Григорій Мацегора. Співець села, митців і запорозького козацтва

895
0

Сьогодні повертається мода на реалізм. Тобто не «Чорний квадрат» чи інсталяція, вибачте, з мухами, про яку потім напишуть: «Геніально!», а справжній живопис. Кажуть, наприклад, що виставки Валентина Сєрова, видатного живописця кінця XIX — початку ХХ століття, збирають черги, як колись до Мавзолею.

Творчий шлях  довжиною в 75 років

Запорізький художник Григорій Мацегора не академік Імператорської академії, і в його доробку немає портретів Олександра III, Миколи II, З. Юсупової, М. Горького,
Ф. Шаляпіна і картини “Дівчинка з персиками”, які створив Сєров. У Григорія Прокоповича галерея портретів простих людей, зазвичай сільських дітей, дідусів та бабусь, але виконаних на високому художньому рівні.

З легкої руки колег із одного запорізького телеканалу, містом почав гуляти заголовок:  “Художник Григорій Мацегора у свої 80 любить село і жінок”. Зараз Григорій Прокопович готується, як він сам каже, до напів­ювілею — свого 85­річчя. Ми відвідали його студію і  особисто переконалися, що художник і далі активно працює.

Улюблені його стилі ­ тематична картина, портрет, натюрморт, пейзаж.

Додамо, що роботи Григорія Мацегори зберігаються в музеях і галереях України і дісталися навіть до канадського Торонто. Є вони також  у приватних зібраннях по всьому колишньому Союзу.

Я народився, ­ почав свою розповідь Григорій Прокопович, ­ у 1934 році на Слобожанщині, Сахновщинський район, село Мотузівка. У 1930­х роках село перейменували на Олійники, але я і далі сподіваюсь, що назва с. Мотузівка відновиться. Щодо мого художнього хисту, то малювати почав ще в класі 4­5­му. Закінчив школу, а далі ­ Харківське державне художнє училище. В ті часи ще діяв наказ Міністерства культури про обов’язкову роботу випускників училищ у школі, так що я навіть трохи повчителював, а у 1957 році приїхав у Запоріжжя.

А поки Григорій Мацегора розповідає про себе, я роздивляюся альбом одного із київських видавництв 2008 року. Там, зокрема, і портрет мами художника:

­ Вона все життя прожила у рідному селі, ­ продовжує Григорій Прокопович, ­ померла у 2006 році у віці 95 років. Майже все життя була солдатською вдовою ­ батько загинув на фронті у 1942­му. Батька пам’ятаю як майстра на всі руки. Мама ж була “артисткою “­ любила копіювати голоси людей, жести і ходу начальства. А коли розповідала в листах сільські новини, то в неї виходили справжні гуморески…

Я у мами в селі місяцями гостював — і по господарству допомагав, а в основному, малював.  Словом, професія дозволяла мені часто бувати у рідному селі.

У Запоріжжі почав працювати художником, виставлятися у Москві, Києві. З 1970 року – член тепер Національної спілки художників України. У 1994 році одержав почесне звання — заслужений діяч мистецтв України, а далі й орден ­ “За заслуги” ІІІ ступеня.

Протягом свого творчого життя провів 28 персональних виставок, у тому числі пересувну виставку по Україні. Остання (2014) відбулася на ювілей ­ до 80­річчя. І цього року у жовтні місяці в нашому Художньому музеї відбудеться виставка вже до мого напів­ювілею.

Усі мої роботи мені дорогі й рідні, як діти. А коли говорити про найулюбленішу, то це  картина «Мати» 1966 року. Я подарував її Запорізькому художньому музею.

У мене є ще один альбом ­ «І сміх, і гріх», там не лише ілюстрації, а й мій літературний доробок ­ гуморески. Презентація альбому відбулася у грудні 2018 року. Збираюся вийти з ним на цьогорічну книжкову  “Толоку”, якщо вона відбудеться. В альбомі 9 розділів: серед них сільські новини, городські придебенції, наша доблесна медицина, суд “Центрального пекла України” тощо. Всі, хто бажає мати цей альбом, можуть зателефонувати (тел.: 0505180938).

Ще раз наголошу: я за професією художник, але справжнім моїм хобі стала література. У «Веселій Січі» публікував свої гуморески та сатиричні замальовки під псевдонімом Орій Гора.

­ Це, мабуть, “наслідкидружби з Петром Ребром?

­ З Петром Павловичем я познайомився, як тільки­но приїхав до Запоріжжя. Було у нас таке книжкове видавництво  «Облвидав», там працював тоді ще молодий Петро Ребро. А потім він частенько бував у мене в майстерні. Ми дружили до кінця його днів. У 1990­ті Петро Ребро організував альманах Асоціації гумористів і сатириків «Весела Січ», я став її дійсним членом. Ребро багато моїх робіт публікував і у своїх книгах «Козацькі жарти».

Петро Павлович був далеко неординарною особистістю, Людиною з великої літери, гумористом №1. Поки Петро був живий, то і проводив «Січ», і альманах працював, і «День гумору» святкували… А як не стало Петра Павловича, як наче пусто стало. Я боюсь, що «Весела Січ» може припинити своє існування. Нагадаю, що гаслом всього творчого життя Петра Ребра було: «Краще лопнути від сміху, ніж померти від нудьги». Це надихало і “веселосічовиків”.

Ми додамо, що у Григорія Прокоповича Мацегори є галерея відомих запоріжців. Це портрети і дружні шаржі літераторів, гумористів та акторів театру імені Магара: Петра Ребра, народної артистки Тетяни Мірошниченко, поета Анатолія Рекубрацького тощо. А нещодавно завершено портрет народного артиста Олександра Гапона і завершується  робота над образом народного артиста Юрія Бакума.

­ До напів­ювілею, ­ каже далі наш співрозмовник, ­ готую нове видання альбому, де будуть представлені мої роботи у різних жанрах: живопис, скульптура, графіка, монументально­декоративне мистецтво. Сподіваюсь, що до кінця року це видання побачить світ.

Монументи

­ До нас у Запоріжжя сьогодні мало гостей приїжджає, ­ продовжує розмову Григорій Прокопович, ­ особливо іноземців. Років 20 тому постійно теплоходи зупинялися навпроти бульвару Шевченка. Завжди по кілька годин гості гуляли містом, і… купували мої роботи. А ще обурювалися, особливо українці із Канади, що немає в місті пам’ятників Запорозькому козацтву: “Куди ми потрапили, де хоч якийсь натяк на козаків? І це колиска Запорозького козацтва?”

Зараз, це ми вже від себе додамо, ситуація трохи зрушила з місця хоча б на Хортиці. Щоправда, острів закритий від подорожуючих відсутністю доступного транспорту. Щодо міста, то воно  в цьому плані  лишається абсолютно радянським. Тільки вже без Леніна і Дзержинського…

Кажуть, що то місцева влада доклала руки, аби скасувати у Запоріжжі зупинку туристичних теплоходів. Може, й так, втім, і теперішні господарі Дніпра судноплавного зробили все, щоб ті теплоходи з’являлися на фарватері всього кілька разів на рік. Адже вартість круїзу з Києва до Одеси — від 11 тисяч гривень, а найчастіше ­ це 700 євро за тиждень подорожі. Кажуть, що круїз Карибами на найбільших у світі лайнерах навіть дешевший…

­ Я на свій ризик виконав скульптурний проект «Запорожці», ­ продовжує
Г. Мацегора. ­ Словом, готувався до конкурсу, а влада його поки що не оголошує.

Мова про конкурс побудови монумента на теперішній площі Запорізькій замість пам’ятника Леніну. Однак мерія каже, що немає коштів, а скоріше, немає бажання. І тут існує два варіанти: один — напряму підписати угоду з мерією і встановити  пам’ятник, другий ­ спочатку все ж провести конкурс, де вже право на виготовлення і встановлення монументу матиме лише переможець.

Додам, що на одному із курганів у Протовчому (Хортиця) встановлено мій пам’ятник «Запорожці». Робота 1987 року, бетон, граніт, висота — 160 см. Втім, відкрили той пам’ятник лише в 2006 році. Бо заборонив його встановлювати один із керівників обкому. Тоді  начебто й гриміла Перебудова, але стандартне звинувачення у “буржуазному націоналізмі” теж ніхто не відміняв…

До самого 1990 року комуністичний режим не пропускав навіть теми запорозьких козаків. А коли стала Україна незалежною, здавалося б, все — заборони закінчилися. Але ж ні! Бо біля влади залишилися все ті ж кадри. І ніяка декомунізація навіть сьогодні їм не указ! Коли ж вже настане та пора, коли хоч пам’ятник Тарасу Шевченку у Запоріжжі з’явиться?..

Тут варто наголосити, що Григорій Прокопович буквально воює за збереження творчої спадщини своїх колег. Звичайно, коли це справжнє мистецтво. Він оббивав керівні пороги зі скаргами, коли нищили барельєф Шевченка на колишньому книжковому магазині “Кобзар”. Майже така ж історія з меморіальною дошкою меру Олександру Поляку.

­ Її виліпив мій колега скульптор Олексій Башкатов, ­ каже Григорій Мацегора, ­ а вандали її зірвали. Міліція чи поліція не захотіла й шукати зловмисників. А далі один, вважай,  самодіяльний скульптор свою дошку таки прикріпив, і там незрозуміло, хто на ній. На Поляка той образ зовсім не схожий.

Та й новий Пам’ятник чорнобильцям виглядає якоюсь жіночою біжутерією із труб і металу. Все блискуче, і… дешевеньке, а скільки грошей туди пішло…

Що ще додати про Григорія Мацегору? Він працює, він у пошуку, і він лишається Майстром. Може, трохи категоричним, але вимогливим як до себе, так і до колег. Здоров’я і успіхів Вам, Григорію Прокоповичу!

Світлана Третяк