Чверть століття тому, у Львівському музикальному училищі, зійшлись четверо юнаків. Хлопці утворили вокальну формацію і почали виступати на сцені. Згодом до них приєднались ще двоє людей. За 25 років «Піккардійська терція», майже не змінюючи учасників, підкорила півсвіт.
На сьогодні склад української акапельної формації наступний — Володимир Якимець, Славко Нудик, Андрій Капраль, Роман Турянин, Богдан Богач і Андрій Шавала. За плечима «піккардійців» 15 альбомів і понад 400 композицій. Це народні пісні, всесвітня класика, а також власні твори. Чоловічий гурт, який виконує не попсові твори, гастролює по всьому світу — Польща, Канада, Іспанія, Німеччина, США, Італія, Франція.
Про таку славу у 1992 році вокалісти «Піккадійської терції» навіть не підозрювали. Вони певні їх звело життя. На початку лютого 2017 року, учасник гурту стали «Заслуженими артистами України».
24 вересня секстет відсвяткував своє 25-річчя на сцені і вирушив у ювілейний тур під назвою «Лети…». 29 листопада «піккардійці» завітали до Запоріжжя. Перед початком концерту учасники гурту, Славко Нудик і Андрій Капраль, знайшли час аби поспілкувались з журналістами.
— Чому ви обрали саме таку назву для свого ювілейного туру?
— (Андрій Капраль) «Лети…» — назва нашого ювілейного15-го альбому і ювілейний тур присвяченого 25-річному ювілею. До програми входять нові твори і пісні авторів і композиторів, які творили творчу культуру України. на цій музиці ми росли, формувалися, розвивалися як музиканти. Ми їм вдячні і хочемо нести цю музику в наступні покоління, як пісні композиторів, яких вже з нами немає, так і тих, хто живий і створює щось зараз на благо української культури.
— А як виникла назва вашого гурту?
— (Андрій Капраль) Та, хотілось якось у студентські роки «випендритись», назватись якось незвично (сміється), щоб було важко вимовити коли 100 грам вип’ють…
— (Славко Нудик) Після чарки ніхто не може вимовити нашу назву (сміється). Але ми, натомість, маємо з чого посміятись.
— 25 років на сцені, як вони для вас промайнули?
— (Славко Нудик) Те що промчала чверть століття ми майже не помітили. Більш за все запам’ятались нам перші 5 років, коли колектив починав свій творчий шлях, і формувався як колектив. Це були найяскравіші часи, мабуть. Тоді ми були ще молодими … (посміхається). Загалом, 25 років провели дуже весело і цікаво. Ми багато гастролювали и багато чого бачили. Час дуже швидко промайнув. Ми не ставимо певної ціль до скількох років будемо співати, скільки Бог дасть, будемо співати.
— 25 років, 15 альбомів — що важче добитися такого успіху, чи втримати його?
— (Славко Нудик) Я думаю друге, утримати важко, тим більше що зараз. Коли ми починали, не було такого інформаційного потоку. А зараз ми стикаємось з тим, що нам треба втримати успіх. Літа вже не ті, ні, ну, то я жарту (сміється).
— (Андрій Капраль) Складно, ще тому, що ми не є таким колективом як всі. Запиту на таку музику не є багато. Можливо, через великий потік негативу довкола нас, по при те, що робиться щось добре, але це добре менш бачиться, зараз всі бачать біль — в нас іде війна, в нас купа всяких проблем. І от за тим всім, частка народу хоче думати, у шукає таку музику, втім більша частина не хоче розмірковувати і тому звертається, ну, я не скажу, до дешевої музики, а до простої музики, де не треба «напрягати мозги». Розумієте? Можна послухати соціальний текст, де кожен знайде свою побутову проблему і все. А брати класичну поезію і нести думку, нести якусь філософію завжди було складно. Ми не є джазовим колективом, але ми є нішовим колективом. Зрозумійте, коли всі співають тіпа Rnb і роблять щось таке як всі, ми творимо своє. Так, трошки змінюємо, осучаснюємо, удосконалюємо. Але це не є те, що всі зараз хочуть. І ми не йдемо по кон’юнктурі, типу — заспівати щось щоб плакали підлітки років 15, не створюємо композиції для 40-ка річних, щоб вони, по своєму, плакали. Тобто, ми робимо таке, щоб люди думали, а такий матеріал нести завжди складніше.
— Ви більше орієнтуєтесь на вік чи на…
— (Андрій Капраль) Ні, ми більше орієнтуємось на думаючих людей. Ми колись сказали, що не будемо писати поезію, тому що у нас немає таланту складати вірші. Писати прозу, якої зараз багато? Тоді б ми пішли на ті самі стежки…
— (Славко Нудик) Я думаю, ми зараз можемо заробляти гроші на таких текстах які зараз пишуть. Ми можемо щось таке зробити…
— (Андрій Капраль) Так, можемо. Але це трошки нижче нашого світогляду. І тому, насправді це складно. Складно прийти до того, щоб стати кимось, але потім… Є така хибна думка, що потрібно всім доказувати що ти отакий. Не треба отого. Просто слід від душі робити те, що ти любиш, говорити, те що ти хочеш. Бо обман зажди видно. Ми ніколи глядачів не обманювали, ні фанерними концертами, ні політикою, ну будь чим. Ні в що не підв’язувались заради грошей. Якщо нам десь щось пропонували, ми могли виступити, але тільки там, де це було на рівні нашої свідомості, нашої точки зору і бачення. Все. Але ми ніколи себе нічим не забруднили. Можливо тому нам зараз легше виходити і говорити те, що ми хочемо і нас розуміють, сприймають такими якими ми є.
— (Славко Нудик) Один з класиків колись сказав: «ти артист тільки тоді, коли в кожному місті збереш хоча б 200 людей». Якщо на тебе чекають дві сотні людей, в кожному місті… Це я з приводу звань.
— Вам нещодавно дали звання «Заслужений артист України». Як до того ставитесь?
— (Славко Нудик) Ну, це смішно…
— (Андрій Капраль) Звичайно нам приємно було отримати це звання, але ми ніколи не стояли в черзі за званнями. Тобто, як визначать те, чи заслужив артист бути заслуженим чи народним? Якщо є певна комісія яка визначає, то, звичайно, ми вдячні за те, що держава нас відзначила. Хоча, до того ми отримали найвищу нагороду, ще у 2008 році — лауреати Шевченківської премії. Це українське Греммі.
— (Славко Нудик) Шевченківську премію — це не абияк. Це не кожному хлопчику дозволяється фарбувати паркани (посміхається). У нас є купа народних артистів, які зізнавались нам, що вони не мають Шевченківської премії, а це була ціль їх життя, отака., До речі, ви знаєте такий цікавий факт, що в Івано_Франківській області, донедавна, була найбільша кількість заслужених артистів на один квадратний метр. Ця інформація абсолютно випадково потрапила до мене. Я почав копати, бо стало цікаво, чому ж так. Як з’ясувалось, Леонід Кучма дуже любив возити гостей до президентської «Рути», а Франківщина багата оркестрами, ансамблями, солістами. І хто виступав на сцені, Кучма давав йому звання заслужено чи народного.
— (Андрій Капраль) Ну, це як в «совку» робили…
— (Славко Нудик) Якщо я зараз назву певні прізвища, ніхто навіть і не знає тих заслужених і народних. І нащо нам такі звання?
— Тобто для вас нагороди не мають значення?
— (Славко Нудик) Ні, тут треба акцент правильно поставити. Шевченківська премія для нас має значення. Це все таки достойна нагорода. Бо «Заслужений артист» взагалі незрозуміло як це звання дається. А Шевченківська премія, все ж таки, і там були певні визначення за які досягнення наші нагородили.
— (Андрій Капраль) Але ми приймаємо всі нагороди. Я спочатку також не зрозумів, а потім подивився: на наш офіційний «піккардійський» день народження, 24 вересня, на своїй сторінці в Інтернет нас привітав Президент України. В принципі, могло бути все рівно, але з другого боку. До прикладу, берем Америку, не кожного музиканта, на день народження гурту, вітає президент. А це приємно. Це є перша особа держави. Яку ми можем, скажімо там, розуміти — не розуміти, любити — не любити, але поважати маємо. Ми маємо свою думку, ми говоримо про це. Але якщо держава нас відзначила. Значить так є… Ми не будемо казати що від чогось відмовляємось. Це теж смішно, напевно. Стали «заслуженими» так стали, значить заслужили. Але це не є тим за чим ми будемо стояти в черзі, і людям ставати на п’ятки тільки аби першими прийти і отримати це звання. І взагалі думаю, що ця інституція, ці всі штуки взагалі зникнуть. Тому що народним ти стаєш тільки тоді, коли до тебе на концерти люди приходять. А якщо ти маєш дома корочку відповідну і приходиш в порожній зал… яке там звання…
— Які пісні у вас найчастіше просять виконати на біс?
— (Славко Нудик) Так, звичайно є. Це старенькі пісні, такі як — «Старенький трамвай» «Пустельник» і «Пливе кача».
— А от «Пливе кача» як вона потрапила до вашого репертуару?
— (Славко Нудик) Зовсім випадково. Ще в студентських часів ми її співали. Тобто, ми її записали ще за років 15 до Майдану. Якщо чесно, ми накопичували пісні народні для альбому. Свого часу, нам запропонували записати «Пливе кача», ми то зробили і так вона потрапила до нас.
— Як ви думаєте, чого саме ця пісня лунала під час перших панахид на Майдані Незалежності за загиблими героями Революції гідності?
— (Славко Нудик) А ми не знаємо…
— (Андрій Капраль) Просто Євген Нищук поставив цю пісню в той момент, коли почали нести труни Михайла Жизневського і Сергія Нігояна (прим. перші загиблі на Майдані). До того, проста була тиша і нічого не було. Євген знає наші твори і в той час згадав про цю пісню і от просто випадково взяв і поставив цю композицію. Це могла бути якась інша пісня. Це вже потім з’ясувалось, що це була ода з найулюбленіших пісень, здається. Михайла Жизневського. Так сталось.
— (Славко Нудик) Для нас це стало несподівано…
— (Андрій Капраль) Так, бо багато хто питався, як ми так швидко зорієнтувались і записали «Пливе кача».
— Ви не вперше у Запоріжжі, які у вас враження від нашого міста?
— (Славко Нудик) В Запоріжжі ми вшосте виступаємо. Публіка тут дуже щира, але не можна запорізьких глядачів відокремлювати від інших, тому що це буде несправедливо по відношенню до інших людей. Асоціації, що виникають з містом, це, перш за все, колишній Ленін у вишиванці і ГЕС. Але останнє — це прямо з дитинства. Дніпро, пороги і так далі.
— (Андрій Капраль) Публіка в Запоріжжі вміє музику слухати і чути. Це не тільки ми так думаємо, а й багатьох інших артистів. Сюди приємно приїжджати і виступати — зали повні, емоційні. Люди співають разом з нами, так би мовити, ми з глядачами працюємо разом.
— А містом вдавалось прогулятись?
— (Андрій Капраль) Ми мали нагоду відвідати Хортицю, прогулятись. Коли була гарна погода, гуляли по центру міста. Все ж певні місця встигали подивитись, щось по дорозі нам показували. Загалом місто з нашого першого приїзду стало красивіше. Найперший наш концерт в Запоріжжі відбувся року так 2005, и з того часу місто стало більш світлим і доглянутим.
Іванка Волощук, фото автора
