Незважаючи на всі труднощі, які зустрічаються в житті, Ірина Ярко мужньо тримає удар, про неї можна сказати «незламна». Маючи серйозні проблеми зі слухом, через які повинна носити слухові апарати, дівчина не опускає руки. Вона веде активне життя, розвивається як особистість та допомагає іншим. Наша розмова — із запорізькою поетесою, журналісткою, віце­президентом Запорізької громадської організації «Небо без кордонів», головою МО «Молода Просвіта» Іриною Ярко

— Як ти почала писати вірші?

— Свій перший вірш я написала, коли мені було 9 років. Тоді я лежала в лікарні. Перед операцією вийшла зателефонувати своїй бабусі. На шляху мені зустрівся ветеран, ми подивилися один одному в очі і посміхнулися. Одразу в голові виникли рядки, я прибігла до палати і записала їх. Потім знічев`я почала писати вірші про лікарню. Коли повернулася додому, кинула цю писанину, бо вважала, що це щось несерйозне. Я грала у футбол, і мені було не до віршів. У 16 років, знов у лікарні, я почала писати вже більш серйозні вірші — про життя, наболіле, філософські. І от, власне, з того часу поетичне натхнення зі мною.

— Що тебе надихає на творчість?

— Надихають люди і те, що мене оточує. Можу поговорити з близькою людиною, і в мене одразу в голові зароджуються рядки. Можу гуляти вулицями, парком, прочитати на паркані якийсь філософський напис. Прочитаю якусь книгу, і вона так вплине на мене, що я відразу починаю писати. Наприклад, День народження наближається у близьких людей. І я одразу готую оригінальний подарунок. Що може бути краще презенту, який створений з любов’ю?! Хоча я, мабуть, цим всіх вже «замучила».  Згадую, якось в університеті нам дали завдання написати замітку, і викладач сказала: «Іра, сьогодні — без віршів».

— Чи є у тебе якийсь алгоритм створення віршів?

— Алгоритму ніякого немає. Те, що ллється, те і пишу одразу. Можливо, буде складно пояснити тем, хто не пише. Вірш можна порівняти з тим, що пройшов дощ і з’явилася веселка. Тут так само, щось вам у голову стукнуло, ви щось побачили, і у вас одразу в душі ця веселка запалилася. Так слово до слова  і воно накладається. Життєвий досвід, звичайно, впливає і ситуації, в які ти потрапляєш. Іноді треба попросити вибачення у близьких людей і тих, з якими  спілкуюсь. Іноді якісь ситуації стають темою для певного віршу. Але я завжди зберігаю всі секрети, і лише якась частинка може стати темою.

— Хто твій улюблений поет?

— Серед українських письменників моя улюблена — Ліна Костенко. Іноді деякі знайомі мене порівнюють з нею, але я вважаю, що до неї мені, як до Парижу на роликах. Треба пахати і пахати, щоб стати такою письменницею. Вона є тим рушієм і тією силою, яка говорить про те, що треба писати. Люблю також лірику Василя Симоненка. Якщо говорити про сучасників: у Львові є поет, який пише білі вірші. Він накладає їх на музику — це оригінально і цікаво. У той час, коли мої однолітки читали казки, я читала вірші Сергія Єсеніна. Подобається мені творчість Е. Асадова.  Нещодавно прочитала твір Пола Янга «Хижа», яку подарував друг, вона мені дуже сподобалась. Раджу прочитати тим людям, які люблять якісну літературу.

— Як, на твою думку, письменником можна стати чи треба народитися?

— Особисто я поділяю людей на тих, які пишуть, бо їм пишеться, і тих, які пишуть, бо їм хочеться. Вони нібито  схожі, але я проводжу тут межу. Наприклад, люди, яким пишеться — з них «пре», лізе. А люди, яким хочеться, сядуть і починають слова «куйовзати», тобто ліпити риму до рими. Мені здається, що любов до слова, якщо людина не народжується з цим, може прийти з часом. Ми ж не знаємо, ким або де нам доведеться бути завтра, так само не знаємо, коли до нас прийде натхнення. Можливо, хтось закохається, в нього включиться сьома фаза душевного піднесення, і за ніч він накатає роман. Або, навпаки, не дай Боже, трапиться якась трагедія, і це стане приводом для книжки чи твору.  Складно говорити, але я думаю, що в принципі в кожному з нас, коли ми народжуємося на цей світ, то вже закладена якась серцевинка. І від кожного з нас залежить, як ми цю серцевинку будемо розвивати. Чи стане вона величезним плодом і буде потім приносити радість іншим. Чи, можливо, ця серцевинка так і залишиться, і навколо неї обросте щось інше, і це все заховається. Тому все залежить від людини, можна народитися письменником і з якихось причин припинити писати. Але буду дотримуватися тієї думки, що все ж таки народжуються з цим.

— Чи буває в тебе творча криза?

—  Я не вихваляюся, що я — крутий поет чи класна журналістка або письменниця. Хоча маю деякий досвід, але не можу себе поставити на один рівень з тією ж Ліною Костенко. Я називаю себе писакою. В мене немає жодного дня, щоб я щось не написала. Наприклад, викладаю вірші в соціальні мережі, і люди думають, що сьогодні до мене прийшло натхнення. А насправді я пишу щодня. Не завжди є бажання виносити вірші на люди — іноді це щось дуже особисте і що не покажеш усім.

— Раніше ти займалася футболом. Для дівчини це досить оригінальне захоплення. Тебе хтось спонукав до цього, чи це твоє власне бажання?

— На жаль, у людства виникає таке стереотипне мислення, як це так — дівчинка буде займатися футболом, а хлопчик стоятиме на кухні і ліпитиме вареники. З такими стереотипами треба боротися. Хоча в дитинстві іноді було прикро, коли деякі люди говорили, що мені треба було народитися «пацаном», нібито дівчині не властиво грати у футбол. Але ж мені це дуже подобалося. Навіть не пам`ятаю, з чого все почалося: просто взяла м’яч і почала буцати, а потім збиралися з хлопцями «поганяти» в футбол. Вже десь в класі 7­му або 8­му в школі, де я навчалася, проходили змагання з футболу. Мене запросили до команди. Пам’ятаю свій перший гол тоді і вир емоцій! Яка я була тоді щаслива! У 10­му класі наша команда одержала перемогу у змаганнях, у тому матчі я забила переможний гол, і досі в школі є той кубок і грамота. Зараз, хоча і не граю в футбол, по телевізору дивлюсь матчі та завжди вболіваю за наших.

— Чому ти припинила грати у футбол?

— Після операції лікарі порадили мені не грати в футбол, бо через випадкову травму я можу втратити слух остаточно. Потім я мріяла працювати в поліції, слідчим. Тато був дуже радий моєму вибору, оскільки він – «афганець» і мріяв після повернення з Афганістану піти працювати в цю сферу. Але тоді батьки його відмовили, і він гадав, що ця мрія здійсниться в його доньки. Та я передумала, сказала: «Тато, вибачай, але я не піду вчитись цій професії». Саме тоді, коли я покинула футбол, відбулося відродження мене як поета.

— Ти ще займаєшся громадською організацією. Наскільки це важко робити і все поєднувати?

— Я ніколи не замислювалася, важко це мені чи ні. Я люблю займатися тим, що мені подобається. І як мені важко не було б, все одно я буду це робити. Тому що це те, чим я хочу займатися і чим можу ділитися з людьми. Під час Майдану я переосмислила деякі речі, почала інакше дивитися на людей і на життя в цілому, зрозуміла, що люди є рушійною силою. Кожен із нас може щось змінити — не важливо, на якому рівні. Наприклад, у вас біля під’їзду є клаптик землі, на якому ви випололи бур’яни, посадили квіти і таким чином зробили свій вклад. Я не можу сказати, що для мене це важко, абсолютно ні, а ось поєднувати роботу і громадську організацію буває важко. Громадська діяльність не приносить мені ніякого матеріального прибутку. Це — задоволення естетичне та духовне, я від цього «кайфую». Я познайомилася з багатьма цікавими людьми. І коли ми проводимо якісь заходи, я можу спокійно зателефонувати і попросити допомогти. Для того щоб поїхати, наприклад, в інтернат і привезти дітям подарунки та необхідні речі, тому що все це вимагає ресурсів. Всі виділені кошти завжди йдуть на потреби нужденних. Я вдячна людям, які мені довіряють.

— Розкажи якусь цікаву історію за час твоєї громадської діяльності.

— Була історія, яку я часто згадую. Якось перед Великоднем ми їздили в інтернат у Вільнянську. Там була дівчинка років 6. Ми малювали, грали, і потім вона підійшла до мене і назвала мене мамою. Важко відреагувати на таке, я спочатку не звернула увагу. Потім дитина підійшла до пані президентки нашої громадської організації і теж назвала її мамою. Це показує, що скільки  подарунків до дитячого будинку ми не привозили б, справжні любов і людське тепло не замінять жодні скарби світу. Ти можеш бути найбагатшою людиною в світі, але без любові, разом з тим, будеш найбіднішим. Кожна поїздка до інтернату для мене — з відтінком суму, але водночас і надії на краще.

Анастасия КАНДЫБЕЙ

Авторская песня включает в себя песни с оригинальными стихами. В таких песнях музыка и умение мастерски играть – не главное, здесь главное – текст, чувства, которые заложены в них, эмоции, которые передает поющий слушателю. Журналист газеты «Верже» встретилась с Екатериной Лаврентьевой, исполнительницей авторской песни, эмигрировавшей в Канаду, которая недавно давала концерт в нашем городе, и поинтересовалась ее жизнью, творчеством, а также впечатлениями от жизни за границей

— Расскажите немного о себе…

— Родилась я в России, а в 9 лет переехала в Запорожскую область. Закончила в Запорожье факультет иностранных языков. Уже в Запорожье встретила своего будущего мужа – франко­канадца и уехала с ним в эту далекую страну. Я — исполнитель бардовских песен, по­-другому – шансонье. Мое занятие нельзя назвать работой, скорее хобби, которое приносит неимоверное удовольствие и которому я посвящаю достаточно много времени. Мы с семьей очень часто ездим на фестивали по Канаде и Северной Америке. Такие слеты обычно проходят в кемпингах, в палатках на свежем воздухе, среди природы.

— Какие были первые впечатления от Канады. Существуют ли отличия от Украины, бросающиеся в глаза сильнее всего?

— Самые первые впечатления – очень грязные машины. Я приехала зимой, а в Канаде принято очень обильно посыпать проезжую и пешеходную часть солью и кальцием, чтобы не было гололеда. Именно из-­за этого машины у них грязные. Также бросается в глаза огромное количество белок. Их намного больше, чем бродячих собак или кошек в Запорожье. Люди на улицах вежливее и приветливее, чем в Украине. Особенно в административных учреждениях, что меня очень удивило. Уровень жизни, конечно, выше, чем в Украине, но в Канаде также есть богатые и бедные. Далеко не всем живется хорошо.

— Много ли в Монреале наших соотечественников, и существует ли деление на диаспоры?

— В Монреале есть так называемый «украинский район», где находятся 2 украинские церкви, парк Украины, национальная субботняя школа и пара организаций. Но нельзя сказать, что «наши люди» живут, в основном, в этих районах. Они живут везде.

Если заезжать в маленькие города, то там русскоязычных людей практически не встретишь. Как­-то раз мы ездили в глубинку к тете моего мужа, и, когда приехали, она смотрела на меня, как на инопланетянку. Ей было очень странно видеть человека, у которого родной язык не французский.

— Расскажите, почему решили дать концерт в Запорожье, и какие эмоции вызвало у вас это мероприятие?

— В Запорожье я приехала к своей семье – тут у меня остались мама и братья с семьями. Инициатором концерта выступила моя мама, которая самостоятельно договорилась с арт-­центром «Лофт Млин».

Концерт прошел прекрасно. Посетили его человек пятьдесят, но я думаю, что это из-­за того, что анонс вышел довольно поздно. Что касается песен, то исполняла я и песни на русском языке, и на французском, и на английском. В основном, пела песни друзей, любимых авторов, песни, которые мне близки на эмоциональном уровне. В то же время старалась выбирать песни известные, чтобы лучше представить Квебек. Кроме того, спела и одну старую французскую антивоенную песню.

— Говоря про антивоенные песни, вопрос: знают ли в Канаде, что происходит у нас в Украине, и как они к этому относятся?

— Как я уже говорила, в Канаде живут эмигранты со всего постсоветского пространства, поэтому и мнения очень разные. Разговоры о ситуации в Украине, в основном, не ведутся. Конечно, все знают, что происходит, но чтобы не ссориться и не ругаться, люди не касаются этой темы. Бывает, что в «Фейсбуке» кто-­то в сердцах может запостить что­-то, и в этот момент ты думаешь: «Я совсем другого мнения», но лучше промолчать либо попытаться поговорить с человеком, но только мягко, без агрессии. То же самое происходит и между родственниками, часть которых живет в Украине, а часть — в России. Мнения очень разнятся, и бывает, что даже семьи рушатся из­-за этого.

— Имеют ли отличия бардовские слеты в Канаде и в Украине?

— Да, я участвовала и в тех, и в других и могу сказать, что они очень отличаются. Когда ездила в Украине и в России, то часто попадала на фестивали, где многие люди приезжают «культурно отдохнуть на природе», что включает в себя много выпивки и музыку на фоне. Конечно, есть люди, которые приезжают за песнями и за атмосферой, но их не так много.

Что касается сетов в Канаде и Америке, то для меня было приятным потрясением количество и качество песенных мероприятий. Когда я впервые приехала на один из таких фестивалей в Канаде, то меня очень поразило, что люди действительно приехали петь, слушать других и отдыхать. Без еды и выпивки тоже не обходится, но это не основное, главное здесь то, что авторы и исполнители приезжают поделиться, как сокровищем, новыми песнями и вместе попеть старые, любимые всеми.

— Как семья относится к вашему увлечению авторской песней?

— Моей семье очень нравится выбираться на слеты. Впервые мы поехали на такое мероприятие, когда моему старшему сыну было всего три месяца. Потом решили ездить постоянно. Дети в восторге, ведь за ними там меньше присмотра, они бегают, веселятся, наедаются сладостей. Муж у меня не поет, но слушает и ценит музыку, хотя слов не понимает (в основном, все поют на русском языке). Со временем он научился различать интонации и теперь может определить, где грустная песня о неразделенной любви, например, а где веселая о приключениях, путешествиях и дружбе. Интересно, что в Канаде по­-другому происходит музыкальное образование у детей. В первых классах общеобразовательной школы они учат нотную грамоту и игру на блок-­флейте. Позже, в зависимости от школы, дети осваивают гитару, клавишные, поперечную флейту, ксилофон. Кроме того, им прививают любовь к музыке и воспитывают в них умение ценить, умение слушать.

— Сложно ли воспитывать детей в интернациональной семье?

— Не просто, но очень интересно. Мои сыновья (старшему 10, а младшему 6 лет), когда им было по четыре года, отдельно друг от друга придумали слово «Мерсибо», совместив французское «мерси» и русское «спасибо» (улыбается, – авт.)

Старший сын из-­за того, что я с ним проводила практически все время, до двух лет совершенно не понимал папу, который говорит на французском. Сын постоянно меня спрашивал: «Мама, а что папа сказал?». Когда он пошел в садик, то очень быстро выучил французский, и такая проблема исчезла. С младшим дела обстояли в этом плане лучше, ведь уже присутствовал старший, с которым мы часто разговаривали и на французском, и на русском.

Однажды мы со старшим сыном, когда ему было 4 года, приехали в Украину на пару месяцев в гости. За это время он совершенно забыл французский язык и только после нескольких недель в Канаде начал что­-то вспоминать. Теперь, когда мы обсуждаем поездку в Украину, то он постоянно спрашивает: «Мама, мы же не поедем опять надолго, а то я снова язык забуду» (смеется, – авт.).

— Какие планы на будущее?

— Конечно же, петь и участвовать в концертах и фестивалях с друзьями. Этим летом, например, мы записали девятый совместный альбом с моим самым любимым автором Натальей Афанасьевой. Недавно я познакомилась с интересным бардом Виктором Саповым, теперь хочу разучить его песни. Буду продолжать повышать свое мастерство игры на гитаре, ездить на фестивали и хочу в будущем записать свой сольный альбом.

Самое главное – не прекращать петь, играть, ведь каждая песня – это маленькая жизнь. Когда ты поешь на сцене, то, пропуская через себя эмоции, заложенные в песне, заряжаешь этой энергией слушателей, чувствуешь, как меняются их ощущения, начинают блестеть глаза. Я стараюсь собирать и исполнять добрые, светлые песни о любви, дружбе, чувствах, любимых книгах. Стараюсь находить именно то, что согласуется с моим внутренним миром.

Катерина ШЕВЧЕНКО