Василь Федина — радіодиктор від Бога і його «два крила»

1509
0

Наші читачі зі стажем, звичайно ж, чули його голос. А хтось назавжди запам’ятав: «Вів передачу диктор Василь Федина». Василь Якович працював диктором Запорізького обласного радіо понад сорок років.
І сьогодні він ділиться спогадами з читачами «Верже»

Згоріла хата,
батько­фронтовик
і… нова метрика

­ Народився я 1934 року на Київщині, в селі Телешівка Рокитнянського району. Це, хто знає карту, приблизно в центрі трикутника: Біла Церква­Кагарлик­Тараща, тобто на південь від Києва.

29 липня 1941 року в наше село зайшли німці. Та якби просто зайшли ­ навколо точилися бої, кулеметна стрілянина, горіли хати. Згоріла й наша ­ батько вже був на фронті, а у мами на руках четверо дітей, найстаршому моєму брату Михайлу було 11 років, а наймолодшому Павлові ­ півроку.

Переживали війну то в приміщенні колишнього колгоспного дитячого садка, то у родичів, у яких вціліла хата. А в 1945 році повернувся наш батько — прямо з евакогоспіталю після вже четвертого важкого поранення. В інваліда 1­ї групи груди в орденах, а лікуватися грошей немає. Та й їсти дітям нічого… І все ж хату якось будували. В 1946­му перебралися в одну придатну для життя кімнату. У цій кімнатці в листопаді того ж року і помер 39­річний батько­фронтовик Яків Лукич…

В перший день окупації разом з нашою хатою згоріла і моя метрика, копію якої мені видали вже в 1950 році з іншою датою народження — не 13 серпня (мені не подобалася ця цифра), а 17­го…

У школу я пішов майже у 10 років, вже після відступу гітлерівців. Скільки себе пам’ятаю, брав участь у шкільній та сільській художній самодіяльності і мріяв стати актором. Після закінчення «семирічки» вступив до Київського технікуму підготовки культосвітніх працівників.

Мій задум був простий ­ закінчу технікум, а потім спробую вступити до театрального інституту. Втім, з’ясувалося, що інститут і технікум входили в систему різних міністерств й існували обмеження на подачу документів. То був 1953 рік, тільки­но помер Сталін і все було дуже жорстко. Я подав документи до Київського державного університету ім. Т. Шевченка на відділення української мови і літератури (філфак).

Так відбувся мій переїзд з території майже зруйнованої війною Печерської Лаври (тут був гуртожиток нашого технікуму) на вул. Освіти, 4 — в гуртожиток КДУ.

 

Університет імені Тараса Шевченка

­ Патріотом мене, звичайно, зробив університет, ­ продовжив Василь Якович, ­ адже з якими людьми тут звела мене доля! І просто в спілкуванні, і в спільному навчанні, і в дружбі. Взагалі, в університеті того часу національно­свідомих студентів, отих шістдесятників, мимоволі притягувало один до одного, незважаючи на різні курси і факультети. Назву тільки окремі прізвища: Василь Симоненко, Борис Олійник, Микола Сингаївський, Вадим Крищенко (з ним я відвідував студію художнього слова університету), Микола Сом…Дружив з Василем Діденком, у майбутньому знаменитим поетом­піснярем, чия пісня «На долині туман» стала народною, а у виконанні Миколи Кондратюка здобула всесоюзну славу. Василь родом з Гуляйполя, на жаль, він у 53 роки пішов із життя…

А ще пригадую університетські зустрічі з легендами тодішньої української літератури Максимом Рильським. Володимиром Сосюрою, Остапом Вишнею, Олесем Гончаром, Андрієм Малишком, Миколою Нагнибідою та багатьма іншими.

Втім, повернемося до навчання. Вже під час педагогічної практики у школі я відчув, що вчительство ­ це не моє. І тут з’явилася можливість отримати розподіл у рідний райцентр до газети «Колгоспник Рокитнянщини». Не один я отримав тоді журналістське призначення, найуспішніший серед нас Володимир Коломієць ­ згодом лауреат Шевченківської премії ­ був відразу запрошений до журналу «Дніпро».

Коли ж у Рокитному з’явилося районне радіомовлення, то взявся завідувати ним на громадських засадах і періодично готував передачі для Київського обласного радіо.

А у травні 1959 року мене викликали на кількамісячні курси… військових розвідників. Нас, звичайно, готували на випадок війни, та звання молодших лейтенантів присвоїли. Основний контингент слухачів ­ з Прибалтики та України. Зокрема, моїх колег з КДУ 1958 року випуску було відразу четверо.

Курси проходили в лісі біля теперішнього підмосковного міста Корольов. Із всього навчання запам’яталися викладачі — справжні професіонали своєї справи, а також те, що я отримав посаду «секретника». Вона звільняла від усіляких нарядів, але всю літературу з грифом «таємно» отримував у бібліотеці тільки я, а потім вже в класі видавав її всім своїм колегам по навчанню, під розпис…

У вільний час нам дозволявся вихід у цивільному, і я відразу їхав до Москви, де побував у багатьох музеях та театрах. Зокрема, побачив на сцені тоді вже знаменитого Ераста Гаріна і ще не дуже відомого В’ячеслава Тихонова.

 

Запоріжжя й обласне радіо

­ У 1961 році сталася етапна подія у моєму житті, ­ пригадує наш співрозмовник. ­ Друзі по навчанню в КДУ Микола Невєдров та Віктор Полковенко, які в той час працювали на Запорізькому радіо і телебаченні, а також Віталій Шевченко, тепер професор ЗНУ, доктор наук, знаючи мене як активного учасника художньої самодіяльності, покликали до Запоріжжя. Мовляв, оголошено конкурс на заміщення вакансії диктора….

І я виграв той конкурс! А 17 березня 1961 року об 11:10 вперше вийшов в ефір з Аллою Морозовою. Ми тоді прочитали огляд обласних газет. Я й зараз пам’ятаю той день…

До речі, працюючи диктором, я продовжував займатися журналістикою. Та й на радіо готував і вів програми на теми духовності. Вважаю найбільш вдалою і улюбленою десятирічну програму «Мова рідна, слово рідне». Без всякого пафосу, а просто від душі скажу: українська мова, її становище в Україні, зокрема в Запоріжжі ­ це біль всього мого свідомого життя…

Багато писав про майстрів красного слова нашого краю ­ Василя Лісняка, Миколу Лиходіда і того ж Василя Діденка. Після того, як уже пішов на пенсію, я дав собі слово ­ усі ті роки, що мені дарує доля, пропагувати творчість Василя Діденка. До його 80­річчя разом із пологівським журналістом Олександром Ємцем ми підготували вибране Василя Діденка «Коли туман розтав…Вибрані поезії. Спогади сучасників». Воно побачило світ  у видавництві «Дике поле» . Творчість Діденка вивчають у середніх школах і вищих навчальних закладах нашого краю.

Доля журналіста подарувала мені багато пам’ятних зустрічей. Зокрема, з Платоном Майбородою, Дмитром Гнатюком, Юрієм Гуляєвим, Михайлом Стельмахом, Дмитром Луценком, Андрієм Совою, Дмитром Павличком, Анатолієм Мокренком…

Були зустрічі і з видатними російськими кіноакторами Інокентієм Смоктуновським, Аллою Тарасовою, Юрієм Яковлєвим та іншими по­справжньому великими людьми.

Пригадую й інше. 1970­ті ­ розквіт сусловщини і маланчуківщини (за прізвищами секретарів ЦК КПРС і ЦК КП України), які розгорнули небачену кампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом». Голова Запорізького облдержкомітету по телебаченню і радіомовленню Лука Нечаєнко та його перший заступник Іван Мащенко службовою машиною привезли мене до обкому партії в кабінет заступника завідувача відділу агітації і пропаганди Юрія Іващенка. Той і «познайомив» мене зі скаргою.

В ній йшлося, що «диктор обласного радіо Василь Федина виявляє неправильне розуміння національної політики КПРС, у темних барвах бачить становище Радянської України, а через те у приватних розмовах говорить про русифікацію українського народу, схвалює погляди «буржуазного націоналіста» Івана Дзюби, викладені ним у книзі «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

До речі, цю книгу свого часу «доброзичливо» запропонував мені колега, який працював у нас в телерадіокомітеті і водночас «стукачем». То вже згодом його взяли у штат сумнозвісного КДБ.

Юрій Іващенко завершив розмову словами: «Сегодня мы Вас не наказываем. Но при поступлении еще одного такого сигнала, мы подумаем, имеете ли вы право работать у микрофона областного радио»…

На жаль, ні Нечаєнко, ні Мащенко не промовили тоді жодного слова на захист свого працівника. Мабуть, для цього не вистачило мужності або ж вони були повністю згодні з «мудрою ленінською національною політикою», з гаслом «керуючої і спрямовуючої про злиття націй в єдиний радянський народ»…

 

Альберт Путінцев

З особливою теплотою Василь Федина розповідає про голову Запорізького комітету з телебачення і радіомовлення Альберта Путінцева. Вони з Василем майже однолітки і майже одночасно прийшли в телерадіокомітет. «Росіянин за походженням, Путінцев оволодів українською мовою, заохочував, а в окремих випадках вимагав від нас готувати передачі цією мовою. То була Людина, Творча Людина», ­ розповідає Василь Якович.

Зауважимо від себе, що з трьох обласних журналістських премій, одна — для працівників електронних ЗМІ ­ носить ім’я Путінцева. Адже Запорізький телерадіокомітет саме за Путінцева був одним із кращих в Україні. Недарма у 1971 році Альберта Григоровича запросили очолити Головну редакцію з виробництва телефільмів Держкомітету з телебачення і радіомовлення при РМ УРСР.

З ним почалася епоха вдалих київських серіалів, які мали успіх на телеекранах всього Союзу. А в 1973 році Путінцева призначили директором Київської кіностудії імені Довженка. В цей період вийшли «Ати­бати, йшли солдати» Л. Бикова, серія фільмів «Дума про Ковпака» Т. Левчука, серіал «Народжена революцією» та фільм «Ярослав Мудрий» Г. Кохана, «Вавілон XX» І. Миколайчука та інші.

Саме за Путінцева у Києві з’явилися Театр­студія кіноактора та Студія з дубляжу іноземних фільмів..

А «з’їла» Путніцева, не лише талановитого організатора, а й сценариста не Перебудова 1985 року, а українське поетичне кіно. Надто воно муляло очі й українському партійному вождю Щербицькому, й Москві…

 

І про сьогодні…

Василь Якович лише важко зітхає і утримується від коментарів стосовно сьогодення колишнього облтелерадіокомітету. Відразу скажемо, не він один…

Тим часом реформа в рамках Суспільного мовлення ­ і про це не раз писали ­ вилилася лише в драконівське скорочення персоналу (66% за кілька місяців), ущільнення виробничих приміщень і здачу в оренду вивільнених площ. Ще можна пригадати скандали стосовно зарплат і премій членів правління компанії в Києві (обласні ТРК стали просто філіями «Суспільного»). Достатньо процитувати один із заголовків, які циркулювали у ЗМІ в період найжорсткіших скорочень співробітників: «Скандал у Суспільній телекомпанії: членам правління призначили премії в 173 тисячі гривень»…

Про те, що з «Суспільного»  хтось збирався робити українське ВВС, про те, що потрібна рішуча модернізація технічного обладнання, серйозна перепідготовка персоналу, нові формати боротьби за глядача і слухача, всі вже забули. Сьогодні ­ і це після жахливих скорочень ­ зокрема, у запорізькій філії існують вакансії, бо зарплата зовсім не 173 тисячі…

 

Післямова

Василь Федина під час спілкування — дуже м’яка, вихована людина, але, як бачимо з його біографії, зовсім не «паркетний генерал», бо прожив доволі суворе життя. Його цінують колеги, поважають митці та літератори. Гарні слова про нього написав  Володимир Яворівський, відомий поет і громадський діяч, який після закінчення Одеського університету працював кореспондентом Запорізького радіо. Василь Якович у своїй книзі зібрав не лише газетні публікації про себе, але й присвяти відомих запорізьких авторів ­ Петра Ребра, Григорія Лютого, Марка Шевельова, Пилипа Юрика, Миколи Білокопитова та інших.

Кілька слів про другу книгу Василя Федини «Два крила моєї долі». Вона вийшла до 80­річчя автора, і вступне слово до неї написав відомий запорізький науковець, багаторічний (нині покійний) голова обласної організації Всеукраїнського товариства «Просвіта» Тарас Шевченко.

А «два крила» ­ то професії диктора і журналіста, яким Василь Якович віддав все своє трудове життя.

На завершення журналісти газети «Верже» щиро вітають Почесного журналіста України, заслуженого працівника культури України Василя Федину з його 85­річчям і бажають  довголіття, міцного здоров’я і гарних новин з «телерадіофронтів».

Світлана Третяк