Наші читачі зі стажем, звичайно ж, чули його голос. А хтось назавжди запам’ятав: «Вів передачу диктор Василь Федина». Василь Якович працював диктором Запорізького обласного радіо понад сорок років.
І сьогодні він ділиться спогадами з читачами «Верже»
Згоріла хата,
батькофронтовик
і… нова метрика
Народився я 1934 року на Київщині, в селі Телешівка Рокитнянського району. Це, хто знає карту, приблизно в центрі трикутника: Біла ЦеркваКагарликТараща, тобто на південь від Києва.
29 липня 1941 року в наше село зайшли німці. Та якби просто зайшли навколо точилися бої, кулеметна стрілянина, горіли хати. Згоріла й наша батько вже був на фронті, а у мами на руках четверо дітей, найстаршому моєму брату Михайлу було 11 років, а наймолодшому Павлові півроку.
Переживали війну то в приміщенні колишнього колгоспного дитячого садка, то у родичів, у яких вціліла хата. А в 1945 році повернувся наш батько — прямо з евакогоспіталю після вже четвертого важкого поранення. В інваліда 1ї групи груди в орденах, а лікуватися грошей немає. Та й їсти дітям нічого… І все ж хату якось будували. В 1946му перебралися в одну придатну для життя кімнату. У цій кімнатці в листопаді того ж року і помер 39річний батькофронтовик Яків Лукич…
В перший день окупації разом з нашою хатою згоріла і моя метрика, копію якої мені видали вже в 1950 році з іншою датою народження — не 13 серпня (мені не подобалася ця цифра), а 17го…
У школу я пішов майже у 10 років, вже після відступу гітлерівців. Скільки себе пам’ятаю, брав участь у шкільній та сільській художній самодіяльності і мріяв стати актором. Після закінчення «семирічки» вступив до Київського технікуму підготовки культосвітніх працівників.
Мій задум був простий закінчу технікум, а потім спробую вступити до театрального інституту. Втім, з’ясувалося, що інститут і технікум входили в систему різних міністерств й існували обмеження на подачу документів. То був 1953 рік, тількино помер Сталін і все було дуже жорстко. Я подав документи до Київського державного університету ім. Т. Шевченка на відділення української мови і літератури (філфак).
Так відбувся мій переїзд з території майже зруйнованої війною Печерської Лаври (тут був гуртожиток нашого технікуму) на вул. Освіти, 4 — в гуртожиток КДУ.
Університет імені Тараса Шевченка
Патріотом мене, звичайно, зробив університет, продовжив Василь Якович, адже з якими людьми тут звела мене доля! І просто в спілкуванні, і в спільному навчанні, і в дружбі. Взагалі, в університеті того часу національносвідомих студентів, отих шістдесятників, мимоволі притягувало один до одного, незважаючи на різні курси і факультети. Назву тільки окремі прізвища: Василь Симоненко, Борис Олійник, Микола Сингаївський, Вадим Крищенко (з ним я відвідував студію художнього слова університету), Микола Сом…Дружив з Василем Діденком, у майбутньому знаменитим поетомпіснярем, чия пісня «На долині туман» стала народною, а у виконанні Миколи Кондратюка здобула всесоюзну славу. Василь родом з Гуляйполя, на жаль, він у 53 роки пішов із життя…
А ще пригадую університетські зустрічі з легендами тодішньої української літератури Максимом Рильським. Володимиром Сосюрою, Остапом Вишнею, Олесем Гончаром, Андрієм Малишком, Миколою Нагнибідою та багатьма іншими.
Втім, повернемося до навчання. Вже під час педагогічної практики у школі я відчув, що вчительство це не моє. І тут з’явилася можливість отримати розподіл у рідний райцентр до газети «Колгоспник Рокитнянщини». Не один я отримав тоді журналістське призначення, найуспішніший серед нас Володимир Коломієць згодом лауреат Шевченківської премії був відразу запрошений до журналу «Дніпро».
Коли ж у Рокитному з’явилося районне радіомовлення, то взявся завідувати ним на громадських засадах і періодично готував передачі для Київського обласного радіо.
А у травні 1959 року мене викликали на кількамісячні курси… військових розвідників. Нас, звичайно, готували на випадок війни, та звання молодших лейтенантів присвоїли. Основний контингент слухачів з Прибалтики та України. Зокрема, моїх колег з КДУ 1958 року випуску було відразу четверо.
Курси проходили в лісі біля теперішнього підмосковного міста Корольов. Із всього навчання запам’яталися викладачі — справжні професіонали своєї справи, а також те, що я отримав посаду «секретника». Вона звільняла від усіляких нарядів, але всю літературу з грифом «таємно» отримував у бібліотеці тільки я, а потім вже в класі видавав її всім своїм колегам по навчанню, під розпис…
У вільний час нам дозволявся вихід у цивільному, і я відразу їхав до Москви, де побував у багатьох музеях та театрах. Зокрема, побачив на сцені тоді вже знаменитого Ераста Гаріна і ще не дуже відомого В’ячеслава Тихонова.
Запоріжжя й обласне радіо
У 1961 році сталася етапна подія у моєму житті, пригадує наш співрозмовник. Друзі по навчанню в КДУ Микола Невєдров та Віктор Полковенко, які в той час працювали на Запорізькому радіо і телебаченні, а також Віталій Шевченко, тепер професор ЗНУ, доктор наук, знаючи мене як активного учасника художньої самодіяльності, покликали до Запоріжжя. Мовляв, оголошено конкурс на заміщення вакансії диктора….
І я виграв той конкурс! А 17 березня 1961 року об 11:10 вперше вийшов в ефір з Аллою Морозовою. Ми тоді прочитали огляд обласних газет. Я й зараз пам’ятаю той день…
До речі, працюючи диктором, я продовжував займатися журналістикою. Та й на радіо готував і вів програми на теми духовності. Вважаю найбільш вдалою і улюбленою десятирічну програму «Мова рідна, слово рідне». Без всякого пафосу, а просто від душі скажу: українська мова, її становище в Україні, зокрема в Запоріжжі це біль всього мого свідомого життя…
Багато писав про майстрів красного слова нашого краю Василя Лісняка, Миколу Лиходіда і того ж Василя Діденка. Після того, як уже пішов на пенсію, я дав собі слово усі ті роки, що мені дарує доля, пропагувати творчість Василя Діденка. До його 80річчя разом із пологівським журналістом Олександром Ємцем ми підготували вибране Василя Діденка «Коли туман розтав…Вибрані поезії. Спогади сучасників». Воно побачило світ у видавництві «Дике поле» . Творчість Діденка вивчають у середніх школах і вищих навчальних закладах нашого краю.
Доля журналіста подарувала мені багато пам’ятних зустрічей. Зокрема, з Платоном Майбородою, Дмитром Гнатюком, Юрієм Гуляєвим, Михайлом Стельмахом, Дмитром Луценком, Андрієм Совою, Дмитром Павличком, Анатолієм Мокренком…
Були зустрічі і з видатними російськими кіноакторами Інокентієм Смоктуновським, Аллою Тарасовою, Юрієм Яковлєвим та іншими посправжньому великими людьми.
Пригадую й інше. 1970ті розквіт сусловщини і маланчуківщини (за прізвищами секретарів ЦК КПРС і ЦК КП України), які розгорнули небачену кампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Голова Запорізького облдержкомітету по телебаченню і радіомовленню Лука Нечаєнко та його перший заступник Іван Мащенко службовою машиною привезли мене до обкому партії в кабінет заступника завідувача відділу агітації і пропаганди Юрія Іващенка. Той і «познайомив» мене зі скаргою.
В ній йшлося, що «диктор обласного радіо Василь Федина виявляє неправильне розуміння національної політики КПРС, у темних барвах бачить становище Радянської України, а через те у приватних розмовах говорить про русифікацію українського народу, схвалює погляди «буржуазного націоналіста» Івана Дзюби, викладені ним у книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?».
До речі, цю книгу свого часу «доброзичливо» запропонував мені колега, який працював у нас в телерадіокомітеті і водночас «стукачем». То вже згодом його взяли у штат сумнозвісного КДБ.
Юрій Іващенко завершив розмову словами: «Сегодня мы Вас не наказываем. Но при поступлении еще одного такого сигнала, мы подумаем, имеете ли вы право работать у микрофона областного радио»…
На жаль, ні Нечаєнко, ні Мащенко не промовили тоді жодного слова на захист свого працівника. Мабуть, для цього не вистачило мужності або ж вони були повністю згодні з «мудрою ленінською національною політикою», з гаслом «керуючої і спрямовуючої про злиття націй в єдиний радянський народ»…
Альберт Путінцев
З особливою теплотою Василь Федина розповідає про голову Запорізького комітету з телебачення і радіомовлення Альберта Путінцева. Вони з Василем майже однолітки і майже одночасно прийшли в телерадіокомітет. «Росіянин за походженням, Путінцев оволодів українською мовою, заохочував, а в окремих випадках вимагав від нас готувати передачі цією мовою. То була Людина, Творча Людина», розповідає Василь Якович.
Зауважимо від себе, що з трьох обласних журналістських премій, одна — для працівників електронних ЗМІ носить ім’я Путінцева. Адже Запорізький телерадіокомітет саме за Путінцева був одним із кращих в Україні. Недарма у 1971 році Альберта Григоровича запросили очолити Головну редакцію з виробництва телефільмів Держкомітету з телебачення і радіомовлення при РМ УРСР.
З ним почалася епоха вдалих київських серіалів, які мали успіх на телеекранах всього Союзу. А в 1973 році Путінцева призначили директором Київської кіностудії імені Довженка. В цей період вийшли «Атибати, йшли солдати» Л. Бикова, серія фільмів «Дума про Ковпака» Т. Левчука, серіал «Народжена революцією» та фільм «Ярослав Мудрий» Г. Кохана, «Вавілон XX» І. Миколайчука та інші.
Саме за Путінцева у Києві з’явилися Театрстудія кіноактора та Студія з дубляжу іноземних фільмів..
А «з’їла» Путніцева, не лише талановитого організатора, а й сценариста не Перебудова 1985 року, а українське поетичне кіно. Надто воно муляло очі й українському партійному вождю Щербицькому, й Москві…
І про сьогодні…
Василь Якович лише важко зітхає і утримується від коментарів стосовно сьогодення колишнього облтелерадіокомітету. Відразу скажемо, не він один…
Тим часом реформа в рамках Суспільного мовлення і про це не раз писали вилилася лише в драконівське скорочення персоналу (66% за кілька місяців), ущільнення виробничих приміщень і здачу в оренду вивільнених площ. Ще можна пригадати скандали стосовно зарплат і премій членів правління компанії в Києві (обласні ТРК стали просто філіями «Суспільного»). Достатньо процитувати один із заголовків, які циркулювали у ЗМІ в період найжорсткіших скорочень співробітників: «Скандал у Суспільній телекомпанії: членам правління призначили премії в 173 тисячі гривень»…
Про те, що з «Суспільного» хтось збирався робити українське ВВС, про те, що потрібна рішуча модернізація технічного обладнання, серйозна перепідготовка персоналу, нові формати боротьби за глядача і слухача, всі вже забули. Сьогодні і це після жахливих скорочень зокрема, у запорізькій філії існують вакансії, бо зарплата зовсім не 173 тисячі…
Післямова
Василь Федина під час спілкування — дуже м’яка, вихована людина, але, як бачимо з його біографії, зовсім не «паркетний генерал», бо прожив доволі суворе життя. Його цінують колеги, поважають митці та літератори. Гарні слова про нього написав Володимир Яворівський, відомий поет і громадський діяч, який після закінчення Одеського університету працював кореспондентом Запорізького радіо. Василь Якович у своїй книзі зібрав не лише газетні публікації про себе, але й присвяти відомих запорізьких авторів Петра Ребра, Григорія Лютого, Марка Шевельова, Пилипа Юрика, Миколи Білокопитова та інших.
Кілька слів про другу книгу Василя Федини «Два крила моєї долі». Вона вийшла до 80річчя автора, і вступне слово до неї написав відомий запорізький науковець, багаторічний (нині покійний) голова обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» Тарас Шевченко.
А «два крила» то професії диктора і журналіста, яким Василь Якович віддав все своє трудове життя.
На завершення журналісти газети «Верже» щиро вітають Почесного журналіста України, заслуженого працівника культури України Василя Федину з його 85річчям і бажають довголіття, міцного здоров’я і гарних новин з «телерадіофронтів».
Світлана Третяк
