Юрій Андрухович про новий роман: «Він — про безмежність людської жорстокості і божого милосердя»

15
0

Відомий український прозаїк, перекладач, есеїст Юрій Андрухович, який є дзеркалом української інтелігенції і традиційно бере участь у міжнародних літературних фестивалях, відвідав цьогорічну «Запорізьку книжкову толоку». Книги «патріарха української літератури», сучасного українського поета, письменника і публіциста, лауреата літературної премії Центральної Європи ANGELUS Юрія Андруховича перекладені багатьма мовами
На зустрічі з письменником, творчість якого виходить за межі пера і вивчається в університетах, говорили про його нову книгу, яка створювалась 27 років ­ «Коханці Юстиції».
На перший погляд, це ­ не роман, а вісім з половиною оповідань, зв’язаних не сюжетно, а загальним настроєм і атмосферою. Остання розповідь об’єднує і пояснює всі попередні. Описані події відбуваються в VII ­ XX століттях у Галичині. Читач побачить злочинців, котрі постали перед судом імперій­окупантів: австро­угорської, польської, німецької, радянської. У книзі описано не тільки жахливі і огидні злочини, але і слабкості й пристрасні захоплення злочинців. Покарання не завжди є об’єктивними, але часто жахливими. Більшість персонажів мали реальні прототипи, як і їхні злочинні діяння. При написанні автор ґрунтувався на архівних матеріалах. Але це не наукова історична праця, тому Андрухович часто використовує алюзії на деякі історичні факти.

Про те, як вона зростала

­ Ця книга для мене дуже особлива, тому що, коли я починав її писати, не знав, що створюю перший розділ майбутнього роману, думав, це тільки оповідання. Коли я писав другий розділ, теж не знав, що він ввійде в книгу. Це тривало близько 22­х років. Коли написалася половина всіх цих історій, я раптом почав цілеспрямовано працювати над тим, щоб добрати ще певне число історій. Тоді з’явилося вісім з половиною. Працював над тим, щоб побудувати їхню послідовність у єдиному напрямку, і відтоді це вже була робота над романом. Всі мої романи, за винятком цього, мають свій початок – день, коли я сів і написав перші речення , і це все робилося в одному часовому потоці. Іноді це займало декілька тижнів, іноді рік­півтора. А тут така унікальна історія, яка розтягнулась на 27 років.
Кожна жива людина за такий період часу кілька разів змінюється у важливих та характерних для себе речах. Змінює щось у світогляді, в поведінці, зовнішності, змінюється й багато іншого… Зміни так чи інакше відбиваються у кожному з розділів «Коханців Юстиції», в результаті чого кожен наступний розділ – це новий етап мого життя, і він щоразу більший за обсягом та глибше й докладніше вивчений, прописаний. Тобто, якщо перший – суцільно поверховий, я його колись написав протягом кількох годин, то над останніми сидів місяцями. Опрацьовував велику кількість джерел, паперів, інформації. Така от специфіка цієї книжки.

Відголоски Фелліні у назві 8,5 історій

­ Чому саме 8,5 історій? Тут я мушу згадати свого київського друга – архітектора Вадима, який мені цю ідею з числом підказав. Ще в 2013­му році, незадовго до Майдану, він почав розпитувати, що там у мене з новою книжкою. Я відповів, що не можу написати, як мені хочеться, бо мушу дочекатися появи кожного героя, який мені десь випадково трапиться.
Другий момент, кажу йому, я розумію, що це мусить бути збірка історій, але ще не вирішив, скільки їх має бути. Одинадцять? Ну, в мене вже було число сто одинадцять. Сім? Банально. Дев’ять? Банально. Десять взагалі ні в які ворота не лізе! А він каже: а вісім з половиною? І це тоді постало переді мною як певний творчий виклик: а як написати половину історії?
І ще тут є певна гра з фільмом Фелліні («8 1/2» – трагікомедійний фільм Федеріко Фелліні 1963 року, – ред.) , який з’явився у нього в період усіляких криз. По­перше, Фелліні вважав його своїм напівфільмом, а по­друге, оскільки довго не міг знайти назву, то просто дав порядковий номер, до того у нього вже було відзнято вісім фільмів. Я не хочу цим натякнути, що моя книжка якась там кризова. Вона писалася протягом 27 років. Це, власне кажучи, збірка оповідань, хтось, певно, це й побачить. Я готовий і таку версію сприйняти, але насправді вважаю, що протягом останніх років ці тексти перетворилися на роман. Тобто механістичне збирання й накопичення історій переросло в якусь наскрізну історію або принаймні тему.

Поєднання протилежностей в сюжеті

­ Іронія в тому, що тут є постійний цирк. З одного боку, Юстиція – суд, з іншого ­ якась комічна вистава – цирк. Мені дуже цікаво, що, власне, об’єднує судові процеси і циркові вистави. Здається, що це абсолютно протилежні речі, але виявляється, що ми маємо діло насправді з такими антиподами, які намагаються наслідувати один одного і пародіювати. В цирку пародіюють суд, а на судових засіданнях, звичайно, є свої еквілібристи, клоуни, повітряні гімнасти і таке інше. Таким чином, ми можемо говорити і про їхню спорідненість.

Окремі оповідання і їхнє окреме життя

­ Самійло Немирич був моєю візитівкою як молодого прозаїка. Це ­ витвір тридцятилітнього автора, який ще до того часу не був відомим як прозаїк, тільки як поет. Тому це був такий собі прозаїк­дебютант. Цей текст періодично потрапляв до якоїсь антології, тобто він жив своїм життям у 90­ті роки. На цю тему в мене є ще вірш, і власне з нього все почалося. Але коли я готував остаточну текстову версію «Коханців Юстиції», багато що змінив. Уявляєте собі цю ситуацію, коли у 2017­му році переписую те, що написав у 90­му? Там є доволі цікаві сюжети. Я справді іншими очима дивлюся на один із сюжетів, який тоді викликав тільки сміх і здавався гумористичним: «Привселюдно в центрі Львова на Площі Ринок герой зґвалтував жіночку». В 1990­му році не було цього уявлення про сексуальні домагання, насильство. Цим можна було «гратися» на гумористичному рівні, але мені довелося вдатися до самоцензури. Я поскорочував деякі пасажі і переписав їх дещо по­іншому. Таких моментів було досить багато. Що давніший текст, то більше моїх теперішніх втручань. Тому я застеріг би тих читачів, які віддавна знають мою творчість і вважають, що першу половину книжки можна не читати, бо ті оповідання знають з давніх­давен. Початок варто­таки читати, бо там страшенно багато нового.

Особливості нового роману

­ Це доволі нетрадиційний твір – у тому сенсі, як він народжувався, виникав. Протягом усіх цих років я був під впливом різних речей, настроїв, тенденцій… Усі прозаїки знають, що роман – це певний цілісний етап життя; він може відходити, повертатися, але тим не менш… У будь­якому разі можу сказати, що у ньому немає діалогів у традиційному сенсі – він написаний через оповідача, як переказ, а не як прямо переданий діалог. Якщо десь з’являється пряма мова, то вона вкраплена в середину, в лапках. Немає ефекту присутності оповідача на місці події, це все­таки щось історичне, це ­ хроніки. Любов і смерть там є всюди. В центрі кожного розділу з’являється чоловіча постать, але десь обов’язково присутня і супутниця.

Герої

­ У кожній з цих історій герої такі, про яких стало відомо, що кожен з них злочинець чи грішник. Кожен з них – це такий, що вчинив щось особливо негідне, тому що всі ми ­ грішники, але тут ті, які вже за межею. Мені було особливо цікаво розповідати їхні історії, десь довигадувати і виходити в підсумку на ситуацію, коли ми починаємо розуміти, що великий негідник – це великий мученик, з яким колись повелися жорстоко й несправедливо.
У результаті ми отримуємо дві безмежності: людської жорстокості і божого милосердя. І, власне кажучи, це якась вічна історія, яка не залежить від часу та історичних обставин.

Єва Миронова, фото автора

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here