Живе в нашому місті унікальний творчий чоловік. Ось як про нього пише «Вікіпедія»: «Валентин Терлецький — літературний критик, журналіст, письменник, поет, музикант». Що до цього додати? Блакитні очі, яскрава зовнішність і виглядає «трохи за тридцять» у свої 43. «Зірка», одним словом…
Про телебачення

Власне він і є запорізькою «зіркою» і на телеекрані, і в музиці. Сьогодні Валентин розповідає про себе сам:
Працюю журналістом на Суспільному телебаченні. У вільний від роботи час займаюся тим, чого душа бажає — творю. Закінчив філфак Запорізького державного університету (українська мова і література). Однак не став вчителем, а прийшов на телебачення. Мій батько почув оголошення про те, що потрібні молоді, зі знанням мови, комунікабельні люди. Так я тоді вперше працевлаштувався.
На ЗОДТРК (тепер Суспільне) відбувалася чергова зміна команди. У серпні 1997 року мені призначили стажування, а через те, що катастрофічно не вистачало людей, зразу в бій, як кажуть. Почав писати ­ спочатку за кадром, а потім став ведучим новин. 3,5 року я пропрацював, і саме тут моя фактична журналістська альма­матер.
Далі ­ «вільне плавання». Інші телекомпанії, радіоканали, журнали, прес­служби, газети, інформагентства. Із ЗОДТРК я пішов на телекомпанію «Хортиця», де працював до самого її закриття. Довго був власним кореспондентом центральних щоденних всеукраїнських газет: «КоммерсантЪ­Украина», «Экономические известия», «Наша держава», «Вечерние вести».
Кілька разів хотів піти з професії, але повертався. У 2013 році на ЗОДТРК працював директором Олександр Коваленко ­ мій товариш, з яким ми у 90­ті починали. Він запропонував, і я повернувся на канал.

Про літературну критику

Я увійшов у сучасну літературу фактично як літературний критик. Ми працювали над телевізійними новинами з Павлом Вольвачем. Була у нас тоді така знаменита співоча чоловіча редакція. Саме Павло «присадив» мене на сучасну українську літературу. Сьогодні він знаний і вже не запорізький, а київський літератор, через те з Вольвачем зустрічаємось не так часто. Він ­ чоловік доволі своєрідний, а в деяких речах навіть незручний і колючий. Але Павла я поважаю за його яскравий талант, який дає йому право бути різним…
Взагалі­то писав я з дитинства і дуже любив читати. А от сучасна українська література до мене «прийшла» через Павла. З його подачі почав читати багато сучасних авторів. А далі або перша, або друга моя рецензія була саме на поетичну збірку Вольвача «Кров зухвала». Рецензію надрукувала «Запорозька Січ».
Потім з’явилася серія статей про місцевих авторів у цьому ж виданні. А далі я набрався сміливості й нахабства та почав читати інших авторів й надсилати до загальноукраїнських ЗМІ свої рецензії. Вони друкувалися в «Літературній Україні», в журналі «Українські проблеми», в «Кур’єрі Кривбасу»…
Літературна критика — це все ж критика, через те мої публікації навіть спровокували декілька потужних літературних дискусій. Втім, за це платили гонорари, і з’явився невеличкий, але підробіток. Я багато читав і писав. Однак це так і не стало моєю основною професією, бо ж готував рецензії тільки на те, про що сам хотів сказати. А потім критика пішла з мого життя ­ просто ніколи читати інших авторів. «Підв’язав» я з нею тоді, коли почав писати свій перший роман.

Про «красне письменство» і моновиставу

Першим моїм твором ­ ще у шість років ­ була дитяча казочка. Сьогодні у моєї мами зберігається цілий стос написаних мною від руки творів. Були ситуації, коли до мене приходили друзі, гукали грати у футбол, а я відмовлявся, бо якраз писав піратські чи пригодницькі оповідки. Любив мандрівки, детективи, вів навіть корабельні дитячі журнали. З одного боку, це начебто забавка, а з іншого ­ я «пробував перо» і «розписувався».
Стосовно поезії хочу сказати, що під час навчання в університеті прочитав багатьох достойних авторів. Зі світових знаменитостей мені тоді подобались і Маяковський, і Гарсія Лорка, і ціла група німецьких експресіоністів. Далі смаки, звичайно, змінювалися. Щодо українських поетів це ­ Грицько Чубай і той же Василь Симоненко (класик­шестидесятник).
А мої перші студентські поезії виявилися дуже схожими на копіювання. Захопився тоді модернізмом, сюрреалізмом. Одночасно з цим перейшов на українську мову, зокрема у текстах пісень. Зрештою, так з’явилася моя перша поетична збірка «Ключи от сумерек» (2003 р.). Назва російська, та вірші там як російською, так і українською мовами. У збірці найкращі тексти пісень 90­х років. Це було офіційне видання за спонсорські (до речі, невеликі) гроші. Втім, зараз на цю збірку дивлюся скептично.
Загалом у мене три збірки, зараз до друку Національною спілкою письменників готується четверта. У 2006 році вийшов «Небесний оркестр», у 2014­му ­ «П’ята пора року». Останньою збіркою я дуже пишаюся, бо в ній зібрані вірші вже дорослої людини з достатнім життєвим досвідом.
За цією збіркою я зробив моновиставу «Ти чуєш мої смолоскипи?». І цим 1,5­годинним проектом теж можна пишатися. З ним я поїздив по Україні з цілим туром. Потім через рік й інші українські поети масово зробили щось подібне, у тому числі й Юрій Андрухович. Та моду задав саме я, хоча аж ніяк не відкрив цей жанр, бо він існує багато століть. Дуже шкодую, що моя вистава трішки підзабута. Щоправда, на Толоці у Маріуполі я її повторив.
Я спостерігав за глядачами ­ вистава справила на них сильне враження. Однак у Запоріжжі я зіграв її всього один раз. Кілька разів хотів повторити, але почалася війна, і було не до цього. Хотів зіграти у театрі на великій сцені, але тут інші проекти почалися.
Прем’єра ж «Ти чуєш …» відбулася в «Докер­пабі». Цього концертного майданчика вже немає, а ми з групою «Декаданс» там часто виступали. Сьогодні в місті є або великі зали, або кафетерії, і це велика проблема для Запоріжжя, що немає саме середнього професійного концертного майданчика.
А взагалі у мене 10 виданих книг. З них три поетичних, значить, сім прозових, тобто романів. Остання «Книга сили. Воля» видана два місяці тому. Думаю, що це ­ унікальна річ. До речі, це перший мій історичний роман, всі інші були на сучасні теми. Планую цілу серію. «Воля» — це перша частина. Я вже дописав другу — «Віра».
Хотів би акцентувати увагу саме на «Книзі сили», бо це ­ історичний роман, який написано повністю на конкретному фактажі. Тому він унікальний для жанру історичної прози. Зазвичай у пригодницьких, історичних книжках більше художнього, я ж опирався на першоджерела. Це ­ спогади учасників, хроніки, матеріали допитів, офіційні папери того часу.
«Воля» — це XVI століття, і цей роман можна читати як підручник з історії. Це й художня річ ­ я, звичайно, причісував, прикрашав події, але наголос все ж робився на відповідність історичній правді.
Словом, для дорослого читача там є «їжа» для розуму. Книга перегукується із сьогоденням. Зокрема, багато відповідей на болючі питання сучасності, адже українці насправді не змінилися за ці роки, як і люди в цілому.
Я представив цю книгу на «Запорізькій книжковій толоці» у «Козак­Палаці» 28 жовтня. Раніше презентував роман у книгарні «Є», але на Толоці більш повна програма, так, як це було, наприклад, у Львові на Форумі видавців. І там, і на Запорізькій толоці мені допомагали бійці із Театру козацького бою «Запорозький Спас». Вони двічі виступали у Львові на презентації «Книги сили» й викликали там справжній фурор, бо львів’яни ніколи не бачили нічого подібного, тим більше в симбіозі з літературною акцією.
Щодо фінансування проектів, то на спонсорські гроші видано лише три згадані мною збірки поезій. Зокрема, третю збірку профінансувала моя бабуся вже після своєї смерті. Вона заповіла мені гроші саме на видання книжки…
А щодо романів, то вони побачили світ завдяки перемогам у конкурсах, у тому числі й міжнародних. Зокрема, перший роман — це перемога у всеукраїнському конкурсі «Міського молодіжного роману» від видавництва «Фоліо».
Нині я працюю з львівсько­київським видавництвом «Кальварія». Тут вже вийшла третя моя книга. Тепер у мене, як мовиться, є ім’я, і вже не треба ніде перемагати, достатньо написати і принести до видавництва. Однак всі мої романи мають якісь відзнаки. На «Коронації слова» є кілька відзнак, на міжнародному конкурсі «Євроформат» оцінено роман «Хроніки міських божевільних». На жаль, зараз цього конкурсу вже немає, його започаткував і проводив Андрій Курков — українська та європейська літературна знаменитість. А перший конкурс виграв я…

Рок-група «Декаданс»

Я заснував групу 26 років тому. Тоді й написав кілька перших пісень. Звичайно, це спочатку були смішні й недолугі вірші. Поезія сама по собі потребує певної майстерності, емоційного стану та й струсу якогось. Мої перші поетичні спроби — це теж забавка. Протестні речі, бо ми були хлопцями з Кічкаса і, звичайно ж, спочатку російськомовні…
Сьогодні ж ми, напевно, один з найстаріших в Україні рок­гуртів. Я співаю і вмію грати на кількох інструментах — скрипці, гітарі та губній гармоніці. Та на скрипці вже 2 роки не грав і втратив форму, бо на цьому інструменті треба грати по 6 годин щоденно. До речі, у мене вдома є дві старовинні скрипки…
Нещодавно наш рок­гурт записав новий альбом. Тепер звукорежисер «зводить» його, сподіваюся, що скоро він вийде. Тим часом у нашій групі всі настільки зайняті люди, що якщо два рази на місяць зберемося, то й це добре. Раніше ми багато концертували, були у нас тури країною. Зараз це всього кілька концертів на рік ­ ми самі собі робимо ювілейні виступи або великі «сольники». Останній раз виступали на фестивалі Khortytsia Freedom.
Намагатимемося пробитися з новим альбомом на радіостанції та телебачення. Новий кліп також презентували на Толоці. Головне тут те, щоб наша музика радувала нас і подобалася комусь іще. Ми ніколи не втрачали надію сподобатися, знайти нових слухачів, шанувальників. Це ­ рок­н­рол, це ­ життя, це ­ рух. Декілька разів гурт міг розпастися, але я якось мотивував колег, і ми залишалися разом…
Мене часто запитують, хто я сьогодні більше — журналіст, музикант, літератор? Питання складне, але я з гумором відповідаю, що я ­ Валентин Терлецький. У групі колеги­музиканти називають мене митцем. Сьогодні, наприклад, я можу написати пісню. До речі, в «Декадансі» спочатку я був композитором, а нині в цій ролі виступає гітарист Володимир Кондратенко.
Є у мене й власна програма, яку я співаю під гітару, на Толоці я виступав ледь не з годину. Давно з такою акустичною програмою не виходив на публіку в Запоріжжі.

Про добу, в якій всього 24 години

Сьогодні я прийшов на роботу, а поспав всього чотири години. На жаль, у добі тільки 24 години. І це ­ болюче питання.

Про журі

Я разів з п’ять був членом журі літературних конкурсів. Як правило, дотягую до дедлайну (крайньої межі), а потім за одну ніч все запропоноване прочитую, аби оцінити. Такі конкурси, звичайно, потрібні. Так, дуже багато мотлоху, але зустрічається й цікаве. Я помітив натяки на талант у багатьох, але це вже від людини буде залежати, як вона свої здібності розвиватиме. Тобто багато читатиме, «виписуватиметься», вчитиметься плюс набуде життєвого досвіду. Однак трапляються іскринки серйозні, і з них вийдуть люди, коли вони не кинуть це діло. Адже творчість не прощає ліні і пасивності. Її треба підживлювати бажанням і, коли хочете, душевним горінням. Без цього нічого не буде.

Про родину

Моя дружина Яна Терлецька — директор книгарні «Є». У нас є син, йому 5 років.

* * *
І на завершення оцінка сучасного українського суспільства від поета Валентина Терлецького («Срібний вечір»):

І крізь розуму скло каламутне
прозирають змарнілі часи,
Поховали всі дупи у хутра
і приречено ждуть ковбаси.

Світлана Третяк

Відомий український прозаїк, перекладач, есеїст Юрій Андрухович, який є дзеркалом української інтелігенції і традиційно бере участь у міжнародних літературних фестивалях, відвідав цьогорічну «Запорізьку книжкову толоку». Книги «патріарха української літератури», сучасного українського поета, письменника і публіциста, лауреата літературної премії Центральної Європи ANGELUS Юрія Андруховича перекладені багатьма мовами
На зустрічі з письменником, творчість якого виходить за межі пера і вивчається в університетах, говорили про його нову книгу, яка створювалась 27 років ­ «Коханці Юстиції».
На перший погляд, це ­ не роман, а вісім з половиною оповідань, зв’язаних не сюжетно, а загальним настроєм і атмосферою. Остання розповідь об’єднує і пояснює всі попередні. Описані події відбуваються в VII ­ XX століттях у Галичині. Читач побачить злочинців, котрі постали перед судом імперій­окупантів: австро­угорської, польської, німецької, радянської. У книзі описано не тільки жахливі і огидні злочини, але і слабкості й пристрасні захоплення злочинців. Покарання не завжди є об’єктивними, але часто жахливими. Більшість персонажів мали реальні прототипи, як і їхні злочинні діяння. При написанні автор ґрунтувався на архівних матеріалах. Але це не наукова історична праця, тому Андрухович часто використовує алюзії на деякі історичні факти.

Про те, як вона зростала

­ Ця книга для мене дуже особлива, тому що, коли я починав її писати, не знав, що створюю перший розділ майбутнього роману, думав, це тільки оповідання. Коли я писав другий розділ, теж не знав, що він ввійде в книгу. Це тривало близько 22­х років. Коли написалася половина всіх цих історій, я раптом почав цілеспрямовано працювати над тим, щоб добрати ще певне число історій. Тоді з’явилося вісім з половиною. Працював над тим, щоб побудувати їхню послідовність у єдиному напрямку, і відтоді це вже була робота над романом. Всі мої романи, за винятком цього, мають свій початок – день, коли я сів і написав перші речення , і це все робилося в одному часовому потоці. Іноді це займало декілька тижнів, іноді рік­півтора. А тут така унікальна історія, яка розтягнулась на 27 років.
Кожна жива людина за такий період часу кілька разів змінюється у важливих та характерних для себе речах. Змінює щось у світогляді, в поведінці, зовнішності, змінюється й багато іншого… Зміни так чи інакше відбиваються у кожному з розділів «Коханців Юстиції», в результаті чого кожен наступний розділ – це новий етап мого життя, і він щоразу більший за обсягом та глибше й докладніше вивчений, прописаний. Тобто, якщо перший – суцільно поверховий, я його колись написав протягом кількох годин, то над останніми сидів місяцями. Опрацьовував велику кількість джерел, паперів, інформації. Така от специфіка цієї книжки.

Відголоски Фелліні у назві 8,5 історій

­ Чому саме 8,5 історій? Тут я мушу згадати свого київського друга – архітектора Вадима, який мені цю ідею з числом підказав. Ще в 2013­му році, незадовго до Майдану, він почав розпитувати, що там у мене з новою книжкою. Я відповів, що не можу написати, як мені хочеться, бо мушу дочекатися появи кожного героя, який мені десь випадково трапиться.
Другий момент, кажу йому, я розумію, що це мусить бути збірка історій, але ще не вирішив, скільки їх має бути. Одинадцять? Ну, в мене вже було число сто одинадцять. Сім? Банально. Дев’ять? Банально. Десять взагалі ні в які ворота не лізе! А він каже: а вісім з половиною? І це тоді постало переді мною як певний творчий виклик: а як написати половину історії?
І ще тут є певна гра з фільмом Фелліні («8 1/2» – трагікомедійний фільм Федеріко Фелліні 1963 року, – ред.) , який з’явився у нього в період усіляких криз. По­перше, Фелліні вважав його своїм напівфільмом, а по­друге, оскільки довго не міг знайти назву, то просто дав порядковий номер, до того у нього вже було відзнято вісім фільмів. Я не хочу цим натякнути, що моя книжка якась там кризова. Вона писалася протягом 27 років. Це, власне кажучи, збірка оповідань, хтось, певно, це й побачить. Я готовий і таку версію сприйняти, але насправді вважаю, що протягом останніх років ці тексти перетворилися на роман. Тобто механістичне збирання й накопичення історій переросло в якусь наскрізну історію або принаймні тему.

Поєднання протилежностей в сюжеті

­ Іронія в тому, що тут є постійний цирк. З одного боку, Юстиція – суд, з іншого ­ якась комічна вистава – цирк. Мені дуже цікаво, що, власне, об’єднує судові процеси і циркові вистави. Здається, що це абсолютно протилежні речі, але виявляється, що ми маємо діло насправді з такими антиподами, які намагаються наслідувати один одного і пародіювати. В цирку пародіюють суд, а на судових засіданнях, звичайно, є свої еквілібристи, клоуни, повітряні гімнасти і таке інше. Таким чином, ми можемо говорити і про їхню спорідненість.

Окремі оповідання і їхнє окреме життя

­ Самійло Немирич був моєю візитівкою як молодого прозаїка. Це ­ витвір тридцятилітнього автора, який ще до того часу не був відомим як прозаїк, тільки як поет. Тому це був такий собі прозаїк­дебютант. Цей текст періодично потрапляв до якоїсь антології, тобто він жив своїм життям у 90­ті роки. На цю тему в мене є ще вірш, і власне з нього все почалося. Але коли я готував остаточну текстову версію «Коханців Юстиції», багато що змінив. Уявляєте собі цю ситуацію, коли у 2017­му році переписую те, що написав у 90­му? Там є доволі цікаві сюжети. Я справді іншими очима дивлюся на один із сюжетів, який тоді викликав тільки сміх і здавався гумористичним: «Привселюдно в центрі Львова на Площі Ринок герой зґвалтував жіночку». В 1990­му році не було цього уявлення про сексуальні домагання, насильство. Цим можна було «гратися» на гумористичному рівні, але мені довелося вдатися до самоцензури. Я поскорочував деякі пасажі і переписав їх дещо по­іншому. Таких моментів було досить багато. Що давніший текст, то більше моїх теперішніх втручань. Тому я застеріг би тих читачів, які віддавна знають мою творчість і вважають, що першу половину книжки можна не читати, бо ті оповідання знають з давніх­давен. Початок варто­таки читати, бо там страшенно багато нового.

Особливості нового роману

­ Це доволі нетрадиційний твір – у тому сенсі, як він народжувався, виникав. Протягом усіх цих років я був під впливом різних речей, настроїв, тенденцій… Усі прозаїки знають, що роман – це певний цілісний етап життя; він може відходити, повертатися, але тим не менш… У будь­якому разі можу сказати, що у ньому немає діалогів у традиційному сенсі – він написаний через оповідача, як переказ, а не як прямо переданий діалог. Якщо десь з’являється пряма мова, то вона вкраплена в середину, в лапках. Немає ефекту присутності оповідача на місці події, це все­таки щось історичне, це ­ хроніки. Любов і смерть там є всюди. В центрі кожного розділу з’являється чоловіча постать, але десь обов’язково присутня і супутниця.

Герої

­ У кожній з цих історій герої такі, про яких стало відомо, що кожен з них злочинець чи грішник. Кожен з них – це такий, що вчинив щось особливо негідне, тому що всі ми ­ грішники, але тут ті, які вже за межею. Мені було особливо цікаво розповідати їхні історії, десь довигадувати і виходити в підсумку на ситуацію, коли ми починаємо розуміти, що великий негідник – це великий мученик, з яким колись повелися жорстоко й несправедливо.
У результаті ми отримуємо дві безмежності: людської жорстокості і божого милосердя. І, власне кажучи, це якась вічна історія, яка не залежить від часу та історичних обставин.

Єва Миронова, фото автора