Запоріжжя може пишатися ще одним діячем мистецтв, якому присвоїли звання «Народний». 8 березня почесний подарунок від держави отримала відома та улюблена глядачами нашого міста та за його межами, одна з провідних артисток театру ім. Магара – Ніна Шинкарук. А враховуючи, що 27 березня – Міжнародний день театру, то привід зустрітися з талановитою жінкою, яка вже 46 років несе зі сцени високе мистецтво глядачеві, безперечно, приємний.

Для мене зустріч з Ніною – той випадок, коли отримуєш після спілкування заряд енергії та життєвої мудрості. Не дивлячись на таке високе і почесне звання, акторка повністю позбавлена зіркового снобізму, дуже щира та відкрита. В її випадку статус «Народна» ­ не лише професійна заслуга, але і якість людини, яка дійсно живе та працює задля свого рідного народу, цілковито віддає йому свої талант та наснагу, бо живе улюбленою справою майже двадцять чотири години на добу. Отже, до вашої уваги наша розмова з цією прекрасною артисткою та по­жіночому сильною жінкою.

­ Ніно, від себе та нашої редакції вітаю Вас зі званням Народної артистки і одразу запитаю, як Ви сприйняли цю новину? Чи додає артисту таке звання більше відповідальності перед глядачем?

­ Дякую, для мене, звичайно, це було дуже приємно. На свято 8 Березня, окрім презентів як кожна жінка, я отримала такий почесний подарунок від держави. Розумієте, із самого початку, коли прийшла до театру, я намагалася служити чесно і віддано, і це звання – визнання моєї праці та її висока оцінка. Сказати, що це щось змінило в плані відповідальності,  я не можу, тому що завжди працюю з повною віддачею. От скільки в мене заклав таланту Творець – стільки чесно і віддаю людям. Я хочу подякувати і керівництву, і колегам за те, що підтримували мене весь цей час. Але найбільше хочу подякувати глядачеві. Бо коли я відіграю виставу, чую аплодисменти і бачу, що впоралася та змогла віддати те, що мала, то для мене як акторки  більшого щастя немає. І навпаки, коли щось не виходить – переживаю так само сильно.

­ Як готуєтеся до вистави і що полюбляєте більше – прем’єрний показ  чи подальші виступи?

­ Можу сміливо сказати, що ми, артисти, працюємо день і ніч, бо постійно живемо образами наших героїв, думаємо про те, як краще зіграти, передати емоції,  відтворити задачі режисера, донести ідеї і т. і. Щодо виступів, то я більше полюбляю репетиційний період, особливо перед здачею вистави, коли ми отримуємо костюми, нам виставляють світло і  маємо змогу вперше прожити повністю образ свого героя та атмосферу вистави.

­ Любов до театру у Вас з дитинства? Як проходив шлях до сцени?

­ Так, я з дитинства знала, що хочу бути акторкою. Ще в школі я брала участь у різноманітних конкурсах, займала призові місця. Я ­ з Полтавської області (с. Нижня Будаківка, – авт.) і після закінчення школи навчалася у театральній студії при Полтавському театрі ім. Гоголя. Потім  вступила до Харківського інституту мистецтв і там продовжувала навчання. Я вже «знала куди іду» і прагнула розширювати свої знання та вміння у цій професії. Розумієте, головне ­ отримувати задоволення від своєї роботи, і тоді ти можеш чогось досягти. У нашу професію йдуть люди, віддані мистецтву та театру. Я з великим задоволенням навчалась, а на випускному курсі отримала призначення працювати у Запоріжжі в театрі ім.  Магара. І от як я сюди прийшла у 1972 році, так нікуди від нього рідного й не йду, бо дуже його люблю.

­ Враховуючи такий великий термін праці у театрі, коли  змінилося багато режисерів, чи важко Вам буває пристосовуватися до нових, сучасних спеціалістів, які впроваджують іншу школу?

­ Я працювала з різними режисерами і вважаю, що кожен професійний актор має бути «гнучким, як пластилін». У молодих режисерів сучасне бачення, і ми, звичайно, повинні виконувати поставлену ними задачу. Казати, що в минулому було краще, я не можу, бо кращим було лише те, що ми були молоді, от і все. Театр – це передове мистецтво, тому і актор, і режисер повинні йти в ногу з часом. Театр ніяк не може відставати від життя,  і якщо надворі 21 сторіччя з новими технологіями, то і ми не можемо працювати по­старому. Навіть коли граємо класику, розуміємо, що вона і відрізняється тим, що актуальна у будь­який час і зараз по­новому можна її показати. Я прислуховуюсь максимально до молодих режисерів і намагаюся зіграти роль так, як вони від мене очікують. Проте моя внутрішня суть нікуди, звісно, не дівається, і зіграти роль я можу лише як Ніна Шинкарук. От наскільки в мене це виходить, судити режисеру та глядачам. Але я дуже вдячна всім режисерам, бо вони зробили великий внесок у розвиток моєї творчості.

­ Що для Вас найскладніше у роботі?

­ Мабуть,  те, що ми пропускаємо кожен образ через свою душу, і це, звичайно, накладає відбиток на нашу нервову систему та життя в цілому. Ще як актриса я інколи сумую від того, що не володію вокалом і мені доводиться відмовлятися від співу на сцені, бо я не звикла робити погано. Не дивлячись на те, що у мого батька був гарний тенор, у мене цього вокального таланту немає. І інколи мене це засмучує, бо думаю, скільки б ще ролей могла зіграти, а ви ж знаєте, що коли не можеш, то ще дужче хочеться. Але мені вистачає мудрості розуміти, що людина повинна займатися не тим, чим їй хочеться, а тим, що вона вміє робити добре, і розкривати закладене в неї Творцем.

­ Які Ваші ролі Вам подобаються найбільше?

­ Мені подобаються усі, але, як у нас кажуть, у актора є етапні ­ визначні ролі, які найбільш запам’яталися.  У мене це: Варка («Безталанна»), Дідона («Енеїда»), роль в «Интердевочке», роль у виставі мого чоловіка «Любовь под вязами», а також ролі  у виставах «Мамай», «Тарас Бульба». Ще дуже люблю свої ролі у виставах «Четверо в одній спальні» та «За двома зайцями».

­ Якщо б Ви мали змогу повернутись у своє минуле і щось у ньому змінити,  скористалися б такою нагодою?

­ Розумієте, я ­ віруюча людина і вважаю, що все, що мені треба було пройти у житті, те я і проживала. Звичайно, у мене, як і у всіх, були якісь помилки, але, завдячуючи їм, я чогось навчилась, здобула досвід, стала тою, ким стала. Були і важкі часи, і втрати ­ я втратила батьків, чоловіка, але треба жити далі. (Чоловік Володимир Шинкарук (1943­1993) ­ актор та режиссер театру Магара, ­ авт.). Все, що могла зробити – мабуть, зробила, але точно можу сказати, що намагалася жити чесно і працювати по совісті. Я росла у любові, тому з дитинства була незакомплексованою, нікого не боялася, та й зараз, як каже моя героїня у виставі «За двома зайцями», «нікого і нічого не боюсь». Просто люблю свою сім’ю, театр, людей та роблю кожен день свою справу.

­ Наскільки я знаю, коли пішов з життя Ваш чоловік, наступного дня була вистава, яку, до речі, він поставив, «Любовь под вязами», де у Вас була головна роль, і Ви вийшли на сцену працювати. Це ­ взірець великої сили. Що допомагає Вам справлятися з життєвими труднощами?

­ Так, я вийшла і відіграла свою роль від початку до кінця, бо це ­ моя робота і прийшли глядачі, які не повинні знати про проблеми та бачити мій біль. Допомагає розуміння, що ми ­ гості у цьому світі, нам все зумовлено Богом і ми повинні жити далі. Якщо подумати, то що ми можемо змінити, коли втрачаємо близьких? Нічого… Тоді кому потрібні мої емоції? Звичайно, це дуже сумно, що життя не буває без втрат, але у кожного своя доля, і треба бути вдячним за все.

­ Робота актора потребує багато ресурсів. Як Ви відпочиваєте та поповнюєте енергетичні запаси?

­ По­перше, я намагаюся підтримувати свою фізичну форму, по­друге, своєчасно відпочивати. Я дуже люблю природу, ліс, раніше часто їздила на рибалку. Мені просто необхідна тиша, щоб відпочити. Я не люблю гучні компанії, активні веселощі і коли втомлююсь від роботи, їду на свіже повітря. Як усі сільські діти, я «росла» на вулиці… Тому це моє.  Пам’ятаю, батько казав мені: доню, вийди рано з хати, коли сонечко встає і птахи співають, побач це, бо немає нічого краще.

­ Спогади про дитинство та місця, де воно пройшло, залишаються на все життя. Чи навідуєтесь Ви інколи до рідного села?

­ Авжеж! І з багатьма людьми звідти я продовжую спілкуватись, я їх дуже люблю, ми телефонуємо один одному. От зараз, як я отримала звання, земляки мені телефонували та сказали: «Ніно, ти ж прославила наше село!» (сміється). Місця, де ми зростаємо, назавжди залишаються у серці. Спогади про дитинство радісні і сумні водночас, бо у дитинстві цвіли великі яблуні, були живі батьки, село було квітучим. А зараз там все стає занедбаним, а рідних у селі не залишилось. Але у тих місцях дуже гарна природа, ліси… Коли я їду на відпочинок, то обов’язково навідуюсь у ті місця, походжу біля яблунь, щось згадаю. Одного разу я відвідала татову могилу, був дощ, і до мене прийшли думки, які я склала у вірш:

Була в селі у батька на могилі,

А це село вже зовсім не впізнать.

Стоять хати самі, осиротіли,

Бо нікому домівки зігрівать.

А тато мій зрадів, що донька завітала,

Зустрів мене  сльозами із дощу.

Я плакала з дощем й могилку прибирала,

Щоб цим розвіяти мою нудьгу…

­ Які Ваші мрії зараз?

­ Щоб у моїх найрідніших – сина, невістки та обожнюваної онуки все було добре. Про що ще може мріяти мати та бабуся? Щоб наші діти жили у мирі, добробуті і злагоді. Це саме головне у житті, і більшого щастя немає.

Ксения Шаповалова, фото Олега ВАЛИКА и из личного архива Нины Шинкарук