День «Просвіти», народженої двічі

83
0

Грудень — місяць ювілеїв великої української справи. 8 числа виповнюється 150 років Товариству «Просвіта», а 15­-го — 30 років від заснування першого фактично просвітянського осередку в Запоріжжі. В останньому випадку — це відродження організації, яка існувала в Олександрівську і до революції, і на початку 1920­-х років

Чого «плаче Єремія»?
На жаль, протягом усіх років Незалежності наша державна політика з мовного питання така, аби у Путіна не було ніяких проблем у загарбанні не лише Криму, а й т.зв. «Новоросії». «А какая разница», ­ парирують місцеві чиновники на зауваження народного депутата I скликання Олександра Білоусенка стосовно засилля російської мови у владних кабінетах. І це вже після початку путінської агресії.
Втім, коли за Януковича та Ющенка неповага до державної мови була відвертою ­ в останньому випадку місцеві чини цим ще й пишалися, то тепер це тихий саботаж, який ховається за ідею мультикультурності, відсутності кадрів чи за «так воно склалося історично».
А коли воно «так склалося»? Спогади запоріжців різних національностей — росіян, євреїв, вимушених переселенців за планом «Вісла» з Польщі вказують на те, що в кінці 1950­х Запоріжжя було україномовним. Втім, партії та уряду вистачило всього десятиліття, аби кардинально змінити ситуацію. Тобто забезпечити країну хоча б вареною ковбасою не змогли і до 1991­го, а ось «зачистити» українську мову, як співає група «Плач Єремії» («Вона»), «у русифікованих містах» ­ запросто!

Початки
Взагалі­-то в українській історії були й сумніші часи. «Валуєвський циркуляр» (таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва) 1863 року забороняв книговидання малоросійською (українською) мовою, окрім художньої літератури.
З іншого боку Збруча ­ в Австро­Угорщині ­ ситуація була дещо іншою. Хоча культурній автономії українців на Галичині протистояли і представники Відня, і поляки, і москвофіли, 2 вересня 1868 року лід скрес. Імперське Міносвіти дало дозвіл на створення Товариства «Просвіта». Мова тоді йшла про «українську громадську організацію культурно­освітянського спрямування».
«Загальний збір був скликаний 8 грудня 1868 року в залі Міської Стрільниці, що знаходився на вулиці Курковій (тепер вул. Лисенка) у Львові. На збір прибуло 65 представників… Зі вступним словом виступив голова збору Анатоль Вахнянин», ­ пише з цього приводу «Вікіпедія».
Додамо, що в губернських містах українських земель у складі Російської імперії осередки «Просвіти» з’явилися лише в 1905­1907 роках, коли царизм змушений був трішки відступити. Адже після Валуєвського циркуляру вийшов Емський указ 1876 року імператора Олександра II, який забороняв геть усе: книговидавництво і ввіз української літератури з­за кордону, вистави, початкову школу і навіть концерти з українськими піснями.

Відродження
У радянські часи будь­які українські ініціативи трактувалися не інакше як «буржуазний націоналізм». Патріотичний вірш «Любіть Україну» (1944 рік) Володимира Сосюри станом на 1950 рік був визнаний націоналістичним. І поет, за спогадами Петра Ребра, плакав прямо на трибуні письменницького з’їзду і відцурався від свого твору. Про долю більшості т.зв. «шестидесятників», тобто українських літераторів та науковців, котрі спробували протистояти активній русифікації України, сьогодні відомо багато. Людей просто згноїли в мордовських таборах, де українці складали основний контингент дисидентів, ув’язнених КДБ.
Та прийшла Перебудова! Втім, мовчать причавлені ще Щербицьким та Маланчуком гуманітарії. Ось що розповів нам Юрій Рожко — голова першого осередку відродженої «Просвіти» у Запоріжжі:
­ 15 грудня 1988 року у Науково­дослідному інституті спеціальних сталей, сплавів і феросплавів (УкрНДІспецсталь) відбулися установчі збори осередку. Вони постановили: «1. Створити товариство шанувальників української мови в інституті УкрНДІспецсталь… 2. Головою осередку обрати Рожка Ю.О. … 5. Ухвалити назву товариства «Запорозька Січ».
Тобто, як помітив наш читач, мова ще навіть не йшла про «Просвіту».
­ Створення осередку, ­ пригадує далі Ю. Рожко, ­ стало нашою реакцією на заклик академіка Віталія Русанівського, опублікованого у «Літературній Україні». Втім, справжнім поштовхом стало саме несприйняття нами зросійщення всього українського і особливо витіснення із широкого вжитку найдорожчого скарбу народу — його мови.
На всеукраїнському рівні Товариство української мови ім. Т. Шевченка було створене лише 12 лютого 1989 року. А свою теперішню назву Всеукраїнське товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» воно отримало вже з оголошенням Незалежності — 12 жовтня 1991 року.
У Запоріжжі біля витоків «Просвіти» стояла технічна інтелігенція. Юрій Рожко був єдиним гуманітарієм серед «технарів» УкрНДІспецсталі, які й заснували перший осередок у місті.
Два слова про Юрія Олександровича. Радист спецназу ВМФ, вчитель німецької мови (випускник іноземного відділення педінституту у Ростові­на­Дону), перекладач технічної літератури. Перекладав він і запорізьким посадовцям, зокрема, й легендарному меру Валентину Яланському під час зустрічей із гостями з Австрії та Німеччини.

Каміння на шляху і палиці в колеса
Про непростий шлях «Просвіти» вже у роки Незалежності нам розповів Анатолій Ажажа — відповідальний секретар обласної організації Товариства.
Для нього, інженера «Запоріжтранс­форматора», «Просвіта» починалася на рідному підприємстві. У 1989 ­ 1999 роках заводський осередок чи не єдиний в Україні мав власний банківський рахунок, видавав газету «Пороги» (потім «Дніпровські пороги»). Головною рушійною силою цього процесу виступав начальник одного із цехів Михайло Калиняк. Велику допомогу просвітянам надавав і директор заводу Леонід Хаджинов.
На жаль, коли на «УкрНДІспецсталь» все зупинилося через те, що в 1993 році зник сам інститут, то на «ЗТР» справу згубила політика. В 1999 році одні підтримали Марчука, інші ­ Удовенка, розсварилися, і справа згасла. Втім, найактивніші та небайдужі перейшли до обласної організації, яку на той час вже очолив Тарас Григорович Шевченко. Так, це повний тезка Кобзаря ­ науковець ЗНУ, який через свою громадську діяльність так і помер, не встигнувши захистити докторську дисертацію. Хоча під час його відспівування у фойє першого корпусу ЗНУ зачитували телеграми співчуття від вчених із багатьох університетів світу…
Тут саме час нагадати, що до Т. Шевченка головами ЗОО ВУТ «Просвіта» були професор ЗНУ Віктор Чабаненко та народна артистка України Тетяна Мірошниченко.
Стосовно Анатолія Ажажі, він просто за покликом душі продовжив видавничу справу вже в рамках обласної «Просвіти». На обладнанні, переданому київським офісом Товариства, видано десятки, коли не сотні брошур на просвітянську тему і творів запорізьких літераторів. І це, зазвичай, лише за спасибі…
Але ж тільки­но будь­яка українська організація, зокрема в Запоріжжі, ставала активною і помітною у суспільстві, як до неї виникав нездоровий інтерес і влади, і деяких місцевих олігархів. У середині 1990­х у місті буквально гримів КУІН (Конгрес української інтелігенції). Навіть попри відсутність фінансування, офісу чи хоч якого апарату, організація була дуже дієвою, через те її рейдерським шляхом просто тихо захопили на фейковій обласній конференції. Після чого про КУІН відразу всі забули, а передвиборна спроба вже теперішньої влади відродити згадану організацію як осередок мультикультурного «болота» прогнозовано провалилася.
«Просвіті» поталанило більше. І тут ще раз варто згадати Петра Ребра, який на звітній конференції, здається, 1998 року буквально не дав «зрейдерити» і її.
Однак біда прийшла з іншого боку. Тарас Шевченко хворів, а тут Майдан 2004 року, і з’явилися нові активні політики. Один із них і очолив ЗОО ВУТ «Просвіта», де звикли, що тут робили і роблять свою справу лише на ентузіазмі. Ось до А. Ажажі якось прийшли ревізори, та, встановивши, що він вклав у різні «дрібниці», без яких офіс зупинить роботу, ще й свої власні 600 грн., заспокоїлися. Політики ж зовсім інші, бо політика ­ то їхній бізнес.
І ось ті бізнесові оборудки наступника Т. Шевченка ледь не погубили організацію. Лише завдяки титанічним зусиллями Києва і активу тут, у Запоріжжі, при повній, до речі, байдужості правоохоронців вдалося відстояти офіс організації, який де­факто і ледь не де­юре став квартирою тодішнього голови.
Сьогодні лідером обласної «Просвіти» є народний депутат Ігор Артюшенко. Він, звичайно, людина зайнята у Києві, втім, Анатолій Ажажа впевнений, що саме Артюшенко врятував організацію в 2015 році, коли вона опинилася на межі зникнення через дії попереднього керівника.

«Наш англійський дідусь»
А на завершення Анатолій Іванович зі своєю неповторною посмішкою пожартував: «Ви й про «Просвіту» можете не писати, напишіть про Велику Людину, Пилипа Тараненка».
Пилип Миколайович помер майже у 101 рік і за кілька місяців до відходу у вічність (осінь 2014 року) видав книгу спогадів з ілюстраціями, присвяченими Революції гідності. Ще 16­річним його разом із сім’єю (батько глухонімий, але хата під черепицею, то вже напівпан) вислали до Вологодської області. Двічі тікав, другий раз вдало. Жив під чужим прізвищем як брат чоловіка старшої сестри, пережив голод у Запоріжжі ­ за шість зайвих годин праці давали ще одну пайку супу з хлібом. Станом на 1941 рік став токарем найвищого сьомого розряду на «Запоріжсталі».
Принципово не евакуювався, втім, і від німців не вберігся — захопили в остарбайтери. Голодував, бо в таборі більш­менш годували тих, що за станком, а він фактично був майстром виробничого навчання для таких же, як сам. У кінці війни одружився з німкенею, яка народилася в СРСР. Це його врятувало від передачі союзниками Сталіну. Дружина переїхала до Англії, жінок­остарбайтерів туди пускали, а чоловіків ­ категорично ні. Лише в 1947 році сім’я возз’єдналася.
У 1969 році Союз дозволив приїзд родичів до Англії, і там у нього в гостях побували обидві сестри. А сам Пилип Миколайович працював не токарем, а ким доведеться на фабриці поряд зі своєю домівкою. Втім, заробив англійську пенсію. А коли померла дружина, а донька вийшла заміж і поїхала до Канади, переїхав до України. Сталося це, коли йому виповнилося 89 років.
До речі, в Англії Пилип Миколайович долучився до українського руху. Перезнайомився зі всіма помітними діячами українства — від ад’ютанта Гетьмана Скоропадського до лідера Конгресу українських націоналістів Слави Стецько. Був дуже високої думки про інтелектуальний рівень тих людей і дуже невисокої ­ про сучасних українських політиків…
Прибувши до Запоріжжя, побачив, що «Просвіта» просто жебрає, та загорівся ідеєю купити їй офіс, вірніше трикімнатну квартиру в центрі вартістю 53 тисячі доларів. Родичі до ініціативи поставилися без ентузіазму, але Пилип Миколайович свого добився.
І саме цей офіс ледь не сплив у нечисті руки…
Пилип Тараненко допомагав не лише запорізькій «Просвіті». Він профінансував пам’ятник жертвам Голодомору біля Церкви Святої Трійці, а ще неодноразово надсилав гроші для музеїв Донецька та Дніпра.

* * *
Що до того всього додати? Сьогоднішня «війна, якої немає», вже давно втомила українське суспільство і позбавила його духу хоч якогось спротиву свавіллю влади. Ентузіазм, з яким все менша кількість людей боронить українську мову, живе вже 30 років. Тобто три десятиліття в атмосфері відвертого саботажу і лицемір’я тієї ж влади! Бо їй і справді «какая разница», чи є Україна і чи вона буде…

Світлана Третяк

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here