6 грудня саме це повідомлення зробило мій день. «СБУ викрила мережу Інтернет-провокаторів, найнятих спецслужбами РФ для поширення паніки в країні після введення воєнного стану». Мережа, в свою чергу, єхидно відповіла: “Це кого? Головні панікери станом на сьогодні: Порошенко, Турчинов, Муженко. Кого саме з них найняли»?
А може ті злі язики брешуть? Та давайте послухаємо Петра Олексійовича (1 грудня): «Загалом навколо України, вздовж держкордону, на тимчасово окупованих територіях Донецької та Луганської обл., Криму розгорнуто наземне угруповання загальною чисельністю понад 80 тисяч військовослужбовців, близько 1400 артилерійських і ракетних систем залпового вогню, 900 танків, 2300 бойових броньованих машин, більше 500 літаків та 300 вертольотів» (УП).
А ось заява вже 2 грудня: «РФ може захопити Маріуполь і Бердянськ для наземного коридору в анексований Крим — Порошенко» (УНІАН).
Стосовно Турчинова промовчимо, бо журналісти якось нарахували 25 випадків, коли той залякував Україну невідворотним «широкомасштабним російським наступом», а потім і кинули рахувати. Бо ж путінський напад і справді може статися, втім, хто тепер повірить попередженню секретаря Ради безпеки і оборони України?
А ось про начальника Генштабу трохи скажемо. «Загроза нападу Росії зараз найвища з 2014 року – Муженко» (УП, 5.12.2018 р.). Це оцінка від того полководця, який сьогодні керує армією в режимі ток-шоу ICT. Що, до речі, не забули відзначити гострі язики з Інтернету.
У підсумку “Порошенко зазначив, що Україна завжди виступала за політико-дипломатичні засоби врегулювання конфлікту» (УНІАН, 2.12.2018 р.).
Тобто розігнали паніку, аби обгрунтувати введення передвиборчого воєнного стану — і в кущі?! Бо ж ми збираємося лише й далі чекати “глубокой озабоченности” від Заходу. Чи не так?
А тепер про наслідки тієї кампанії сіяння паніки вже протягом п’яти останніх років. На запитання (ZN, 24.08.2018 р.), кому ви найбільше довіряєте і сподіваєтеся на допомогу, п’ятірка відповідей-лідерів виглядає так: родичі, сусіди, волонтери, церква, армія. Тобто державою, котра і армію, як тримала так і тримає у чорному тілі, і не пахне, і нашими “західними партнерами” теж…
А тепер антирейтинг довіри: політичні партії, Верховна Рада, суди, Уряд, банки, Президент.
Коментарі тут зайві! Втім, у цьому рейтингу не фігурують наші “органи”. Хоча є інші опитування. Ось видання “Фокус”: “Доверие украинцев к Нацполиции резко упало: совсем не доверяет ей каждый третий, ещё 37% — скорее не доверяют» (23.02.2018 р.). Тобто поліції не довіряють 70% опитаних! Це ще не російський результат, де від “ментів” чекають ЛИШЕ БІДИ 76% населення, але й ми на «вірному шляху»…
Щодо прокурорів, то слово заст. Генпрокурора і головному військовому прокурору Анатолію Матіосу:
«Серед небуденних буднів «воєнного стану» для пересічного українця знову проходить непоміченим день професійного свята працівників органів прокуратури України. Чи заслужили ми таке байдуже, а подеколи екзальтоване та з елементом ненависті, ставлення суспільства до себе — українських прокурорів?? Якщо глядіти очима українця, то українські прокурори — це однозначне втілення всіх бід, непрофесійності, здирництва, бездушності і вселенської корупції. Їх всіх треба розігнати, скоротити, люструвати, а ще краще ліквідувати, як соціальний клас. Чи справедливі та об’єктивні ці… твердження? Однозначно- НІ…» (Facebook. 1.12.2018 г.).
Тобто пан Матіос, люди якого постійно фігурують в якихось корупційних скандалах (і зазвичай виходять сухими із води), вкрай обурений туземцями, котрі чомусь не розуміють «всю глубину наших глубин»?
Одна із найвидатніших прокурорських справ стосується Надії Савченко. Остання у середу оголосила сухе голодування через шантаж слідчих. Адже тим потрібно встигти до виборів її засудити. «Савченко заявила, що в обмін на підпис адвокатів, у СБУ їй нібито пропонували можливість бачитись з рідними, помічниками, поновити електронні ключі, відкрити рахунок в банку для реєстрації кандидатом в президенти України» (УП, 5.12.2018 р.).
Зауважимо, що від того чергового голодування Надії Савченко українському суспільству ні холодно, ні жарко. Немає команди когось любити — не любимо, є команда любити тільки ув’язненого Путіним режисера Сенцова — любимо.
До речі, всього через чотири місяці після гучного скандалу з’явилася команда знову полюбити Олександра Костенка. Ну, ви пам’ятаєте заголовки 13 серпня: «Узник Кремля или агент ФСБ: кто такой Александр Костенко». Тоді героя зі звільненого Путіним сімферопольського “мента”-провокатора, який втерся у довіру до т.з. “українських радикалів», зліпити не вдалося. Бо ще в травні 2014-го затримного СБУ Костенка звільнив суд, і він втік до Криму. Втім, там на нього заявив тамтешній “беркутівець”, а раз вони вже обидва — ГРОМАДЯНИ РОСІЇ, хоча й “воювали на Майдані по різні боки барикад”, то Костенку дали строк. Та через рік його з почестями повернули в Україну.
І ось стався перезапуск ситуації: “Звільнений з в’язниці в РФ Олександр Костенко розповів про тортури в Криму” (3.12.2018 р.). Такі заголовки прогулялися багатьма виданнями. Що означає початок проплаченої кампанії чергового творення “героя”? Навіщо? Не знаємо, бо не не допущені до таємниць “Мінстеця” та путінського Агітпропу, які доволі ефективно пудрять Україні мізки.
Це відразу помітили й карикатуристи. Не знаємо автора карикатури, яку ми вам пропонуємо, втім, він дуже точно проілюстрував настрої зіпсованого пропагандою українського суспільства. Так, у нас немає сподівання, що хтось захистить хоч у середині країни, хоч ззовні, так, влада краде, ТО Й ЩО?
“То добре, що крадуть”, — ревуть вже 85% опитаних. Тобто показник Путіна в Росії вже досягнуто, бо тамтешня “вата”, яка хоч трішки пожила на нафтодоларах, теж його на 86 відсотків обожнює. У нас інша “замануха”: томос, а ось вчора ветеранам УПА дали статус учасників бойових дій. Тобто чекали 27 років і таки дочекались, коли люди, які брали участь у подіях 70-річної давнини, практично вимерли. І тепер, значить, вже можна їх підтримати матеріально. Та й для виборів згодиться. І художнику доведеться перемалювати цифри з 85 до 95%. Таке й Путіну не снилося…
Леонід Романовичов
