«Рідна мати моя, ти ночей не доспала. В тихім шелесті трав ти мене сповила. I в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала i рушник вишиваний на щастя, на долю дала…» – ці свої рядки в п’ятдесят восьмому Платон Майборода подарував поетові Андрію Малишку для нової пісні. А потім і сам написав для неї дивовижну музику. А про батька була інша, але не менш зворушлива пісня…
З червня сорок першого, з самого початку війни, брати Майбороди, в той час студенти Київської консерваторії, стояли в довгих чергах біля міського військкомата. Німці вже біля міста, і немає часу прискіпливо аналізувати їхні анкетні дані. Мабуть, так міркували і працівники тієї військової установи. Ну, кого зараз цікавить вирок, винесений їхньому батькові трійкою на початку давнього тридцять восьмого. Хоча і щиросердно зізнався у злочині. Били, напевне, на допиті добряче. Звичайні «єжовські перегіби» на місцях. Зупинені і осуджені партією. Вже навіть і слідчі ті самі розстріляні як шкідники і справжні вороги народу.
Тим більше, що сам Великий Сталін сказав, що сини за батьків не відповідають. І не до Ташкенту сини засудженого просяться, а на фронт. Воювати. А коли що – так і у частині теж особливий відділ існує. Коли в бою не загинуть, кров’ю батькову провину спокутуючи, від своїх кулю у потилицю отримають. Розмова під час війни недовга та жорстка.
Розмови і справді були нетривалі, а дороги фронтові для братів, круглолицих кучерявих здорованів, схожих на матір, виявилися довгими. Від самого Києва і до європейських Праги й Відня. І бої тяжкі пройшли рядові кулеметники разом, і оточення, і навіть полон. У самісінькій Хорольській ямі смерті побували. Чи то доля, чи щасливий випадок врятував – тільки Богові відомо. Його промисел. Зберіг. Мабуть, для того, щоб ім’я добре батька поновити і пам’ять про нього зберегти.
У дев’ятсот чотирнадцятому, коли почалася війна з німцем, Іларіон Майборода пішов на фронт. Воював чесно. Не осоромив козацького роду і спадщини. Був поранений. Одержав медаль за хоробрість. А коли проголосили кінець війні, залишив остогидлі окопи і поїхав додому. Треба ж було орати. Руки та й серце нестерпно тужили за справжньою справою. І земляматінка, вкрита рясними березневими дощами, немов самотня жінка, з надією чекала та не могла дочекатися справжнього господаря.
Кожен на Пелеховщині знав, що пращури його були з Січі. Ще з тих далеких часів, коли легендарний козачий полковник Пелех заснував на цій родючій полтавській землі хутірзимник. Тому онуки діда Майбороди, брати Георгій і Платон, немов заворожені, слухали розповіді сивовусого Івана про давні далекі походи та жорстокі битви. І про те, як підступна шльондра цариця привела на Січ сорокатисячне військо чужинця генерала Текелі, щоб окропити дніпрові пагорби християнською кров’ю. Тому і пісні вони співали сумні і протяжні, немов нескінчений чумацький шлях, котрим колись ходив в Таврію до моря дідів батько Федір Майборода.
Колись звичною річчю в їхніх руках були пістоль і шабля, а зараз Майбороди стали звичайними гречкосіями. Усією великою родиною поливали рясним потом рідну до нестями землю, колисали її, немов малу дитину, і вона щедро віддячувала за це по осені. Ну, мабуть, не дуже звичними: батько Георгія і Платона, Іларіон, простий селянин, що закінчив лише три класи церковнопарафіяльної школи, мав у себе вдома чималу бібліотеку, де серед агрономічної та духовної літератури були твори Чарльза Діккенса, Миколи Гоголя, а ще російських письменників – графа Толстого та двох Іванів – Тургенєва і Гончарова.
А ще він співав із жінкою в церковнім хорі, самотужки засвоїв нотну грамоту та навчив її братів та малих синів. Після важкого дня біля мазаної хати збиралися родичі та сусіди, щоб, зморені працею, могли відпочити душею, слухаючи, як немов небесні янголи торкаються струн маленького родинного оркестру. Несамовита скрипка вторить задумливій гітарі, а розсудливі глибокі контрабас і бандура наздоганяють шалену мандоліну. Немов спів соловейка в зеленім гаї понад ставком, музика плекала і владно тягнула до себе, даючи в тяжкий час спокій і надію.
Якось пережили буремні роки громадянської смути. Тількино встали на ноги, після продрозкладки, а вже записують до колгоспу. А якщо відмовляєшся – називають куркулем або підкуркульником, виселяють з рідної хати та відправляють під вартою вояків на люту голодну смерть до Сибіру. І нічого не вдієш. Бо уповноважені та вояки більшовистські немов ті пікінери Текелі – ні жалю, ні сумніву не знають. І немовби свої, такі ж кровні брати, селяни – тією ж землею вигодувані, а чинять, як чужинці. Засмутився, мабуть, розум від кровавого кумачу і брехливих газетних шпальт, про котрі міські двадцятип’ятитисячники на парканах мов дятли тилдичуть.
Залишили Майбороди в селі все майно, що ще до вчора родині належало, і подалися, голі й босі, у місто, до дніпровських порогів, де вже багато років греблю і металургійні заводи будували. Там в робітниках велика потреба була. Всіх охочих брали. Хоч навіть і куркуль. Посміхались в конторі – це для «міроєдів» справжнє перевиховання. Це про нього, Іларіона, котрий з самісінького дитинства з раннього ранку до пізньої ночі в полі робив! Немов в обличчя плюнули. Посміхнувся ніяково та відійшов. Почав працювати на коксохімічному заводі. Жити ж якось треба. З часом і житло своє міське з’явилось. У бараці на дев’ятому селищі. Старший син в той час вже техніком працював на алюмінієвому заводі, молодший вчився в школі. А весь вільний час діти присвячували музиці. Грали в аматорських оркестрах. І мріяли про вступ до справжньої консерваторії. Що у самому Києві.
Якщо багато працювати, то мрії обов’язково здійснюються. У тридцять шостому став студентом композиторського факультету омріяної консерваторії Георгій. А в тридцять восьмому вступив до неї і Платон.
Але недобрим був той страшний рік. У Запоріжжі заарештували батька. В ніч на дев’яте березня. Після веселого та п’яного святкування, що, мабуть, влаштували для своїх жінок робітники УНКВС – під час обшуку уповноважений все просив у господині холодної водички та жадібно її пив, рясно проливаючи краплі на тугий комірець і емалеві сержантські трикутнички.
Іларіона відвезли на сумнозвісну вулицю Рози Люксембург та вкинули до переповненої камери. Його, як і інших – інженерів, бухгалтерів, ливарників і столярів – звинувачували в створенні контрреволюційної повстанської організації на коксохімічному заводі. Вони, нібито, готували збройне повстання проти радянської влади, яке мало початися під час виникнення війни з Польщею та Німеччиною. І керував заколотниками нібито колишній офіцер армії генерала Денікіна Едуард Прейс, засуджений до розстрілу ще в тридцять сьомому. Майже місяць нещадними катуваннями вибивали з арештованих визнання всього того, що вимагає слідчий. Розчавлювали в стулках дверей пальці і статеві органи, припікали шкіру папіросками, били гумовою палкою з піском всередині, добами не давали спати. Домоглися свого.
30 березня Іларіон пише на ім’я наркома Єжова щиросердне зізнання. На початку квітня, на єдинім після цього допиті та на очній ставці з іншими обвинувачуваними, вперше в житті побаченими, – Якимом Мельниковим, агентом постачання Нікопольського водоосвітлення, Павлом Кіло, майстром монтажних робіт з коксохіму, Сергієм Нечаєвим, головним бухгалтером управління ринку, Олександром Ніколаєвим, начальником планововиробничого відділу деревообробного комбінату і столяром соцміста Андрієм Христичем, він повністю погоджується з кожним словом слідчого, визнає всі звинувачення. Ще майже місяць поневірянь у камері і засідання трійки Управління НКВС по Дніпропетровській області. За п’ятнадцять хвилин розгляду справи всіх шістьох звинувачуваних присуджують до розстрілу.
Шістнадцятого червня тут же, в Запоріжжі, у енкавеесівському гаражі на розі Рози Люксембург засуджених стратили. Батькова неширока стежка, котрою він все життя вів співучих своїх синів до світу і краси, зникла. Заросла диким чагарником.
Майже двадцять років мовчки несли в собі той нестерпний тягар брати, не звертались до прокуратури, не просили перегляду надуманої справи, слухняно писали в анкетах про батька, який є ворогом народу, не вірячи жодному слову звинувачень. Бог їм суддя за покору. Тільки в п’ятдесят сьомому батька, як і шістьох інших безвинно страчених, реабілітували. Беззаперечно. За відсутністю складу злочину. Тоді і «вибухнув» піснями молодший з братів, Платон. Мабуть, знайшов нарешті ту загублену, здавалось назавжди, стежину, що нею йшов по життю батько, щира і справжня людина, Іларіон Іванович Майборода.
У 1989 році запорізькому музичному училищу, що колись в далекому тридцять восьмому містилося у невеликому одноповерховому будинку на вулиці Рози Люксембург поряд з НКВС, було присвоєно ім’я померлого композиторалауреата Платона Іларіоновича Майбороди. А трохи далі, на тій же вулиці, яка до сьогодення зберегла ім’я засновника «чрезвичайкі», на місці, де у тому ж тридцять восьмому було страчено батька композитора, споруджено пам’ятник. На ньому немає імен. Їх було так багато – невинних жертв злочинного режиму. Але це пам’ятник і йому, Іларіону Майбороді, батькові славетних синів, світлій і порядній людині. До цього пам’ятника стежина всіх небайдужих, тому що, коли забуваєш про минуле або бездумно викреслюєш його з пам’яті, воно рано чи пізно повертається.
Борис АРТЕМОВ
