Григорій Лютий: В самого Бога вчусь тепер мовчать…

357
0

Домовилися про інтерв’ю, бо ж розпочався обласний фестиваль “Поетичний травень”, з ким же в ці дні поспілкуватися, як не з Лютим? Григорій Іванович — Поет від Бога! Не знайома з його літературною “кухнею”, втім впевнена, що хтось там згори водить рукою поета. І з’являються рядки, якими має пишатися Запоріжжя та Україна сьогодні і точно пишатиметься завтра

Роман на віки ­ не  “почутий глухими”  і непобачений сліпими”?

Що, надто високо взяли ­ і про Бога, і про те, що творчість Григорія Лютого ­ це справжнє “Надбання Республіки”? Та ось вам думки відомих і навіть великих людей. Павло Загребельний — без сумніву, найпопулярніший український письменник і сценарист і часів СРСР, і часів Незалежності. Хтось згадає ще його  “Європу 45”, а хто ­ вже “Роксолану”. Втім, за півроку до відходу у вічність він написав наступне:

«Два роки лежу без руху, без мови і без тями, і коли моя дорога дружина Елла Михайлівна стала мене воскрешати, я подумав: навіщо? Тепер знаю: щоб прочитав «Маму­Марію» Григорія Лютого!.. Так оживає скамянілий світ усіх часів у цій великій українській поемі степів.

Вклоняюся тобі і величаю тебе! П.Загребельний.

P.S. Григорієві Лютому, творцеві Махновського епосу «Мама­Марія», у якому ми навіки прощаємося з Україною, доведеною до згуби дрібними душами…».

А ось трохи менш відомий широкому загалу, втім  дуже талановитий прозаїк, лауреат Шевченківської премії Анатолій Дімаров. У роки війни він був командиром партизанського загону. А ще це той чоловік, котрий у віці 90 років “відмовився від нагороди (орден Ярослава Мудрого IV ступеня) з рук Януковича у 2012 році. Вважав, що «не може прийняти з рук людей, «які штовхають країну у прірву» (“Вікіпедія”). Так ось А.Дімаров, прочитавши Лютого, був лаконічним:

«Шевченківська премія плаче за «Мамою­Марією». Дасть Бог, глухі почують, а сліпі побачать…»

Що ж там трапилося з романом­піснею запорізького поета, високо оціненого  “стовпами” сучасної української літератури, та не “почутого глухими” і не “побаченого сліпими”? Адже Григорій Лютий так і не став лауреатом, а його “Мама­Марія”, котра за численними оцінками мала всі ознаки справді Великого твору — це визначення відомої чернігівської письменниці Валентини Мастєрової, ­ лишається просто талановитим романом, ніяк офіційно не відзначеним.

Хоча… Ось оцінка Івана Дзюби — знакової постаті українського відродження 1960­х, академіка НАНУ, з яким автор “Мами­Марії” ніколи і знайомий не був: “Велику річ вчинив Григорій Лютий. Але ж в Україні не самого рукопису треба, а тисячі і тисячі книжок — для кожної бібліотеки, для шкіл”…

До “Мами­Марії” ми ще повернемося, але зауважу, що роман­пісня є просто розкішно виданою книгою (спасибі “Мотор Січі”). А ще твір можна знайти в Інтернеті — і як аудіокнигу у виконанні автора (тут вже спасибі колишній ЗДТРК), і у текстовому варіанті.

Оті  кляті  “плавні”…

Варто зауважити, що Запоріжжя ­ то Україна в мініатюрі, а запоріжці ­ то українці і є.  Їм і ворога не треба, вони самі один одного зжеруть. Це гіркий та правдивий вислів. “Тиха гризня у запорізьких плавнях” ­ за вдалим висловом ще у 1990­ті журналістки Мар’яни Чорної ­ у середовищі чи не найвпливовіших не те що в Україні, а й у колишньому Союзі запорізьких “червоних” директорів, закінчилася відомо чим. Кому нині належать запорізькі підприємства і хто їх контролює, вам і прокурор тепер не скаже.

Та ж самісінька історія в політиці! Запорізькі народні депутати ­ то “солдати чужих армій” ­ дніпровських, донецьких, харківських. Про своє місто чи регіон вони згадують лише тоді, коли знову тут доводиться обиратись…

З Лютим те ж саме. З’їли… Так, він ­ геній, але й інші теж не ликом шиті! Так, він прийняв естафету від Петра Ребра і майже 20 років очолював обласну організацію НСПУ.  І на цій посаді не лише не вмер з голоду (а комусь, мабуть, того хотілося б), але й щось видавав і допомагав друкуватися іншим. Зважаючи ж на стан Спілки і ставлення до нашого письменства держави, це вже видатний результат.

Значить, йшов на компроміси, не з тими дружив і не те підписував?! А як просто утримувати  офіс організації і звідкись брати гроші на видання, ніхто не сказав… Коли ж, висунувши цілу низку звинувачень, Лютого “пішли” з посади і обрали  якогось випадкового персонажа, той протримався рік, протягом якого навіть те, що було за Лютого, зникло.

Втім, у процесі дискусій, які в ті “окаянні дні” перекочували й на сторінки київських видань, Григорія Лютого ославили на всю Україну. Щоправда, пізніше автор не дуже коректних публікацій передав Григорію Івановичу: “Що, образився? То давай зустрінемося, вип’ємо чарчину і улагодимо конфлікт”. А що якийсь “Олесь Бузина 22­го століття” напише вже про Лютого таку ж бридоту, як “оригінал” написав про Тараса Шевченка, і вже базуючись на газетних публікаціях, “то таке”…

Але дійсно ­ Григорій Іванович тільки ззовні схожий на дорослого дядька, а у душі лишається гуляйпільським юнаком чи навіть підлітком: безкомпромісним і дуже простим. Настільки простим, що часом хочеться смикнути його за рукав: “Ну, посолідніше, стриманіше, розсудливіше, бо статус же зобов’язує”… На це поет тільки зиркне очима та скаже: “О, і Ви будете мене вчити!”. Бо той солідний і розважливий точно не був би Лютим.

Ось ще один красномовний факт. Згадана В. Мастєрова у “Хвилі  Десни” (27.01.2018 р.) опублікувала величезну ­ з три газетних сторінки ­ статтю “Люта німота довкола Григорія Лютого”. Вона називає його генієм і №1 сучасної української поезії, попереду навіть Ліни Костенко. Ну і що ви думаєте? Необережною фразою телефоном Лютий зумів вже розсваритися і з Мастєровою… Бо не всім його прямота і безкомпромісність подобається. Скажемо більше, зблизька його терпить дуже вузьке коло поціновувачів таланту. Через те було достатньо сірника, аби розпалити проти Лютого ціле багаття справжнього “Хрестового походу”.

А ось витоки офіційного невизнання “Мами­Марії” банальні. Кажуть, що Григорій Іванович теж необачно зателефонував одному запорізькому “професійному українцю” та й зауважив, що його онук щось “сплагіатив”. І щоб не було скандалу, то краще зняти вкрадені вірші з  публікації. А далі все завершилося словами, чимось схожими на: “Ти про це пошкодуєш”.

А тут якраз Шевченківський комітет взявся розглядати кандидатуру Г. Лютого і його “Маму­Марію” на найвищу літературну премію України. І “пошли пятна”: листи, звернення, “ходоки” і до Комітету, і до Секретаріату Президента, та й скрізь, куди тільки можна. У підсумку Шевченківська премія до Запоріжжя так і не доїхала. І у всіх з цього приводу побільшало щастя…

Що тут додати? Сьогодні найвідоміші в Україні запоріжці — це Лютий і Вольвач. Павло Вольвач ­ не лише модний, але й дуже помітний київський літератор. Із трьох його романів два присвячені Запоріжжю ­ епохи вісімдесятих і “хвацьких 90­х”. Останній ­ “Сни неофіта” ­ має наскрізного персонажа під трохи зміненим ім’ям Григорія Лютого. Та й після  прочитання твору не полишає думка, що присвячений він саме Лютому, бо ним починається і ним закінчується…

Адже то Григорій Іванович разом з Анатолієм Рекубрацьким помітили вірші вже дорослого хлопчини Паші і допомогли йому стати Павлом Вольвачем. А він же теж поет і через те став опонентом і Лютого, і Рекубрацького ще у ті ж “хвацькі” роки…

Про настрої Григорія Лютого періоду блокування високої та заслуженої літературної  нагороди розповідають його вірші. Ось фрагмент одного із них (“Хортиця”, 2/2007):

Він із усього зробить перегній,

Уб’є й орла, що виніс з того світу,

Удобрить нивку й пастиметься в ній,

Сміятись буде навіть з “Заповіту”…

 

В час революцій критиме:”Ура!”.

Він і мені в тім морі невпізнаний.

Він — смерть, він — крах,

він — український рак!

Він про народ мій говорив:”Барани!”.

 

Його простить не можу я (між нами),

Хоча і в мене є такі моменти.

Він рве її під цими прапорами!

Йому Вкраїна треба постаментом!

Жіночий поетОй, не тільки

Втім, достатньо про сумне. Григорій Лютий вже 17 років редагує альманах “Хортиця” ­ творчий майданчик, де друкуються в сьогоднішні дуже не прості часи талановиті поети і прозаїки не тільки Запоріжжя, а й всієї України. До речі, Григорій Іванович не знає, чи є в інших регіонах подібний журнал. Найшвидше, що ні. Тому місцеві колеги­”доброзичливці” якось намагалися “Хортицю” прикрити, бо її Лютий редагує… І не сказали, де тоді друкуватися людям, не потрібним ні Спілці, ні державі, ні меценатам, але чию поезію, як, наприклад, маріупольської поетеси Оксани Стоміної, без сліз читати не можна.

Доречно нагадати, що Бог дав Григорію Івановичу не тільки редакторське почуття смаку і поетичний дар, а ще й феноменальну пам’ять, яка вміщує і його твори, і поезії багатьох колег.  Присутній у нього і талант читця. І коли Лютий збирав повні зали філармонії, театру ім. Магара тощо, то заплакана жіноча частина публіки реагувала не тільки на написане, а й на прочитане зі сцени поетом.

А тепер трішки віршів, бо ж “Поетичний травень”! Тож  повернемося і до “Мами­Марії”, і до рідного серцю Григорія Івановича Гуляй­Поля:

Як медових скрипок

                  аж до обрію соняхів злито.

Мед балками тече,

                  загускає у травах вночі.

Сходить соком земля,

                   повна спраги родити.

Аж кричить!

Обважніла бджола

          мед коромислом райдуги носить.

Повні меду басейни.

                 У вуликах хлюпа нектар

Покачати нема коли.

                  Люди життя своє косять.

Своїх сонячних мрій

             обважнілий, дозрілий пожар

Десь замрешяк умреш.

           Так… – немов ще і не народився.

Скільки євсе в тобі. Сходить сонце

             як сміх з­за губи.

Срібний жайвір у оці

               немов порошинка, втопився

Десь шукає сльозу… –

                  хоче з неї дзвіночок зробить

(“Мама­Марія”)

* * *

Любов моя поплаче і простить,

Та я про те нічого ще не знаю…

В сльозах, як діти, вибігли хрести

І для обіймів руки розкидають…

 

А смерть усе рівняє, мов рілля,

І барабани б’ють у домовину.

І світ шепоче лагідно: приляж,

Я натомивсь носить твою чуприну.

Лиш копачі, неначе старости

У рушниках, затримаються скраю.

… Любов моя поплаче і простить,

Та я про те нічого ще не знаю…

 

СТОЛИЦЯ СТЕПІВ

 

І нечесані, і голота ми…

Агітують нас та все ротами!

Ми із Врангелем чи із Радами?

Кому хліб віддать будем раді ми?

 

Ти махни мені, гей, отамане,

Як Махно­козак поспита мене,

Як ударить кінь мій копитами,

Волю­вольницю будем пити ми!

 

Всі, хто пруть по хліб, — сила вражая,

Є для красних дріб і для Врангеля!

За гостинці їм — ми сторицею.

Гуляйполе, гей, нам столицею!

 

Із Гуляйполя, з Запоріжжя ми,

Нашій армії — воля дріжджами!

Наша армія та й народная,

Дармоїдам всім неугодная!

 

Ми для них були — попандополи,

А вони ж наш хліб смачно лопали!

І нечесані, і сволота ми,

Агітують нас та все ротами!

 

***

Незбагненно давно в Гуляйполі,

Я лиш тільки тоді зазорів,

Хтось покликав. Я вибіг у льолі.

І побачив зорю у дворі.

 

Ми завмерли і довго стояли.

Я — у диві. В серпанку — вона.

Міріади зірок пропливали.

Та мені посміхалась одна.

 

Ми тремтіли в безмежнім польоті,

І, здавалось, легкі ручаї

Ще не зовсім загуслої плоті

Виливалися в крила мої.

 

… Ще ніхто і не глянув між нами,

Навіть думкою не роз’єднав.

Те весілля. Нескоєна драма.

Дві душі, а точніше — одна…

 

А ось вірш, який у мене особисто незмінно викликає сльозу:

 

Груша

 

На ній не раз спочить сідали душі,

Немов рої бджолині з віражів.

Край шляху в рай росте та наша груша,

А хтось бурчав, що в нього на межі.

Що кида груші в сад його щоночі,

Що родить так — нема куди дівать,

Що груша й груша — що ти з неї хочеш —

За вік одне навчилась — роздавать.

Не знаю, як на те сусід мій зваживсь,

Він при землі їй стовбур підпиляв.

Іще й присипав. Взнав те я не зразу.

Спочатку думав — точить її тля.

Одна кора життя її тримала,

Та більше він себе занапастив.

Йому і так відмірювалось мало,

А вже цього Всевишній не простив.

Пече й мені. А груша, бач, простила.

Я бачив сам зимою й навесні:

Вона до нього ходить на могилу,

Несе грушки сухенькі в пелені.

А завершимо строфою із Лютого, побитого життям, та з незгасимою Божою іскрою у серці:

Явився час оголювати  лики ­

Усе суєтне спалює свіча.

Я слову вчився завжди у великих,

В самого Бога вчусь тепер мовчать!

Зі святом, Григорію Івановичу, Вас і Ваших поціновувачів!

Бесіду вела Світлана Третяк

 

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here