Григорію Лютому — сімдесят!

76
0

Напередодні ювілею питаю, чим сьогодні живе поет Лютий? Рядками Павла Тичини відповідає:

Живу, живу ­ ридаю,
Живу, живу ­ сміюсь.
Чого живу ­ не знаю
І думати боюсь…

Отакої! Тичина писав вірш у 21 рік, а Лютий живе цими рядками у свої вже 70! І не лише тому, що й у поважному віці лишається отим гуляйпільським хлопчиною — безкомпромісним, закоханим (бо любов ­ то нектар для поета) і дуже простим. За що найчастіше й страждає…
Втім, перефразовуючи слова Євтушенка, і в Україні «поет ­ це більше, ніж поет». І оті рядки на початку — це не лише підліткові почуття 70­річного Лютого, а й відчуття тривоги і непевності нашого сьогоднішнього буття:

Світ зневірою вкривсь,
Як футляром покривджена ліра.
Будь ти хоч Прометей –
Не повірять.
Попрохаєш тепла –
Розведуть під ногами багаття.
Стане якось незручно кричать:
Браття!

Хоча 2018­й для Григорія Івановича начебто був дуже вдалим. Вийшло п’ять номерів альманаху «Хортиця». Що це за нинішніх часів, розуміють всі. Бо кращі літератори області (і не тільки) вчергове отримали майданчик, аби випустити своє слово у світ.
Однак Лютий не полишає і своє основне ремесло. Позаду вже десять років праці над романом з умовною назвою «Листя трави». Паралельно йде робота над поемою «Горбані». Про цю віршовану притчу можна сказати трохи більше. Вона про чоловіків­українців з їхнім вічно «горбатим» життям, яким дісталися красуні жінки­українки. Та що тим лишається? Тільки народжувати нових «горбанів», бо таке вже вони отримують сім’я…
Згадаємо лірику Григорія Івановича:

… Як наше жду дитя – тулюсь до лона,
Я сам стаю дитям в твоїх долонях…

Сплітаються стежки, як ти їх бачиш…
Ти дивишся на світ – неначе плачеш
За всім оцим життям – таким невічним…
Болить і витіка – спинити нічим.

I я в твоїх очах лечу, як зірка…
Й хоч на усій землі вода погіркла,
Cміюся ­ не кривлюсь, люблю ­ не каюсь…
Живу в твоїй сльозі… І ­ розбиваюсь…

2018­го Григорія Лютого оцінили не лише в Києві та Чернігові (ми про це писали у травні «Григорій Лютий: В самого Бога вчусь тепер мовчать…»), а й у Запоріжжі. Із серпня минулого року він ­ Почесний громадянин міста. Та не встигла міськрада за це проголосувати, як «пошли пятна». Це ще одна радянська цитата про кампанію листів занепокоєних трудящих. Цього разу одних не влаштувало, що «не по­нашому», а інших, що надто він вже «націоналіст».
Оті «пятна» та листи трудящих вже одного разу позбавили Запоріжжя Шевченківської премії за «Маму­Марію» Григорія Лютого. Навіть попри найвищі оцінки людей, які визначали рівень української літератури останніх 60 років — Павла Загребельного, Анатолія Дімарова, Івана Дзюби… Бо не автор, наприклад, «Роксолани» чи «Європи­45» у нас щось визначає, а ті, хто, може, й на милю не наблизився до успіху П. Загребельного, зате вони ближче до начальства…
А далі, постфактум, хай вже пише свій «крик душі» відома чернігівська поетеса, лауреат премії імені Василя Стуса Валентина Мастєрова. Велику статтю «Люта німота довкола Григорія Лютого» вона починає так: «У моєму житті була пора Шевченка, Достоєвського, Тютюнника. Можу розповісти про кожну. Бо всі вони супроводжувалися особливим духовним осяганням світу, Батьківщини, душі… Нині у мене пора Лютого. Після читання «Мами­Марії» у мені несподівано визріло Щось таке, чому і назви не маю і Що боюся розхлюпати, мов останні деньочки свого життя»…
Ось воно як! Поки ми ходимо на роботу і на базар, поки дивимося шоу, п’ємо молоко чи каву, поряд з нами живе, здавалося б, звичайний чоловік, на якого і увагу не звернеш у трамваї. А він вже, виходить, закарбував свій слід у вічності. Поряд з великими.
Якось в нетрях Інтернету знайшла чи то сайт, чи то блог «ПолліАнна» зі статтею «Поза плином часу». Останню й шукати в Google треба разом з назвою сайту. У тій статті дуже модні сьогодні рейтинги. А саме 10 українських філософів всіх часів, 10 художників і 10 поетів. З першим, може, хтось і сперечатиметься, бо Григорій Сковорода у рейтингу ­ другий, Володимир Вернадський — четвертий, а Дмитро Донцов ­ лише п’ятий.
Та й з художниками та ж історія. Іван Марчук, який 2007 року потрапив до рейтингу 100 геніїв сучасності британської газети The Daily Telegraph, лише шостий, а художник Тарас Шевченко — взагалі 10­й.
А ось і десять українських поетів всіх часів: Леся Українка «Уста говорять: «Він навіки згинув!»; Тарас Шевченко «Заповіт», «Якби зустрілися ми знову»; Володимир Сосюра «Так ніхто не кохав»; Василь Стус «Церква святої Ірини»; Микола Лотоцький «Мова»; Григорій Лютий ­ роман у віршах «Мама­Марія», «Що є любов?..»; Василь Симоненко «Прирученим патріотам»; Іван Франко «Гімн» («Вічний революціонер»); Микола Вінграновський «Елегія»; Ліна Костенко «Життя іде і все без коректур…», «Страшні слова, коли вони мовчать».
Ви з цим рейтингом не погоджуєтеся, та й джерело не дуже авторитетне? То запропонуйте інший ­ з уже авторитетним джерелом. Хоча найавторитетніші у нас ­ соціологічні контори, головне завдання яких брехати, у кого вищий рейтинг.
Ми тут про інше, із нині живих у списку лише Григорій Лютий та Ліна Костенко. Справжні поціновувачі поезії з цим, схоже, не сперечаються, а справжні метри української літератури, про яких ми згадували, у тому взагалі впевнені: Лютий ­ у когорті великих!
І на завершення кілька рядків із «Мами­Марії»:

Перед деревом пам’яті
Я одна на мосту…
Білі гуси за хмарами –
Як гілля у цвіту…
Вже нічого не боязно,
Що судилось – збулось…
Одлюбилось, одвірилось,
Та не згасло чогось…
Щось таке незагоєне
Промовляє душа, –
Мов за обрій до Господа
Їй за мить вирушать…

З Днем народження, Григорію Івановичу! Творчої наснаги і віршів, без яких багато запоріжанок вважали б себе обкраденими!

Ще довго буду пахнути тобою
І в пам’яті по крапельці збирать,
Як ти пішла, злилася із юрбою,
А я стояв, готовий помирать.

Змаліли всі земні мої турботи.
Себе в собі роздягши догола,
Ти йшла, як Доля ходить із роботи, —
Та, що мене від мене берегла…

Світлана Третяк

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here