Допускати чи не допускати дитину до школи без щеплень — ось у чому питання! Шекспіру навіть «не снилися» такі пристрасті. І поки дорослі з’ясовують, хто правий, а хто винен — страждають діти. Малеча не ходить до школи через колізію між наказами і Законом України. Одна з мам, яка проживає в Запорізькій області, вже 2 роки судиться, аби її невакцинована 8­річна дитина сіла за парту, бо вона і досі не пішла до 1 класу
Починаючи з 2 вересня, до директора департаменту освіти і науки ЗОДА Тетяни Озерової надходять дзвінки з Бердянського, Пологівського, Вільнянського районів, пгт Михайлівка, м. Енергодар. Батьки жаліються на те, що їхніх дітей не пускають до школи, бо малеча не вакцинована. Аби розібратися в ситуації, у приміщенні ЗОДА організували зустріч батьків з директором обласного департаменту освіти та директором департаменту охорони здоров`я.

Стало зрозуміло, що батьки не просто так відмовляються вакцинувати малечу. Чиясь дитина внаслідок щеплення стала інвалідом, чиясь, на жаль, померла після вакцинації, тому батьки відмовляються ставити «експерименти» на інших своїх дітях.
Та відмова від щеплення теж має наслідок: невакцинованих дітей зараховують до школи, але не розподіляють у класи і не допускають до занять. Посилаючись на ст. 15 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», дирекція школи говорить, що невакциновані діти становлять загрозу для інших дітей, бо можуть створити небезпечні умови у закладах освіти. Особливо зараз, коли в Україні спостерігається ускладнена епідемічна ситуація та 2 роки триває спалах кору.
Також батьки обурені тим, що в закладах охорони здоров’я їм не видають довідки учнів загальноосвітніх навчальних закладів про результати обов’язкового медичного профілактичного огляду форми 086­1/о, якщо дітям не зробили профілактичні щеплення. У разі, якщо батьки все ж таки отримують на руки довідки, в яких зазначено, що дитина не вакцинована, дирекція навчального закладу вимагає додаткову довідку про вакцинацію, хоча на це не має права.

ЧОМУ БАТЬКИ ВІДМОВЛЯЮТЬСЯ РОБИТИ ЩЕПЛЕННЯ?

Звичайно, є ті батьки, які відмовляються вакцинувати дітей з релігійних причин, або аргументують відмову: «Не хочу труїти дитину! Вакцина — це вірус, який у невеликій кількості вводять в організм дитини, аби в подальшому він знав, як боротися з вірусом». Деякі мами зазначали, що після вакцинації від кору та правця їхні діти переносили ці захворювання у важкій формі, тому вони не хочуть і далі наражати на небезпеку своїх дітей.
Багато претензій у батьків було до працівників охорони здоров’я. Вони не задоволені роботою медичних закладів — відсутня інформація про вакцини, які вводять в організм дітей. Звичайно, можна придбати за власні кошти іншу вакцину. Втім, є певні труднощі — знайти її в аптеках нелегко, до того ж її слід правильно зберігати та транспортувати, аби вона не втратила свої властивості.
Багато батьків налаштовано проти щеплень, бо вони хочуть бачити «сертифікат якості» вакцини, строк придатності та заздалегідь почути не тільки красиві фрази типу: «Вакцинація — це питання національної безпеки» (якщо це так, то чому за наслідки відповідають виключно батьки?), а й отримати інформацію про побічні дії щеплення. Окрім того, батьки хочуть мати вибір стосовно країни виробника вакцини. В мережі Інтернет одна з мам зазначає, що в комунальному медзакладі є тільки індійська вакцина, яка за медичними показаннями її сину протипоказана, а от бельгійською робити щеплення можна. Втім, останню треба довго шукати по всій Україні і купувати за власний кошт, а це не 100 і не 200 грн.

До речі, на індійську вакцину жаліється багато батьків. Втім, колишня в.о. міністра охорони здоров’я України Уляна Супрун запевняє в протилежному: «Одним із найпотужніших виробників вакцин у світі сьогодні є Індія. Вакцини індійського виробництва рятують дітей від небезпечних захворювань у понад 140(!) країнах світу. У цього виробника ми закуповуємо вакцини проти дифтерії, правця і кашлюка».
Та найбільш батьків обурює той факт, що сімейний лікар не бере на себе відповідальність за наслідки щеплення. Вона лягає «на плечі» батьків, які дають письмову згоду на проведення вакцинації дитині. Тобто МОЗ України закуповує вакцину, медсестри роблять ін’єкції, а за наслідки відповідають батьки. Інакше кажучи, питання «національної безпеки» лежить «на плечах» мам і тат, яким не дають право обрати виробника.

ЧИ МОЖЕ ДИТИНА ХОДИТИ ДО ШКОЛИ БЕЗ ЩЕПЛЕННЯ?

У серпні на прес­конференції колишня в. о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун та екс­міністр освіти і науки Лілія Гриневич заявили: «Невакциновані діти, за винятком тих, які мають медичні протипоказання до вакцинації, не зможуть відвідувати дитячі садки та школи з іншими учнями… Перебування таких дітей в організованих колективах створює ризик виникнення спалахів інфекційних хвороб… Дітей, які мають протипоказання до щеплення, мусить захищати колективний імунітет. Даючи згоду на вакцинацію, ви долучаєтеся до формування колективного імунітету і дбаєте про здоров’я інших людей».
Також варто згадати, що у червні 2016 року до суду звернулась мати нещепленої дитини з вимогою не чинити перешкоду її дитині у здобутті дошкільної освіти. За 3 роки суд різних інстанцій змінював рішення на «можна/не можна». Крапку у справі поставив Верховний Суд, який постановив, що індивідуальний інтерес людини (відмова від щеплення) не можна ставити вище за загальний інтерес суспільства — не хворіти інфекційними захворюваннями.

ПОЗИЦІЯ ПРЕДСТАВНИКІВ ДЕПАРТАМЕНТУ ОСВІТИ І НАУКИ ЗОДА

— Заборонити дітям відвідувати заклади освіти ми не можемо, бо не існує механізмів, які дають право відрахувати дитину чи змусити батьків перевести її на іншу форму навчання (екстернат, домашнє дистанційне навчання) через відсутність щеплення, — зазначила пані Озерова. — Інформація про щеплення – це персональні дані, які оберігаються Законом України. Тільки сімейний лікар має знати про стан здоров’я дитини, щеплення і т.і. Тож, він має працювати з батьками дитини і слідкувати за епідеміологічною ситуацією на конкретній території.
— Деякі керівники навчальних закладів перевищили свої повноваження, коли вимагали від батьків принести довідку про щеплення, яка НЕ передбачена порядком зарахування дітей в заклади освіти. Керівники шкіл самовільно писали листи в заклад охорони здоров’я, щоб перевірити справжність довідки. Були й випадки, коли директори писали листи і вимагали від лікарів скасувати надані довідки. Тому ми постановили — представники закладів освіти не мають права та можливості перевіряти достовірність довідок форми 086­1/о. Ми чітко розмежували повноваження: контроль за щепленням дітей ­ зона відповідальності сімейного лікаря, а вчителі мають навчати дітей. Я не бачу правових підстав, з точки зору освіти, щоб заборонити невакцинованим дітям навчатися, — підсумувала пані Озерова.

Наразі у закладах охорони здоров’я повинні проводити індивідуальну роботу з батьками, які відмовляються вакцинувати дітей, бо відсутність щеплення — проблема лікарів. Представники навчальних закладів у цей процес не повинні втручатися. Також пані Озерова підкреслила, що не має права написати лист чи видати наказ, мовляв «беремо всіх».

— Батьки запитують мене, чому я не караю директорів, які перевищили повноваження. Бо я не маю повноважень вплинути на керівництво навчального закладу. Це відповідальність засновника. Так, мене цікавить позиція кожного директора школи Запорізької області стосовно цього питання. Якщо керівник навчального закладу звинуватить мене в тому, що я бачу рішення цієї проблеми так, а не інакше, то це його право. Втім, мої повноваження — забезпечити доступ до освіти кожній дитині в нашому регіоні. У мене на столі 20 письмових скарг від батьків. На деяких «заявах до школи» від мам і тат не вакцинованих дітей директор школи написав: «Відмовити у зарахуванні в 1–й клас», що є перевищенням повноважень. Та коли директор зрозумів, що порушив Закон, додав: «Пропонуємо вибір іншої форми навчання», — зазначила Тетяна Озерова. — Є діти з медичними протипоказаннями до щеплення, які вчаться в школі і не становлять загрози. Батьки запитують: чому дитина, яка за всіма медичними показниками здорова та не має щеплення — це загроза, а дитина з медичними протипоказання до щеплення — не загроза? І в мене немає відповіді.

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО НЕ ВАКЦИНОВАНУ ДИТИНУ НЕ ПУСКАЮТЬ
ДО ШКОЛИ?

Якщо керівник навчального закладу освіти відмовляється приймати дитину, то батькам слід звернутися до керівника відповідного органу управління освіти. Спочатку буде запропоновано перевести дитину на іншу форму навчання. Якщо батьки категорично відмовляться від того, що їх здорова дитина буде знаходитися вдома і не буде соціалізуватися в суспільстві, то тут ми будемо говорити, що тільки індивідуальна робота і органи управління освіти будуть визначати подальшу долю учня.

ЯКІ ДОКУМЕНТИ ПОТРІБНО МАТИ ДЛЯ ЗАРАХУВАННЯ
ДО ШКОЛИ?

Витяг з Наказу «Про затвердження Порядку зарахування, відрахування та переведення учнів до державних та комунальних закладів освіти для здобуття повної загальної середньої освіти»:
1. копія свідоцтва про народження дитини або документа, що посвідчує особу здобувача освіти;
2. оригінал або копія медичної довідки за формою первинної облікової документації № 086­1/о «Довідка учня загальноосвітнього навчального закладу про результати обов’язкового медичного профілактичного огляду», затвердженої наказом Міністерства охорони здоров’я України від 16 серпня 2010 року № 682, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 10 вересня 2010 року за № 794/18089;
3. оригінал або копія відповідного документа про освіту (за наявності).

Іванка ВОЛОЩУК

Уже в конце октября жители нашего города и смогут прямым рейсом из Запорожья добраться в Шарджу. (ОАЭ).

Рейсы запускает украинский лоукостер SkyUp Airlines. Стоимость билетов стартует от 3207 гривен. Также по указанным направлениям можно будет летать из Львова и Харькова. Жители Запорожья смогут воспользоваться услугами лоукостера с 25 октября.

Благодаря активной позиции городских властей количество и география полетов из запорожского аэропорта постоянно увеличиваются. Напомним, что в октябре так же стартуют прямые рейсы из Запорожья в Тель-Авив и Киев.

Во время патрулирования на реке Днепр сотрудники водной полиции выявляют пьяных правонарушителей — водителей речных лодок.

Как сообщает пресс-служба ГУНП в Запорожской области, на днях 49-летний запорожец в состоянии алкогольного опьянения (1,08 промилле) руководил маломерным судном «Прогресс-2». А 39-летний горожанин находился в состоянии алкогольного опьянения (1,44 промилле) за рулем судна «Прогресс-2».

В отношении обоих мужчин составлены административные протоколы по ч. 5 ст. 130 Кодекса об административных правонарушениях (Управление транспортными средствами или судами лицами, находящимися в состоянии алкогольного или наркотического опьянения).

Но не только нетрезвых мужчин за штурвалами речных лодок задерживают сотрудники водной полиции, дислоцирующиеся в речном порту «Запорожье».

«Верже» уже сообщал, что катером возле центрального пляжа управляла  53-летняя запорожанка. Возможно, она и не догадывалась, что за штурвал речного катера нельзя становиться в непотребном виде. Но о том, что управлять судном без документов запрещено она знать была обязана.

В отношении нее составлен административный протокол по ст. 130 Кодекса об административных правонарушениях «Управление транспортными средствами или судами лицами, находящимися в состоянии алкогольного опьянения».

Каждую бессонную ночь, размазывая по щекам слезы, текущие из воспаленных глаз, она, комсомолка, обращалась с неумелой молитвой к тому, в существование кого еще так недавно совсем не верила: «Господи, только дай мне сил дожить… Я обещаю… впрочем, мне нечего тебе обещать…»

Дед Потап был искусным портным. Ему что крестьянскую свитку, что господское платье в срок сделать – плевое дело было. Да так, что заказчик все охал да ахал от восторга. Потому­-то барин и отпускал его на вольные заработки: что ж попусту в поле талант и немалую прибыль губить. Хозяин со своего крепостного портного доход имел, но и сам Потап деньжата сумел заработать.

А как заработал – выкупил себя и жену из крепости. Барин, правда, артачился: цену загнул несусветную, но Потап не торговался и денег не жалел – свобода того стоила. И на клочок земли осталось, и на обзаведение немудреным хозяйством. В селе Подол на Черниговщине дом соорудил отменный: руки ведь не только ножницы портняжные держать умели. Не дом вышел – хоромы! С резным коньком и дубовыми ставенками. Вот только детками Потапа бог обидел.

Единственной наследницей нажитого стала дочка – Александра. Добро хоть внуков дождались! Нил Мостовой – избранник Александры, хоть и в приймы пришел, на работу злой был, и на любовь. У него и в поле дело спорилось, и шестеро детишек к обеденному столу по лавкам рассаживались. Федор с Галиной – старшие, Мария, и погодки – Настя, Коля и Наташа. Богатство Мостовые особое не нажили, но хозяйство в справности содержали. И детки всегда чистые да ладные были – родители души в них не чаяли.
Когда в двадцать девятом в колхозы загонять стали, дом у Мостовых отобрали. Под нужды колхозные. Сперва правление в нем устроили, а уж потом, погодя, когда коровы, реквизированные по крестьянским дворам, те, что к той поре еще не сдохли от колхозного ухода и понемногу молоко давать стали, – приемный пункт молочный. А Мостовых в иную избу переселили. На окраину. Дом старый был, полуразрушенный. Колхозом его не поднять было и для дела не приспособить. А жить, чего уж там, – при желании можно было. Дом, конечно, не совсем пустой, но хозяева чахоткой давно маялись, совсем на ладан дышали. Как померли – была бы Мостовым полная свобода. Хозяйствуй – не хочу. И благодари советскую власть, что только уплотнила, а не сослала как иных. Пожалела деток малых!
Вскорости Нила схоронили. Осталась Александра вдовой. Одна с детками.

К тридцать третьему Федор и Галина уже свои семьи имели. На хуторе рядом с Подолом жили. И Мария в город подалась – вольнонаемной служащей при воинской части. А трое младших с Александрой остались. Когда только голод начинался, Александра Наташу к старшей дочери на хутор отправила. Только и там не сытно было. Тоже голодали. Пожила немного Наташа у сестры и вернулась домой. А дома – беда: Настя с Колей померли. Лежали рядышком на лежаке, ручонки тонкие поверх ватного стеганого одеяла и не дышали. Лица заострившиеся, сухонькие. И мама подле. Глаза открыты, только словно ничего не видящие. И слезинка в уголке застыла. Наташа послушала: сердце под рубахой редко-­редко стучало. Еле слышно. А мама застонала негромко, приподняться попыталась. «Ты прости, – шептала, – доченька, что не встречаю. Сил никаких не осталось. Посиди рядышком. Дай передохнуть немного. А к утру, коли что, зови людей».

Не дожила мама до утра. Отошла тихонько. Просто дышать перестала. И звать на помощь некого было. У всех горе. А кто не помер еще – сам без сил был. Не до помощи и сочувствия. Ни слов. Ни чувств. Словно выгорело все в душах.
Осталась Наташа в доме одна. Липу рвала. Колоски на стерне собирала, листву опадающую. А по ночам лежала без сна: ждала, когда придет и ее срок. Ведь как глаза закрывала, тут же братика с сестричкой да маму видела. Выжила чудом. В школе сельской в ту пору уже никто не учился. Но учитель детей, если приходили, баландой подкармливал. Он то и отправил никому не нужную сироту к знакомому школьному директору. Под город Никополь.

Стала жить Наташа в директорском доме. Не задарма – нянькой при детях. Хороший попался человек. Внимательный. Увидел, что девочка старательная, грамоте и счету обученная и к учению склонная. Помог поступить в Никопольскую педагогическую школу. Сам отвез и поговорил с кем надо.

Училась Наталья на отлично. До самого завершения. До мая тридцать седьмого. Там же, в школе педагогической, ее в комсомол приняли. И про перегибы во время коллективизации объяснили. И про неурожай в тридцать третьем. И про неустанную заботу партии о развитии села. И еще про задачи учительницы начальных классов. Даже военному делу обучили – ведь комсомолка не только знанием букваря сильна. Коли Родина скажет – и с наганом, и с парашютом справиться должна. Мало ли врагов вокруг зубами скрежещет! За навыки полученные, четыре треугольника в петлицы повесили. Замполитрука, значит. А как двадцать восьмого мая тридцать девятого испытательный срок двухгодичный в школе отработала, народный комиссар образования республики товарищ Редько лично аттестат на звание Учителя подписал.
И распределение в село Новоказанковатое Черниговского района Запорожской области одобрил. Ведь ой как нужны были молодые толковые кадры!

…Осенью сорок первого в село вошли немцы. Правление колхозное накануне тракторы эмтээсовские и скотину общественную на восток отправило. А на людей ни сил, ни времени не осталось. И учителя школьные остались. И школьники. И комсомолка Наталья Ниловна. Она, может, и ушла бы, только как своих учеников бросить? Не по­-людски это.
Школу немцы закрыли. Новое правление назначили и полицию для поддержания порядка. А сочувствующих прежней власти в комендатуру вызвали. И Наталью тоже: комсомолка ведь! Только предупредил ее ночью полицай, ученика родитель, еще до рассвета в соседнее село ушла. А тех, кто не ушел, – повесили прилюдно.

Немцы в селе не стояли. Как уехали – Наталья домой вернулась. Стала делать то, что умела: учить детей. По ночам на клочках бумаги карандашом писала буквы и расчерчивала листочки в косую линейку для письма. И неумело молилась, прося о помощи того, в кого еще совсем недавно не верила. А днем занималась с ребятишками.
Еще трижды ее в комендатуру вызывали, искали, только всегда предупреждали Наталью об этом загодя. Берегли. Учительница ведь! Больно хорошо детишек учила.
И подпольщики, которые радио московское слушали – своей ее считали. Доверяли. Переписывала Наталья сводки информбюро и развешивала по селу маленькие бумажные листовки. Так что знали люди и про Москву, и про Сталинград. И про то, что били немца. А скоро и земля дрожать стала от близкой канонады. И небо вечернее на востоке заполыхало от багровых зарниц.

Бой за Новоказанковатое был короткий, но жестокий. Два взвода – шестьдесят с лишком человек наступавшие положили на подступах. А жители местные во время боя в подполах сидели. Детишек прятали. И Наталья с ними. Пули ведь и снаряды не выбирают – солдат, не солдат. А как отгремело – на свет белый выползли. Осмотрелись. Хаты горели, а солдаты с непривычными погонами кухню полевую налаживали. А у командира на груди орден был. Красная звезда. И на погонах – звездочки. Свои, значит. Советские.
В июне сорок пятого, через месяц после победы, Наталье вручили медаль «За доблестный труд в Великой Отечественной войне». За листовки – сводки информбюро. Ну и за тех, «военных детей», конечно. Школьников учебного сорок второго…

Их еще много будет в долгой жизни учительницы Натальи Ниловны, только тот «военный» класс она всегда будет вспоминать со щемящей грустью и гордостью. Как свою маленькую победу в страшной войне.
В сорок восьмом директора Новоказанковатской школы перевели в соседнюю Новополтавку. Он и забрал с собой лучшую учительницу – Наталью. В Новополтавке она судьбу свою встретила. Тихого бухгалтера, Гринченко Ивана Федотовича. Он и финскую прошел, и Отечественную. Но за ноги отмороженные льготы не просил и подвигами фронтовыми не кичился. Знай, постукивал костяшками счет в правлении и ведомости заполнял. Только по ночам все по­прежнему в атаку бежал и от осколков, которые в теле застряли, выл, сжав до хруста зубы. Уже и дочки выросли, а осколки все выходили из израненного тела. Целых двадцать пять послевоенных лет. Только на любви Натальиной, да на ее заботе и держался.

А потом внуки пошли. Правнуки. Долгая жизнь получилась. Счастливая. В две тысячи девятом к девяностолетию Натальи Ниловны четырнадцатилетняя правнучка Маша написала о ней статью в черниговскую многотиражку. «Подвиг сельской учительницы» называется. Душевная статья получилась. Только разве лишь скупых газетных строчек такая жизнь заслуживает? Целая эпоха ведь. Страшная и героическая.
Может, еще и напишет о Наталье Ниловне Маша. У нее перо легкое. А может, учительницей станет, как прабабушка. Или как мама, внучка Натальина, в ее честь и названная, – врачом в роддоме. У потомков Натальи Ниловны, видать, предназначение в жизни такое – заботиться о детях.
Хорошие они люди. На таких и держится мир до сих пор. Они его единственная надежда и опора.

Борис АРТЕМОВ

Печальное происшествие случилось в Бородинском микрорайоне — тело убитого обнаружили возле гаражей на улице Каховской.

Как выяснилось, во время употребления спиртных напитков между двумя мужчинами возникла ссора. В ходе драки 41-летний запорожец сильно избил знакомого. От полученных телесных повреждений 58-летний потерпевший скончался на месте происшествия.

Как сообщила пресс-служба ГУНП в Запорожской области, подозреваемый пытался спрятаться от полиции у своих знакомых. Но его задержали. Открыто уголовное производство по признакам ч.2 статьи 121 УК «Умышленное тяжкое телесное повреждение, повлекшее смерть». Злодею грозит лишение свободы на срок до десяти лет.

Невзирая на то, что с момента снимка прошло почти 70 лет, запорожцы должны без труда узнать местность.

Если вдруг, кто-то сомневается, развеем его сомнения — это площадь Поляка

Пусть еще нет колонн на мостике, соединяющем Вознесеновский с Днепровским районом, не возвели высотные дома со шпилями по обе стороны проспекта, да и сам проспект едва проглядывается. Без труда можно увидеть дома старинной Вознесенки, а вдали виднеются очертания Александровска-Запорожья.