с особыми потребностями. Попав в тяжелую жизненную ситуацию, Людмила Михайловна получила поддержку и помощь неравнодушных к чужой беде людей.
Полицейские, пытаясь задержать преступника, который искалечил жителя Энергодара, попали под оружейный огонь.
