В Запорожье организуют дополнительные маршруты для посещения городских кладбищ в поминальные дни.

По информации управления по вопросам транспортного обеспечения Запорожского горсовета, с 4 по 6 мая для удобства горожан будут организованы дополнительные трамвайные и автобусные маршруты, а также продолжены или изменены автобусные маршруты общего пользования.

Нещодавно ми розповідали вам історію про конфлікт, який виник між вчителем початкових класів та директором енергодарської гімназії «Гармонія», в якій викладає педагог. Каталізатором непорозуміння стала скарга доньки директора гімназії, онук якої навчається в класі Лідії Собакіної. Нагадаємо, вчителя звинуватили в булінгу, вона ж свою провину не визнає. На її бік стала й переважна більшість батьків. З приводу заяв, які подавали як на перевірку роботи вчителя, так і на її захист, були створені комісії, але після завершення їхньої роботи історія не закінчилася, а тільки набрала оберти
Лідія Миколаївна розповідає, що після того, як була завершена робота комісії, представники якої працювала на її уроках протягом місяця, їй винесли догану, з якою вчитель не погодилася. Окрім цього, в ювенальну превенцію Енергодару подали заяву аж на тридцяти аркушах, після чого вчитель вирішила відстоювати свою репутацію, повідомляє Медиа-центр Энергодар.
Як виявилося пізніше, другу скаргу написала мама учениці того ж класу, в якому навчається онук директора школи. Ні слова про те, як саме вчитель ображає дитину, в документі не йшлося, але було вказано, що вчитель на неї кричить, а внаслідок цього в дитини виникли проблеми зі здоров’ям. Мати дівчини просить, щоб адміністрація гімназії, цитуємо, «захистила честь та гідність школярки», але не написала, як саме.
Із розповідей самої вчительки нам стало відомо, що вона неодноразово намагалася зв’язатися з батьками дівчини, від яких надійшла друга скарга, щоб спитати, що ж насправді сталося. Мама дівчини відповідала, що спілкуватися на цю тему не має наміру, а тато, як виявилося, навіть не знав про конфлікт.
«Я вважаю, що проти мене організовано мобінг (форма психологічного тиску у вигляді цькування співробітника у колективі). Думаю, що Валентина Миколаївна вирішила виносити мені догани, і просто звільнити так, як вона вже раніше говорила – за статтею», ­ ділиться Лідія Миколаївна.
Вчитель також розповідає, що вирішила звернутися до адвоката, тому що самотужки тримати оборону в неї вже немає сил.
Адвокатом, який зголосився захищати вчителя, став Артем Дубков. Після ознайомлення з матеріалами, а також висновками комісій, він впевнено заявляє про те, що комісії, які працювали в школі, створювали не для встановлення істини, а для підтвердження конкретних звинувачень в булінгу на адресу Лідії Миколаївни.
«Вражає те, що діти у всьому цьому є як і свідками, так і фігурантами, але ж їм потім ще спілкуватися та разом навчатися… А їхні батьки про майбутнє навіть і не замислюються», ­ каже Артем Дубков.
На захист жінки, яка опинилася під прицілом, виступають і енергодарці, в яких вона колись викладала. Вони розповідають, що були дуже здивовані, коли дізналися про конфлікт, а про те, щоб повірити у звинувачення на адресу педагога, і мови навіть не йшло.
«Лідія Миколаївна завжди для нас була другою мамою», ­ розповідає Дар’я Волошко. ­ Вона підтримувала нас, піклувалася та була справедливою. До кожного з нас вона ставилася однаково, та, не дивлячись на обставини, нікого ніколи не вирізняла з­поміж інших».
Після завершення перевірок за першою поданою скаргою батьки школярів, які також підтримують вчителя, отримали відповідь, аналізуючи текст якої, складається враження, що адміністрація освітян та влада міста хочуть, щоб вчитель і директор розібралися в ситуації самі. У той же час вони висловлюють зауваження на адресу і Валентини Макаревич, і Лідії Собакіної, але конкретних дій, які б врегулювали атмосферу в школі, ми не побачили.
«Батьки з самого початку просили лише про те, щоб вчителю дали змогу нормально працювати та виконувати свої обов’язки. І ось саме це прохання, як виявилося, не може виконати ніхто. Як тільки роботу закінчила одна шкільна комісія, розпочала нова ­ за іншою скаргою. Учителю роблять зауваження відносно навіть того, як діти харчуються в їдальні. В таких умовах працювати просто неможливо», ­ констатує мама однієї з учениць Анна Скороспєлова.
Зі слів батьків, майже кожного дня у школі знаходять приводи для нарікань на адресу Лідії Собакіної, які можуть загрожувати їй звільненням. Водночас представники управління освіти наголошують на тому, що ніяк вплинути на цю ситуацію не можуть. На роботу вчителя приймала директор, тож і звільняти, як повідомили члени комісії, її буде Валентина Макаревич, якщо така потреба виникне.
Чим завершиться ця історія, зараз невідомо. Очевидно, що порозуміння сторони конфлікту поки що так і не досягли, тож його вирішення, скоріш за все, перейде у юридичну площину. Але ми сподіваємося, що у підсумку воно буде справедливим та чесним по відношенню до кожної зі сторін.

Часто, плануючи свій відпочинок, ми звертаємо увагу на туристичні об’єкти, які знаходяться поза межами Запорізької області, втім, тепер, відвідавши засідання круглого столу, яке організували представники «Центру розвитку місцевого самоврядування» області, журналісти «Верже» готові розповісти й про туристичні «перлини» нашого краю

Представники 9 ОТГ та 1 сільської ради презентували свої «родзинки». Так, учениця 10 класу Яна Липосавицька, яка є також екскурсоводом туристичного маршруту і переможцем Всеукраїнського конкурсу шкільних екскурсоводів, презентувала вже «накатаний» маршрут «Історія спадщини мого рідного краю» по Смирновській ОТГ. За 4 години мандрівникам покажуть Музей сільгосптехніки під відкритим небом, пам’ятник учасникам АТО, алею на честь визволення села, залишки храму Пресвятої Богородиці. Крім того, в рамках туру охочим розкажуть про пам’ятний знак на кургані Орлова Могила. А ось Катерина Войтенко, керівник відділу культури і туризму Великобілозерської ОТГ, розповіла про можливість тихого відпочинку на березі ставка. За словами пані Катерини, на території цієї ОТГ є 3 ставки, втім поки що лише 1 оснащений освітленням, столами, альтанкою, мангалами, туалетами. Бажаючі також можуть взяти плоти і порибалити на ставку. Ще в громаді відзначають два доволі цікавих свята ­ День сала і День вареника, до яких також організовують цікаві заходи.
Як зазначила Наталя Селюкова, радник з питань комунікації Запорізького ЦРМС, презентовані об’єкти вже працюють, а на екскурсію до громади можна поїхати як самостійно, так і в складі групи.

Садиба xix сторіччя – перлина Біленького
В оглядовому турі по ОТГ Запорізької області спочатку ми завітаємо до с. Біленьке. «Перлиною» громади є садиба Миклашевських (побудована на початку XIX ст.), в якій мешкав український козацький старшинний рід. За словами Олени Каменєвої, керівника відділу культури і туризму ОТГ, на сьогодні зберіглася лише центральна частина садиби та 2 флігелі, які зараз в аварійному стані.
— У центральній будівлі наразі розташована Біленьківська початкова школа. Нам вдалося зберегти центральну веранду, залізні сходи, дерев’яну стелю в одній кімнаті, а також мозаїчну підлогу і керамічну плитку, яким понад 100 років. У майбутньому ми плануємо перенести школу з садиби, будинок реставрувати і відкрити там туристичний центр, — говорить Олена Каменєва.
Оскільки наразі садибу Миклашевських, в якій функціонує школа, туристи можуть відвідати лише після 14:00, представники Біленьківської ОТГ мають прогресивний план — зробити «віртуальну» екскурсію садибою.
Цікаві для туристів місця є і в с. Мар’ївка. Там розташована церква, яку збудували у XIX ст. Храм на ім’я Андрія Критського зводили всім селом аж 12 років. Цікаво і те, що для міцності стін люди додавали в цемент яйця. У 1936 році з храму зробили склад отрутохімікатів – з церкви зникли іконостаси, хрести, дзвони.
— У 1989 році мешканці прилеглих сіл звернулися до представників районної влади з проханням відновити церкву, і того ж року, на Благовіщення, храм знову запрацював, — говорить Олена Каменєва.

Веселівська ОТГ — тільки активний відпочинок
У Веселівській громаді жодних садиб чи храмів, натомість тут пропонують активний відпочинок для любителів «гострих» відчуттів. Як розповів Олексій Дяченко, заступник голови Веселівської ОТГ, їхня «родзинка» — польоти на літаках. На території ОТГ функціонує ТОВ «ХіАТ» — підприємство, на якому виробляють сільськогосподарські літаки та навчають майбутніх пілотів.
— Туристи можуть побачити, як створюють літаки, і мають нагоду також спробувати себе в якості пілотів. За бажанням можна пройти платне навчання, після завершення якого людина отримає сертифікат і свідоцтво. Ми пропонуємо поглянути на красу нашої ОТГ із висоти «пташиного польоту», — говорить пан Олексій. — Також можна на власні очі побачити, як створюють автокари і взяти транспорт в оренду. У планах також закупити міні­байдарки для того, щоб туристи могли займатися спортом та рибалити.

Більшість сіл Остриківської громади була заснована менонітами­колоністами на початку XIX ст.
— Я народилася і жила в будинку, який збудували меноніти, — розповідає Олена Школик. — Коли ще була дитиною, якимось чином нащадки колоністів, які будували цей дім, вийшли з нами на зв’язок, а потім приїздили в гості з Канади.
Наразі в с. Лугівка (історична назва с. Фірстенау) працює сільський клуб, хоча декілька століть тому це був маєток родини Нейфельд, члени якої займалися виробництвом цегли. На території будинку були сад, тераса, альтанка, а на господарському подвір’ї — численні стайні. У роки громадянської війни родина Нейфельд змушена була покинути домівку. Як зазначила Тетяна Собецька, керівник відділу культури і туризму Остриківської ОТГ, зараз від маєтку залишився тільки будинок, який за роки зазнав певних змін.
У 1871 році на території с. Снігурівка (с. Шеензеє) парафіяни збудували менонітську церкву, втім, у 1935 році храм закрили і зробили з нього склад зерна, а згодом сільський клуб. Та 8 років тому місцеві мешканці вирішили відбудувати церкву, збираючи на реконструкцію кошти «усім світом». Гроші надсилали з різних куточків України, а також з інших країн ­ Словаччини та Канади. На сьогоднішній день це найбільша греко­католицька церква на території Східної України.

Відпочити та заробити
З туру по Преображенській ОТГ ви привезете додому не тільки позитивні емоції, але й гроші. У цій громаді навіть пропонують підзаробити. Як пояснила Лідія Мельник, керівник відділу культури і туризму Преображенської ОТГ, жодних кабальних умов, все по­чесному. Представники громади пропонують туристам фруктовий тур «Кльово­черешньово» у с. Широке на території ТОВ «Аврора».
— Ми пропонуємо з 15 червня людям у віці 16­60 років відпочинок серед незайманої природи. Наша «родзинка» — можливість підзаробити у фруктових садах. Крім того, на території ТОВ є підсобне господарство, де вирощують свиней, гусей та качок, — говорить Лідія Мельник.
У Преображенській громаді вас навчать доглядати за розсадниками молодих дерев, кущів троянд. На території ОТГ є парники і теплиці, в яких також вирощують прекрасні сорти винограду.
У громаді є ще одна цікава знахідка ­ Попова криниця. Як тільки її розкопують, починають йти дощі. Туристів дивує і козацький хрест, який зберігся ще з часів гетьмана Сагайдачного. Також в нас є «Панютинський заказник» — ставок, в якому з 15 червня по вересень можна ловити рибу. Так, 15 чоловік на одну вудочку можуть наловити не більше 5 рибин і забрати з собою, — підсумувала пані Лідія.

Чернігівка— край скіфів
Землі Чернігівської ОТГ за всю історію існування жодного разу не були затоплені. Втім, це не єдина особливість громади. На території с. Салтичія створили Парк мегалітів, а також театр «Скіфський стан».
Щороку проходять різні фестивалі, конкурси на горі Оба­Таш, яка є «горою сили», у її підніжжя є розважально­туристичний комплекс, на території якого можна з користю провести час — порибалити, подивитися fire show, і покататися на конях, — говорить Інна Носко, керівник відділу культури і туризму Чернігівської ОТГ.
Крім того, на території громади є багато споруд, які звели меноніти — це житлові будинки, фабрики, заводи, лікарні. Місцевий історик і письменник Микола Яременко створив Історико­культурний комплекс «Менонітська садиба», в якому представлено багато предметів побуту релігійно­протестантських громад, які можна потримати в руках.

Батьківщина Махна кличе до себе
Поки вирішується питання перевезення праху Нестора Махна з Парижу до м. Гуляйполя, у цій громаді вже давно шанують «батька». Наразі в планах відкриття меморіального комплексу, на території якого будуть проводити тематичні фестивалі. А поки туристам пропонують завітати до Гуляйпільського краєзнавчого музею, який вже відвідали мандрівники зі Швеції, Казахстану, США та ін.
На території ОТГ збереглися всі історичні будівлі кінця XIX ст.­ початку XX ст. Так, відділ культури місцевої ОТГ розташований у будинку 1901 року побудови, а в приміщенні нинішньої міської ради раніше знаходився райвиконком, і «батько Махно», стоячи на балконі, говорив свої промови.
— «Перлина» ОТГ — подвір’я Махна, в якому жила родина брата «батька». Раніше в цій хатині мешкала дружина внучатого племінника Нестора Махна, та минулого року її не стало, і ми поставили собі за мету зробити в цьому будинку музей, — підсумувала Любов Третякова.
Ще одна «перлинка» Гуляйпільської ОТГ знаходиться на території реконструйованого центрального скверу міста. За словами Любові Третякової, керівника відділу культури і туризму Гуляйпільської ОТГ, у 2017 році під час модернізації скверу були виявлені края фундаменту п’ятикупольної Свято­Троїцької церкви XIX ст., яку у 1932 році знесли більшовики. Наразі залишки фундаменту храму оформили під скляними саркофагами, і тому всі охочі можуть їх побачити.
P.S. На території Запорізької області є міста для відпочинку на будь­який смак. Без сумніву, запоріжці отримали неоцінений спадок від пращурів, а ось питання утримання та реконструкції історичних об’єктів «лягли на плечі» представників місцевих громад, які зізнались, що наразі в них немає достатньо коштів, щоб підтримувати «життя» споруд.

Іванка ВОЛОЩУК

Міжконфесійна хода відбулась на Великдень у Запоріжжі, під час якої люди із різних країн та різних релігій показали: любов до Бога та ближніх немає кордонів.

Організувала захід Духовна рада християнських церков. Уперше долучилися національно-культурні товариства області. За підрахунками організаторів, у святковій ході взяли участь понад три тисячі осіб, які пройшли проспектом Соборним, від бульвару Шевченка до Майдану Героїв.

В городском ботаническом саду состоялась массовая уборка территории. Событие приурочено ко Дню окружающей среды. Территорию освобождали от сухих деревьев, веток, мусора, бурьяна. На их месте работники сада пообещали высадить новые растения и цветы.

Площадь городского ботанического сада – 12 га, однако сейчас задействована только часть территории. Долгие годы власти не выделяли средства на его содержание, из-за чего местность заросла бурьянами и сухостоями. В последнее время территорию городского ботанического сада взялись приводить в порядок: высадили более 1000 новых редких растений, появились новые клумбы и тропинки для прогулок. Однако работы еще много.

Здесь стали организовывать массовые уборки, на которые приглашаются все желающие. Одна из них состоялась сегодня. Мероприятие приурочено ко Дню окружающей среды. К уборке присоединились небезразличные граждане, военные, спасатели, студенты и школьники, привлечена спецтехника коммунальных предприятий.

— Празднуем сегодня чистый четверг массовой уборкой единственного в Украине и в Европе детского ботанического сада. Настолько это здорово и хорошо, что люди откликнулись, что они понимают, что за природой нужно ухаживать, уделять внимание. Долгое время большая часть парка была заброшена. К счастью, потихоньку с каждым годом по шагу мы осваиваем территорию и облагораживаем, обновляем ее, — рассказала директор внешкольного учебного заведения «Детский парк «Запорожский городской ботанический сад» Запорожского городского совета Тамара Еремина.

Сегодня в течение дня планируют вывезти 3-5 грузовиков сухостоев и мусора. Уборку территории намерены продолжать и дальше, а подобные массовые акции планируют сделать традицией и проводить их с периодичностью раз в два месяца.

У нас, бывших советских, к войне, фактически ставшей катализатором гибели СССР, отношение двоякое. Одни, вспоминая «Афган», скорбят по погибшим 15 052 бойцам и фактическом поражении, другие считают, что жертвы были не напрасны и мы всем тогда показали, что «броня крепка и танки наши быстры». Поэтому-­то почти никто не помнит дату ввода советских войск в Афганистан (не то 27 декабря, не то 25­го), но воинов-­интернационалистов чествуют в день вывода советских войск 15 февраля 1989 года. А вот сами афганцы отмечают День апрельской революции 27 апреля 1978 года

Страницы истории
Апрельская революция — это военный переворот, в результате которого был убит прежний президент Дауд и к власти пришли вышедшие из тюрьмы его политические оппоненты во главе с Нур Мохаммадом Тараки. К середине 1979 года в Афганистан прибыли 4500 советских советников. Не сидели сложа руки и американцы, тоже выделив деньги на конфликт в Афганистане. В итоге междоусобица в среде «революционеров» закончилась убийством Тараки и приходом к власти 16 сентября его заместителя Хафизуллы Амина.
Несмотря на объявленный Амином курс на социализм, в Москве боялись, что он агент ЦРУ. Поэтому Политбюро ЦК КПСС 31 октября 1979 года фактически приняло решение о подготовке вторжения. 27 декабря, когда советские войска уже два дня как пересекли границу, Амина убили. Тогда около 700 бойцов спецназа КГБ двинулись к его дворцу. Охрана неожиданно оказала сопротивление и 11 нападавших погибли. До сего дня неизвестно, как погиб Амин, но скорее всего, был застрелен, ибо приказа брать живым не было.
С этого и началась Афганская война 1979-­1989 годов…

«Непобедимая и легендарная»…
Я встретилась с Виктором Головченко — председателем правления Союза ветеранов Афганистана Запорожья. Сейчас существует много афганских организаций, но эта была в городе первой, с 1986 года, и называлась клубом воинов­=интернационалистов «Долг». Она так и не интегрировалась во всеукраинские структуры, а живет под девизом ­ «Минимум политики и максимум решения социальных вопросов».
Кстати, встреча с Виктором Головченко состоялась в госпитальном отделении Запорожской областной клинической больницы, где он вместе со своими побратимами ­ Геннадием Тарасовым, Андреем Яремчуком, Владимиром Дымовым и участником АТО Виталием Онучко ­ проходил ежегодную диспансеризацию. Практически каждый принял участие в нашей беседе.
­ Я родом из городка Попасное Луганской области, ­ начал Виктор Николаевич. ­ Закончил Артемовский индустриальный техникум и получил направление на Запорожский огнеупорный завод. Осенью 1983 года меня призвали в армию и я попал в «учебку» в Ташкенте. Нас готовили по специальности «водитель». В «учебке» 240 человек, из них 60 из Запорожской области. Уже после присяги по ночам ребят (по 10­20 человек) поднимали по тревоге и отправляли в неизвестном направлении. Про Афганистан, естественно, никто не говорил…
И меня подняли по тревоге, а дальше самолетом в Карши (юг Узбекистана). По прилету получили «КамАЗы» и двинулись на них до границы. Кстати, в «учебке» нам выдали по вещмешку, в котором были рукава от шинели, половина сапога, обмылки и т.д. Похоже, мы считались расходным материалом и нас назад никто не ждал. Представляю, сколько потом на бойцов всего списали…
На границе (прошли 300 км) подцепили «шаланды» (длинные полуприцепы) и ночью приехали в афганский город Хайратон. Здесь загрузились бомбами и другими боеприпасами. Дальше три дня ждали, пока не пришли остатки разбитой колонны машин, и нам сказали, что передавать технику некому, поэтому домой никто возвращаться не будет. Куда­то сразу исчезли офицеры, нас сопровождавшие. Пайков не было, и мы три дня голодали…
В ДОСААФе я проходил вождение на ГАЗ­-51. А тут сразу получил «КамАЗ» — «шаланду»­длинномер, груженную бомбами. Наконец двинулись в многосуточный марш из Хайратона в Пули­Хумри, поднимались по серпантину через горный перевал Саланг. Всю дорогу по обочинам стояли горы брошенной ­ обгоревшей и разбитой ­ техники.
Доехала лишь половина машин из примерно ста, причиной чему неопытность, необстрелянность да и неподготовленность водителей. Когда шла колонна, мы вечно отставали от графика и нам ничего не доставалось. Ни пищи, ни воды… Но все же добрались до бомбосклада в Баграме (411 км от Хайратона), все выгрузили и поехали в Кабул (еще 60 км).
Замечу, что первые месяцы войны войска в Афганистане снабжали авиацией. Но потом у моджахедов появились американские переносные зенитные комплексы «Стингер», начались потери самолетов, поэтому перешли на завоз машинами. Дорог как таковых в Афганистане не было, «дорога жизни» одна, через Саланг. И здесь постоянно засады, обстрелы и нападения.
И тут мы просто вынуждены вклиниться в рассказ Виктора Головченко. Позади три года войны. Должна кануть в лету неразбериха первых месяцев, военная машина обязана заработать как часы, т.е. должны быть налажены боевая подготовка, тыловое обеспечение, наведен порядок во всем.
Но видим и дальше неразбериху, подлое казнокрадство и убийственное отношение к обучению бойцов. Как Брежнев не хотел слышать о проблемах страны — ему в телевизоре все нравилось, так и назначенные им маршалы всеми силами отбивались от реальных требований войны, которая пожирала необученных и обобранных солдат…

Война «здесь стой, туда не ходи»…
­ Добавлю, ­ продолжает В. Головченко, ­ что против нас вели партизанскую войну, стреляли «духи» (душманы) из «Бура» (так называли английскую винтовку Lee­Enfield калибра 12,7 мм), китайских АК и из минометов. Моджахеды находились в горах ­ в норах и на тропах. Вышел, выстрелил и спрятался. Из кишлаков очень редко стреляли, потому что боялись, что мирное население пострадает. Но прятались все равно в кишлаках, минировали дороги, устраивали засады.
­ У нас же была сложная ситуация с водой, ­ подключился к разговору В. Дымов. ­ Сначала разрешали пить из источников в Кабуле, но потом и там вода оказалась зараженной. В провинциях же все было еще хуже. Почти все население болело, но переносило гепатит, малярию, брюшной тиф в легкой форме. Поэтому у нас была бочка с водой, ее кипятили с верблюжьей колючкой (природный антисептик), наливали во фляги. Фляга у каждого была на поясе.
­ Я был простым солдатом, ­ рассказывает дальше Виктор Головченко, ­ ездил в колонне, потом стал командиром бронемашины, заместителем командира взвода, служил в охране аэродрома, сопровождал колонны и офицеров, которые возили секретные документы в Кабул в штаб армии.
Я служил в Афганистане в 1983­1985 годах, по восточному календарю ­ это 1363­1365 годы. Нам казалось, что это дикие люди, у них были арыки, дувалы, мотыги, феодальный строй. Кроме того, что они воевали с нами, они воевали и между собой. Были такие «договорные кишлаки», и моджахеды их не трогали. Наши же постоянно передавали афганцам гуманитарную помощь. Но завтра им вдруг не понравилось — и они стреляют. Днем — это мирное население, а ночью — «духи». Словом, все по принципу: «Друг, шурави! Бакшиш давай». Бакшиш — это подарок, чаевые, взятки…
Через весь аэродром в Баграме проходил керосинопровод для заправки самолетов и вертолетов. Один раз афганцы прибежали с ведрами за керосином. Он у них был на вес золота, ведь дров нет, они им топили. Нам стрелять не разрешили. Они кирками пробили трубопровод, фонтан бил на 50 метров вверх. Дальше из луж пытались набрать керосин, и все закончилось мощным взрывом…
А вообще местные все воровали: колеса, керосин, бензин, бомботару, стропы… Меняли также носки, трусы и сгущенку и предлагали наркотики.
«Забота» и возвращение
В период моей службы проходили самые большие общевойсковые операции и было много потерь. В Баграме аэродром находился возле кишлака и зеленой зоны. Периодически «духи» пытались обстреливать и даже сбивать самолеты во время посадки. Им за это платили большие деньги.
Помню, из «КамАЗов» идет погрузка бойцов в вертолеты, и тут «духи» подбили одну «вертушку», она сгорела за 7­8 минут. Взрывались подвешенные снизу фюзеляжа НУРСы, солдаты выпрыгивали и разбегались…
Командование пыталось бороться с подобными обстрелами и высаживало вертолетами примерно раз в неделю «секреты» (засады) по склонам гор. Но эти «секреты» моджахедами часто вырезались. Такая была охота: «духи» охотились на колонны, разведчики — на «духов», а те — на «секреты»…
Согласно приказу министра обороны, после ранения или контузии должны были дать награду, отпуск и организовать реабилитацию в Союзе. Но людей было мало, и данные о ранениях скрывали. А после войны, наверное, мешки этих нерозданных наград остались. Их и посмертно не всем присуждали… Только те, кто сидел в штабах, награды себе выписывали. Кроме того, узбекам, таджикам и прочим награды давали просто за деньги. У них это принято…
Я попадал в госпиталь несколько раз. Кстати, если руки­ноги у бойца на месте, не стал калекой, то его старались быстро отправить в часть. Кроме того, в госпитале нам говорили, что если придешь на «гражданку», например, с оформленной контузией, тебя на работу никто не возьмет. А вот теперь, когда оформляешь пенсию, нужно еще доказывать, что ты на войне пострадал.
Впрочем, самая ценная наша награда, что мы вернулись живыми. Орден мне выдали спустя 20 лет — «За заслуги» 3­й степени. Когда меня спросили, как я к этому отношусь, я ответил: «Как к посмертно»… Награду мне дали «по совокупности» ­ за мужество и героизм и как многолетнему руководителю общественной организации.
Если бы рядовым награды тогда давали сразу, то, наверное, и жизнь у многих по­другому бы сложилась. Я, например, второе образование получал с 2003 по 2008 годы в Запорожском юридическом институте Днепропетровского госуниверситета внутренних дел. В законе написано, что вне конкурса и бесплатно учатся лица, имеющие особый статус, а я за свою учебу платил деньги, потому что лица со статусом — это Герои Советского Союза и т.д.
Я попал на войну в 20 лет. Тем же ребятам, которые ушли в армию в 18, было сложней выживать. И не только от пули врага, но и от жуткой «дедовщины» ­ «зэковщины», постепенно охватившей и Советскую Армию, и части на Афганской войне. Выживал лишь тот, кто был приспособлен к жизни, имел силу воли и выносливость.
Традиционно существуют жесткие правила войны. А у нас эти правила менялись бесконечно: то нужно стрелять, то нельзя, то пересчитать все патроны, то ­ оружие в «оружейку»…
Несколько слов о возвращении в Союз. Помню, сел борт (транспортный самолет) с замороженным мясом кенгуру 1953 года… Его быстро разгрузили и сказали: «Ты, ты и ты быстренько садитесь, вот ваши документы, два часа на сборы». Мы приземлились в аэропорту «Ташкент­восточный» (Тузель) и дошли до Ташкента пешком. Билетов никуда не было…
В Ташкенте на афганцах держалась целая индустрия грабежа. Таксисты, милиция, билетные кассы, да и просто бандиты… Словом, домой я добирался почти месяц, и то спасибо комендатуре, которая, наконец, погрузила нас на поезд «куда-­нибудь», подальше от Ташкента. Я выехал в Саратов… Дальше уже в Харькове какие-­то дедушка с бабушкой спросили, почему я такой грязный, затем пригласили домой, где я первый раз за месяц помылся. Оделся в гражданское, выбросил в мусорный бак военную форму и приехал в Запорожье к друзьям. Потом добрался в Попасную к родителям, а они меня не узнали и сказали, что их сын в армии служит…
И тут мы вынужденно прерываем рассказ. Наши извинения и Виктору Головченко, и его коллегам по палате в госпитальном отделении. Мы почти ничего не расскажем сейчас ни о них, ни о том, как ребята-­афганцы после своей войны не сложили руки, а в 1991 году построили в Бородинском микрорайоне два «афганских» дома, разбили рядом сквер, а сегодня отремонтировали это госпитальное отделение.
«Знаете, что такое социальная адаптация? ­ спросил на прощание В. Головченко. ­ Это когда собрались единомышленники и не только стучат по столу с требованием: «Дайте положенное!», а созидают и направляют свою энергию в правильное русло».
Вот об этом мы обязательно как­-нибудь читателю и расскажем, но в другой раз.

Светлана Третьяк