Музей судноплавства на Хортиці — третій у Європі і цікавий світу, але не нашим чиновникам?

192
0

Ми продовжуємо подорож Хортицею, і карти Google нам у цьому допоможуть. Минулого разу ми таким чином відвідали Скіфський стан та Лапідарій. Розташовані вони, нагадаємо, на заповідному острові, якраз навпроти Вознесенівського ринку. Далі продовжимо рух на південь і потрапимо до селища Овочівників. Вже звідси потрібно повертати на захід, де побачимо відразу три екскурсійні об’єкти: Старий млин­-вітряк, Кінний театр та Музей судноплавства

Передісторія створення
Сьогоднішня наша розповідь ­ про музей. Та щоб завершити з орієнтуванням на місцевості, скажемо, що і згадане селище, і всі три екскурсійні центри розташовані приблизно навпроти «Ашану» та вулиці Фортечної (Грязнова) в Олександрівському районі Запоріжжя.
А тепер послухаємо розповідь Сергія Сурченка, старшого наукового співробітника Національного заповідника «Хортиця»:
­ Історія з об’єктом, який всі називають Музеєм судноплавства, а насправді це поки що виставковий павільйон, розпочалася з 1970­х років, ­ каже Сергій Володимирович. ­ Саме тоді Георгій Шаповалов ­ тепер доктор історичних наук і колишній директор Запорізького обласного краєзнавчого музею, з колегами взялися за гідроархеологію, пірнаючи в води Дніпра. Там молоді ентузіасти неодноразово знаходили залишки суден Дніпровської флотилії.
Остання діяла в період першої Російсько­турецької війни 1735-­1739 років. Перерву в боях вона переживала біля Хортиці. Російська ж армія в той період фактично помирала тут же, заразившись у турецькому поході чумою. Кораблів біля острова було багато ­ біля сотні: і козацькі човни, і бригантини, і байдаки. Знесилені екіпажі не могли стежити за станом суден і ті втрачали свої ходові властивості, хилилися на бік – черпали воду. Ще до підписання з Туреччиною Белградського миру вийшов наказ: все цінне зняти і на справних суднах підняти проти течії вгору по Дніпру. Біля Хортиці ж залишили до 50 небоєздатних плавзаходів. Додам, що в ті часи поблизу Вирви (чи Байди) був великий лиман і лише після будівництва Дніпрогесу рівень води тут суттєво впав.
Кинуті кораблі частково потонули, деякі водами Дніпра знесло у Чорне море, а частково деревину ­ з того, що залишилося на плаву, ­ за Катерини II використали для будівництва житла. Зробили це німці­-меноніти, яким імператриця подарувала тут землі.
У 1972 році вперше підняли з дна частину шлюпки. Є світлина, де молодий Г. Шаповалов з колегами стоять біля знахідки. Однак її підняли, сфотографували і опустили у воду, бо деревина саме у водному середовищі може лежати й сотні років, а на повітрі втрачає вологу й розсипається.
Через 20-­30 років, коли кинулися знову, шлюпки вже на місці не було. Може, знесло течією, а може, зруйнувала робота земснаряду.
До речі, у 1975 році, коли вперше приїхав до Запоріжжя (виріс я у Кривому Розі, а університет закінчив у Дніпропетровську), то відпочивав на базі «ЗАлКу», пірнав у Дніпро і бачив там велетенські елементи суден, які стирчали із піску…
Наступна сторінка у підводній археології Запоріжжя була відкрита в 1998 році. Тоді Києву загрожувала повінь, і урядовим рішенням вся система ГЕС Дніпровського каскаду почала скид води. Зрештою потужний потік через відкриті стулки греблі на Дніпрі дійшов до Хортиці, де водяним валом було вирвано шматок піщаного берега Громушиної балки — 300 х 30 метрів. Коли наші археологи там пірнули, то побачили ціле кладовище кораблів. Відтоді й почалася епопея підняття їх на поверхню.
Як все починалося...
­ Дуже відомий тепер підводний археолог і наш співробітник Валерій Нефьодов, ­ продовжує С. Сурченко, ­ пірнав одним із перших і знайшов козацький човен. Судно, доволі зруйноване і напівзасипане піском, лежало на боці.
Тоді всі теж сфотографувалися на тлі човна, і виникла ідея його підняття і збереження. Добре, що до ідеї долучився народний депутат від нашої області (з 2001 року наш губернатор, а згодом і міністр) Олексій Кучеренко. Його активно підтримали тодішній директор «ЗАлКу» Іван Бастрига та відомий меценат Валерій Козирєв.
Знайшли гроші та можливості, щоб підняти знахідку, помістити її у ангар і законсервувати. Підйом відбувся восени 1999 року: тоді на подію ­ з передвиборних міркувань ­ приїздив навіть президент Кучма.
Іван Бастрига під тимчасове укриття виділив ангар. Саме сюди й доправили козацький човен. Знайшлися гроші і на консервант поліетиленгліколь, яким і просочили всю деревину цього раритету. Уже за президента Ющенка на консервацію та реставрацію були виділені, здається, 300 тисяч бюджетних гривень.
У 2006 році цей човен був уже майже повністю зібраний, а десь у 2007­му ми почали його демонструвати.
Відвідувачі часто запитують: «То це та козацька «чайка», на яких козаки шарпали Туреччину і Крим у першій половині XVII століття?» – «Ні», ­ пояснюю я.
Коли постало питання будівництва Дніпровської флотилії, то на Брянській верфі корабельний майстер Алатчанінов, взявши за основу козацьку «чайку», вніс у неї деякі конструктивні зміни, а саме облаштував корму. В «чайках» не було корми — вона могла йти чи передом, чи задом, просто у відповідний момент козаки, як їм було потрібно, пересідали на весла. Це робило «чайку» більш здатною для маневру і нападу на турецькі судна.
Доводиться чути й іронічні закиди: «А звідки в брянських лісах корабели?». Пояснюю екскурсантам, що ті брянські землі на Десні належали Івану Мазепі, коли той ще був у фаворі у Петра I. І на цих верфях будували кораблі для постійних війн з Туреччиною і в петровські, і в післяпетровські часи. І тут не лише поморський слід суднобудівників з узбережжя Білого моря, а й козацький вплив проглядаються чітко.
Через те ми кваліфікуємо цю знахідку як козацький човен. А козацька «чайка»? Сподіваюся, що у цьому болоті, в яке перетворили земний рай ще з античних часів ­ легендарний Великий Луг ­ будуть нові знахідки. Адже в дніпровських протоках поряд з сучасним Нікополем козаки ховали і скарби, і гармати, і «чайки». Може, майбутні пошуки увінчаються знахідкою останньої.
Подорожуємо музеєм далі
­ 2004 року з­під води дістали вже бригантину «руського маніру» того ж періоду. Її знайшли ще у 90­ті роки, але підняли, коли до справи долучилися Валерій Козирєв, зять Кучми Віктор Пінчук, співак і композитор Андрій Макаревич. Останній придбав гідроархеологічне спорядження (акваланги) і сам безпосередньо тоді пірнав на глибину. Ми дуже вдячні йому. До речі, під час концерту минулого року і Макаревич, і його група «Машина времени» відвідали наш музей.
В. Пінчук допомагав фінансами. Потім збирався ­ в піку Запоріжжю ­ ще в 2005 році відтворити Микитинську Січ у Нікополі, та поки не вийшло…
Так чи інакше, бригантина сьогодні вимагає грошей. Звичайно, всі першочергові роботи тут виконано, але тільки для їх продовження потрібно 100 тис. доларів. Від держави ми їх ніколи не дочекаємося, а олігархи мовчать. Туристи з Європи пропонують звертатися до ЄС, мовляв, для них такі гроші — копійки! Та і ті копійки — не для нас…
Два подібні музеї є в Копенгагені (Данія) та Стокгольмі (Швеція). Там експонуються підняті з дна кораблі вікінгів, зокрема, дракар. Для зберігання експонатів створено ідеальні умови ­ з постійною температурою та вологістю. У нас же влітку страшна спека, а восени і взимку ­ велика вологість. Поки що деревина ще тримається, та чи надовго?
А ще у нашій колекції є дуб­шлюпка. Лежить і величезний 16­метровий стовбур дуба, з якого ми плануємо зробити справжню козацьку «чайку». Дуб­шлюпку зібрали за рахунок грошей американського посольства, завдяки виграному нами гранту. Адже в 2014 році нас відвідав посол США в Україні Джеффрі Пайєтт. Йому тут все сподобалося, і він взявся допомогти.
Так з’явилося більше 1 млн грн, на які ми довели до пуття байдак. Це ­ сучасною мовою ­ річковий суховантаж, який хоч мав якісь весла і навіть вітрило, але плив виключно за течією. На Дніпрі в силу наявності порогів і крутих берегів бурлаків не було, тому в кінцевому пункті його першої і останньої подорожі байдак продавали або на дрова, або на дошки.
У 2010 році згадане судно привезли з пониззя Десни. Там випадкову знахідку місцеві хлопці почали «курочити», а далі одна жіночка нам зателефонувала, місцева влада допомогла, і тепер байдак в музеї.
За американські ж гроші ми зібрали і дубль­шлюпку ­ корма з одного, а носова частина ­ з іншого корабля. До речі, в запасниках музею зберігаються законсервованими до 80 елементів суден, які ще чекають свого часу і… грошей.
Кілька слів про поморський слід. Дуб­шлюпка (дубль­шлюпка) — це саме поморський стиль у суднобудуванні. І саме на таких суднах у 1730 році Вітас Берінг відкривав Аляску, Алеутські острови тощо, і «приращивал» таким чином «землю русскую». Тобто ці дуб­шлюпки пройшли випробовування Тихим океаном.
Коли подивитися на це судно, то воно своїми контурами нагадує козацьку «чайку». Та дубль­шлюпка ширша (до чотирьох метрів) і більш розложиста. Вона ходила і в океані, а «чайка» ­ лише Чорним морем.
У нас за завісою знаходиться іще одна цінна річ: довбанка — моноксіл. Знайшли її років п’ять тому навпроти Нижньої Хортиці. Вона до 9 метрів у довжину, і зараз її саме консервують. Коли провели радіоізотопний аналіз знахідки, то встановили, що їй десь 1100 років, тобто на ній ходили ще русичі.
Сьогодні наші вчені роблять барокамеру на гроші співака Святослава Вакарчука. Це ­ велика споруда, до якої заведуть моноксіл і закачають відповідну рідину.
Історія якірної бюрократії
­ Якщо помітили, то у нас велике зібрання якорів, ­ продовжує Сергій Володимирович. ­ Ті, що менші ­ з дубль­шлюпок і козацьких човнів, а величезні ­ з бригантин. До речі, коли Валерій Нефьодов одного разу пірнув, то побачив цілий ряд величезних якорів, які фактично перегороджували Дніпро. Для чого?
Є гіпотеза, що коли флотилія стала на якірну стоянку біля острова Байди, то, знаючи, що одним із засобів тодішньої війни були брандери, моряки використали своєрідні бони. Тобто колоди, поставлені на якорі подалі від своїх кораблів. І тоді сплавлені по течії турецькі брандери (начинені порохом судна для підпалу ворожого флоту) не могли завдати ніякої шкоди.
Щодо зламаних якорів, то, теж за гіпотезою, тут справа в бюрократії. Пам’ятаєте, я вище говорив, що був наказ зняти з кораблів все цінне, а пошкоджені судна кинути на місці? Якорі мали цінність, та вони були важкі й громіздкі. Через те їх зламали, заактували непридатність до використання й викинули. Бо іншого пояснення зламаним чавунним рогам якорів немає…
* * *
­ Наостанок скажу, ­ завершив розповідь С. Сурченко, ­ що музею та інфраструктурі Хортиці могла б хоч якось допомогти міська влада, яка, м’яко кажучи, байдужа і до острова, і до її справжньої перлини — зібрання суден давніх часів.

Бесіду вела Світлана Третяк

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here