Запорізьким театралам дуже пощастило, бо вже третій тиждень поспіль храми Мельпомени міста дивують нас прем’єрами. Отже, і театр Магара 1, 2 та 3 червня зробив глядачеві подарунок у вигляді дійсно смачної вистави ­  «Смак життя», унікальність якої полягає в тому, що на сцені грають шість народних та сім заслужених артистів України – найвидатніші корифеї театру.

Народні артисти України Ніна Шинкарук, Любов Матвіїшина, Оксана Туріянська, Іван Смолій, Олександр Гапон, Юрій Бакум, заслужені артисти Алла Карпенко, Світлана Бобир, Алла Анзіна, Євген Козьмик, Микола Коновалов, Валентина Косташ, Анатолій Сиротенко та інші артисти драми і балету дивували глядача на прем’єрі. Високопрофесійні, талановиті та щирі ­ вони змусили публіку радіти, посміхатися, але й водночас сумувати, співчувати й плакати.

«Смак життя» ­ це трагіфарс, який написав сучасний американський сценаріст  Фредерік Строппель. В оригіналі він складається з семи скетчів (іронічних за змістом невеликих п’єс), сюжет кожного з яких не пов’язаний з іншими, вирізняється характерами своїх героїв. Але спільна риса скетчів та загальна ідея спектаклю полягає в тому, що життя – це справжній подарунок, який треба цінувати, смакувати кожну його мить та насолоджуватись простими речами. Головний режисер театру Тетяна Лещова трохи скоротила сюжет, і глядач побачив шість яскравих новел. Не дивлячись на те, що скетчі за сюжетом не були пов’язані між собою, відчувалося, що гра акторів, які були в них задіяні, водночас була узгодженою грою єдиного акторського ансамблю зі спільною ідеєю.

Актори грали душевно та просто неперевершено, і я бачу у цьому дві причини. По­перше, звичайно, на сцені були професіонали високого рівня, які вже зіграли стільки ролей, що можуть впоратися з будь­якою задачею режисера. Але тут було дещо інше… вони грали себе! І зараз мова не про сюжет. Себе ­ літніх людей, деякі з яких навіть мають поважний вік «сімдесят плюс» і розуміють та відчувають гостріше за інших кінцевість життя. Вони бачать, як воно, наче пісок крізь пальці, безупинно наближається до завершення, і в цьому, на мій погляд, полягають сила, міць та водночас  трагізм цієї вистави. В спектаклі кожна роль акторів була наче пронизливий меседж глядачеві: «Живіть!».  Живіть, поки можете, поки у вас є час для цього! Любіть! Любіть безумовно та щиро, віддаючи себе без залишку! Бо немає в житті нічого важливішого! І хоча автор п’єси Фредерік Строппель, я впевнена, хотів більше розсмішити, ніж змусити сумувати глядача, бо трагіфарс як жанр додає твору, окрім сумного, і комічний відтінок, проте  «не все так сталося, як гадалося». Треба зазначити, що американський гумор дещо відрізняється від нашого, і те, від чого можуть веселитися заможні мешканці найрозвинутішої у світі країни з високим рівнем соціального забезпечення, на жаль, в українця викликає відчуття сумні та болісні.

Гадаю, далеко не в кожного, наприклад, викликає посмішки сюжет, в якому героя новели поховали в костюмі клоуна або коли дві літні людини настільки при маразмі, що не можуть пригадати, що розлучені,  і продовжують вважати себе парою. Або новела, де альфонс змушує жінку переписати на нього машину та будинок. І, на мій погляд, взагалі ніякого фарсу немає в сюжеті про двох старезних чоловіків, одному з яких ­ 91 рік, а іншому – 95, вони зустрілись в лікарні і наче впізнають один одного, а потім пригадують, де саме бачились. Доля вже зводила їх у Кракові у сорокові роки, а згодом в Освенцимі, де один з них – німець Пол ­ за приказом вбив матір та згвалтував сестру Самуїла. Скільки жахливих спогадів це визвало, як же мріяв Самуїл помститися, але що може він зараз у своєму 91­річному віці? Та й навіщо? Зараз у них спільна мрія – скуштувати смачні тістечка, які незабаром мають принести до лікарні. І червоною лінією скетчу йдуть слова матері Самуїла про те, що «життя несправедливе, але й прекрасне».  Інші історії також схожі за сюжетом та, якщо дивитись правді в очі, зовсім не смішні. Проте респект режисеру Тетяні Лещовій, бо  відчувається наш український почерк, де фарс тендітно згладжує любов.

Але ж саме в трагедії можна побачити багато підстав для роздумів та пошуку сенсів життя. І якщо дивитись цю виставу між рядків, то ми маємо змогу виявити багато цікавих акцентів, які і надають життю смаку. Всі новели яскраво розфарбовані характерами своїх героїв та по­своєму розкривають цінність кожного моменту навколо нас. Наприклад, інколи треба вибиратися з буденності, рутини та передбачуваності і розбавляти їх чашкою запашного фраппучіно у гарному кафе, в компанії з коханим чоловіком. Або пригадати, що ви не тільки чоловік та дружина, пов’язані довгі роки спільним побутом, а ще й палкі та пристрасні коханці.  А інколи треба бути сміливою і зрозуміти, що, якщо навіть твій чоловік вже пішов з життя, ти все одно маєш право на щастя та нове кохання. Не треба постійно згадувати минуле, треба бути тут і зараз і не відчувати докорів совісті через бажання бути щасливою з іншим.

Власне мене як глядача найбільше вразила остання новела вистави, у якій тандем склали народні артисти України Ніна Шинкарук та Іван Смолій. Я дуже намагалася під час спектаклю не впускати до душі сумні емоції і спостерігати за всім, що відбувається на сцені, лише як за грою майстрів, але в мене це не вийшло під час фінішного скетчу. Про те, що Ніна Шинкарук та Іван Смолій  ­ дивовижні актори, знають всі театрали нашого міста та й багато хто за його межами, і ми мали змогу вкотре у цьому переконатися. Але в цій виставі було щось більше, ніж гра професіоналів, це була якась магія. Вони торкнулися найпотаємніших струн душі усіх присутніх у залі та змусили відчути безрадісні сторони життя. Сюжет, як на мене, дуже сумний, але при цьому він підіймає дух. Він про те, як літній чоловік, хворий на деменцію, зустрічається зі своєю жінкою у гарному ресторані. Звичайно, він поводить себе, як мала дитина, яка потребує турботи та уваги, і дружина всіляко намагається підтримувати його. Багато про що вони говорять та наче згадують – своє життя, стосунки, мрії, але починається сварка, впродовж якої з’являється їхня племінниця і нагадує, що жінка вже давно у шлюбі з іншим чоловіком. Виявляється, що в неї така сама хвороба, тільки у першій стадії. І сльози наповнюють їхні очі, бо вони обидва нічого не пам’ятають, окрім своєї любові один до одного, любові, яка виживає навіть тоді, коли помирає пам’ять. Насправді в неї інша сім’я, а він залишився сам, нікому не потрібний… Сльози стоять в очах неперевершених акторів та всіх глядачів у залі. Аплодисменти, завіса, і в глядача  відчуття, що саме Любов ­ та величезна сила, на якій тримається взагалі усе навколо в житті. Навіть коли актори вийшли на уклін, було видно, що ця вистава була для них не лише черговою грою, а чимось потаємним, уразливим, тим, що оголює їхні справжні почуття. Звичайно, ми спрямували до їхніх  гримерок, щоб дізнатися, як саме така гра вплинула на акторів. Ніна Шинкарук вийшла з образу, проте її очі були ще вологими:

­ Я завжди на репетиціях цієї ролі плачу, бо сюжет викликає в мене такі почуття. Якщо говорити про мою героїню, то, розумієте,  життя непередбачуване. Вона планувала зі своїм чоловіком мрії, події, проте сталася ця хвороба. В житті у них були і палке кохання, і сварки, як у всіх, проте трагедія полягає в тому, що в такому віці це може статися з кожним. І головна мудрість в тому, що любов перемагає усе! Моя героїня не витримала характеру свого чоловіка та пішла до іншого, проте кохання до нього залишилося в її серці і пам’яті. Те, що справжнє, те і має силу.

Партнер Ніни по ролі ­ Іван Смолій також дав нам коментар щодо свого образу:

­ У мене роль людини, яка прожила своє життя, і цей образ мені близький, бо в мене великий життєвий шлях (актору 79 років,  – авт.), я тільки в нашому театрі  працюю вже 54 роки. Тому підбирати характер мені було нескладно, важко було відчути, що ти нікому не потрібен, що тебе вигнали. Також страшно те, що наші з Ніною герої самі зробили свої стосунки такими, а розмовляють один з одним так, ніби не робили цього. Тому в кінці в мене душа сама боліла і сльози самі по собі лились, я їх не грав. Але  надія щось виправити в їхніх стосунках все ж таки є!

Окремо хочу відзначити роль Любові Матвіїшиної (народна  артистка України) у цій виставі. За сюжетом її героїня ­ вдова, яка покохала знову, проте ніяк не може відпустити своє минуле, дуже ображена на чоловіка та має до нього багато претензій через те, що він погано ставився до неї під час подружнього життя. Любов блискуче передала темперамент  та характер своєї героїні. Враховуючи особисту життєву ситуацію акторки, а саме той факт, що вона також стала вдовою рік тому, стає зрозуміло, як важко та болісно їй було впоратися із роллю. Але як професіонал високого рівня вона змогла себе опанувати та блискуче передала настрій своєї героїні і впоралась з амплуа. Ось що вона розповіла нашому виданню:

­ Мені було скрутно грати цю роль, бо я сама нещодавно поховала чоловіка. Також важко було уявити, як жінка може прийти на могилу з таким болем та претензіями, бо в мене були зовсім інші відносини з чоловіком. Проте режисер бачила саме мене на цю роль, і  я як актриса намагалася зробити те, що від мене очікували. Наскільки в мене вийшло – судити глядачеві, але я дуже вдячна режисеру, що вона мені допомогла, підказала та спрямувала мої дії в потрібне русло. Я не можу сказати, що полюбила героїню, проте я  увійшла в її життєву ситуацію, співчуваю їй та зараз навіть  захищаю і хочу виправдати. Вважаю, що кожна жінка заслуговує на любов та повагу і має право висловити те, що в неї накопичувалося роками, навіть якщо той, кому вона це каже, вже помер. Це ­ життя, і в ньому буває все.

У  тому, що спектакль мав таку дію на глядача, є велика заслуга головного режисера театру ім. Магара  Тетяни Лещової, яка обрала якісну ідею і впоралася з такою непростою задачею, коли за невеликий час треба освітити полум’ям душі та серця глядачів. Ми звернулися до неї по коментарі:

­ Наступного року в нашого театру ювілей – 90­річчя, і мені дуже хотілося присвятити цій події виставу, яка б вшанувала наших  зірок, бо вони віддали театру найкращі роки, робили його і продовжують натхненно творити по сьогоднішній день. За кожним з акторів своє велике життя і в кожного ­ величезна майстерність. І я бачу, яка в них жага до життя ­  вони хочуть працювати, прагнуть, щоб глядач їх помітив, не забув. Зараз багато молодих талановитих акторів, але цією виставою ми презентуємо наших корифеїв, до яких ми, актори та режисери, самі свого часу  прийшли до  театру, і вони нас «за ручку» вели та в усьому домогали. Ми просто повинні віддати їм нашу вдячність і пошану.

Підбиваючи підсумки, скажу, що вистава дуже прониклива, вона змушує замислитися над багатьма речами. Звичайно, завершення життя лякає, проте це неминуче для кожного,  тому краще бути вдячним за те, що ми ще тут ­ у цьому непростому але все ж таки прекрасному світі! Оптимістична складова спектаклю в тому, що найсильніший – наш дух і попереду багато яскравих моментів. Не треба боятися старості, є приклади, коли люди лише починали жити у цьому віці, займатися творчістю, кохати, подорожувати, відчувати життя на смак. А воно у відповідь дійсно ставало смачнішим!

1 из 9

Ксения ШАПОВАЛОВА;  фото Олега ВАЛИКА