Україні вперто продовжується процес «реформ». Хтось каже, що під тиском МВФ, а один теперішній класик впевнений, що реформують все, що погано лежить… Кажуть, що тому війна причиною Путіна українці бояться більше, ніж згаданих «реформаторів», і останні цією нагодою користуються. А ще кажуть, що все завдяки телевізійній «анестезії», а дехто телевізор взагалі «зомбоящиком» називає.
Світ у вікні чи зомбоящик?
Та чи справедливо це? Телебачення відкрило нам світ, фактично навчило нас життю, познайомило з талановитими людьми. І ми всі добре знаємо десятки розумних і добрих телепрограм, які стали нашими справжніми друзями, а їхні ведучі ледь не ріднею.
Та, на жаль, завдяки «добрим людям» телевізор перетворився й в ефективний засіб маніпуляції громадською свідомістю, інструмент цькування політичних конкурентів, крамницю з «продажу» відвертих нікчем на виборах.
Але сьогодні наша розповідь про Ольгу Вакало — популярну запорізьку телеведучу саме розумних програм, які навіть з плином часу пам’ятаються багатьом.
Наша довідка. Вакало Ольга Валеріївна. Запоріжанка. Навчалася у восьмирічній школі (зараз гімназії мистецтв) №25 і школі №78. Закінчила педучилище та Запорізький державний університет. На телебаченні (ЗОДТРК) з 1994го, в штаті компанії з 1996 року.
Коли вступала до університету, згадує Ольга Валеріївна, мені, російськомовній людині, було байдуже, на яку «філологію» йти. Просто подумала, що українську і мову, і літературу буде легше скласти на іспиті, вони ж бо «простіші» за «велику і могутню» російську. Я й справді безпроблемно вступила до вишу і вже потім відкрила для себе багатющий, ще і рятівний для мене світ української мови й літератури. Я вдячна долі за той мій вибір.
А з 2010 року, коли на виборах переміг президентутікач, принципово розмовляю українською не лише в ефірі, а й у повсякденному житті…
З телебаченням же сталася майже казкова історія. Працюю у дитячому садочку, мрію про театр. Але з дитинства «плекаю» стереотипне знання, що в мене «не та зовнішність» і «таких не берут в космонавты». Втім, мені підказують, що треба не плакати, а щось робити, пробувати! І я йду до дитячої театральної студії ПК «Дніпроспецсталь», де знайомлюся з режисером Світланою Кочкарьовою.
І диво дивне отримую тут головні ролі. «Кайфую» від кожної вистави і кожного виходу на сцену. І коли Світлану запросили на телеканал «Запоріжжя», вона запропонувала мені спробувати себе у ролі ведучої дитячої програми…
Без розумного телебачення у регіонах?
Зараз у зв’язку з реформою Запорізька, як і всі інші філії Суспільного, не мають авторських проектів, продовжує О. Вакало. – В «стандартний пакет» регіонального мовлення входять 7 щоденних випусків новин, одна ранкова та одна вечірня програми. Практично все – у прямому ефірі. Я задіяна в команді, яка готує півгодинну вечірню суспільнополітичну програму «Тема дня». Головна вимога відповідність журналістським стандартам і цінностям Суспільного та локалізація контексту – щоб у кожній навіть загальноукраїнській темі був запорізький привід або висновок…
Наразі моїх авторських програм «Знак запитання», «Я й Це» і ще цілої низки минулорічних («Суботні зустрічі», «Знак. Післямова», «Як це було») цього року немає… Сумую за ними. «Знак» (бо він найдорожчий) час від часу проводжу в «Книгарні Є» (подяка їм за привітність, гостинність і небайдужість до справ на Суспільному).
Нам обіцяють, що сьогоднішні труднощі тимчасові, а далі з’являться умови для появи й авторських програм. Умови — це гроші, яких немає…
Звісно, ми розуміємо, що реформування системи державного телебачення в Суспільне мовлення непростий процес. Помилок не уникнути, та як би там не було, впевнена: Суспільне в Україні буде!
Щодо фінансування. Ще три роки ми його отримуватимемо з бюджету. Як то інша справа: поточного року депутати вполовину зрізали кошторис… До того ж, ми (Запорізька філія) вже не юридична особа, у нас немає свого бюджету, тепер є Центральна дирекція Національної суспільної телерадіокомпанії України (НСТУ) і філії. В центральній дирекції НСТУ майже 2400 працівників, у філіях по всій Україні — 2100…
Життя по-новому
Кожна з обласних філій це і телебачення, і радіомовлення, і цифрова платформа, розповідає Ольга Валеріївна. Через те ми працюємо в комплексі спілкуємось і з телеглядачами, і з радіослухачами. Щиро тішуся, коли мене впізнають… радіослухачі. Це класно! Радіо ж більш демократичне, більш чутливе і правдиве…
Від цього року у нас вже нема окремого «радіодому», всі працюємо у будівлі телебачення. Наша Перша студія, яка була телевізійною і щоденні програми саме тут виходили в ефір, тепер віддана під радіо. А увесь телевізійний продукт виробляється у Другій великій студії.
Ми не могли обійти таку область діяльності Ольги Вакало, як керівництво редакційною радою Суспільного телебачення. Вона нині «великий начальник» київського рівня і, напевне, якось впливає на ситуацію з реформуванням галузі?
Це громадська діяльність, вона ніяк не оплачується, розповідає наша співрозмовниця. Ми сформувалися на кінець минулого року, щоб виконати найперше своє завдання написати Редакційний статут ПАТ «НСТУ». Втім, потім настали «карколомні» зміни у творчому складі кожного підрозділу і цілої структури. Процедура формування редакційної ради НСТУ прописана дуже грамотно, із запобіжниками будьяким небезпечним для суспільного мовника процесам.
15 членів ради обирали за складною процедурою. Зараз залишилося дев’ять когось скоротили, хтось сам пішов, хтось став менеджером філії, а в редакційній раді мають бути лише творчі працівники. Але як запобіжник цензурі і «халтурі», як острівець плекання якості і честі рада поки не працює.
Згідно зі статутом, чотири рази на рік ми маємо збиратися усі разом, аби вирішувати нагальні питання. Цього року вдалося зібратися лише раз, і то за рахунок європейських коштів, тому що і відрядження до Києва оплатити центральна дирекція не може. Киян у редакційній раді четверо, всі інші — з філій. Зараз (з липня) розпочався ще один європейський проект підтримки Суспільного, який готовий допомогти налагодженню діяльності центральної редради і редакційних рад регіональних підрозділів.
Словом, ми оформилися, у нас є статут і на додаток до нього рекомендації щодо висвітлення подій на тимчасово окупованих територіях. Ми навчилися комунікувати між собою і тепер на порядку денному «стати видимими», створити чеклисти (опис процесу) як інструменти нашої роботи з ймовірними скаргами і почати розв’язувати творчі конфлікти так, щоб отримати довіру всередині такого «складносурядного» і «складнопідрядного» творчого колективу.
По-живому?
У запорізькій філії з грудня до березня було скорочено 67% персоналу, з гіркотою каже Ольга Вакало. – А одна людина в кадрі з’являється завдяки злагодженій роботі цілої команди. Я, наприклад, зараз важко переживаю те, що моя режисер Альона Бугайченко, з якою ми разом пройшли і вогонь, і воду, і мідяні труби всіх цих років, не потрапила до БТРНу (Бюро телерадіоновин). Ми до останнього сподівалися, боролися, але «програли», принаймні зараз.
Також поза штатом залишилася дуже дорога мені Наталя Кононова — наша комп’ютерний дизайнер, я вважаю її надзвичайно талановитою і компетентною. Втратою вважаю і те, що зі студії пішов В’ячеслав Саричев, хоча він потрапив до складу філії, але через півроку вирішив піти.
Всі, хто працює зараз у нашій філії, віддані справі люди. Для мене найбільша підтримка Інна Халеп, яка теж веде програму «Тема дня». Всі біди, всю цю «ломку» ми просто разом проходимо, тримаючи одна одну за руку.
Сам процес формування БТРНу був для мене болісним, я не була до нього готова. Мене втішає, що люди, які не потрапили до нашого штату, не пішли з професії. Хоча більшість шукає себе. А ще, на щастя, ми залишилися у нормальних стосунках.
Зауважу, що після скорочення у нас є… вакансії! До речі, планувалося, що процес реорганізації (скорочення) розтягнеться на чотири роки. Від самого початку – тобто від 14го, а після ухвалення закону у березні 15го поготів я настільки довіряла ініціаторам і провайдерам нашої реформи, що стала робити це беззастережно. А в серпні 2017го мене «ошпарило» від перших, як нині кажуть, когнітивного та емоційного дисонансів.
Тепер я усвідомлюю, що мала це пережити, треба було більше цікавитися процесами, не тулити свої рожеві окуляри в кожну ситуацію і бути готовою до можливих потрясінь. Я і досі вважаю, що після 14го реформувати структуру прийшли надзвичайно сильні, цікаві і креативні люди. Але сьогодні мені важко погодитися з великою кількістю їхніх дій. Я не знаю, як би діяла я, чи витримала б випробування владою, грошима, саботажем внутрішнім, тиском зовнішнім. Не знаю. Не знаю, чи якась інакша поведінка була б більш продуктивною. Я точно за реформу, а не за зміну вивіски щоб досягти правдивих змін, продуктивного служіння суспільству, захисту прав і свобод без втрати людей…
Поки що хочу максимально попрацювати на появу реальної, а не формальної редакційної ради. Чи це вдасться не знаю, тим цікавіше.
І тут на додаток до слів Ольги Вакало наші «п’ять копійок». Ми не будемо рахувати гроші в кишенях членів правління ПАТ «НСТУ» (креативних людей, як їх називає Ольга). Хоча три скандали з преміями — липень і листопад 2017го та січень 2018го (в останньому випадку 172 тис. грн. кожному з членів правління і 240 тис. — голові) все ж напружують. І ще: із 7 тис. працівників скорочено 2,5 тис. Це 36%, а ось у філіях — зокрема, в Запоріжжі — 67%…
Однак тут найперше запитання у нас до парламентарів, які чи свідомо, чи несвідомо в очікуванні українських ВВС та Deutsche Welle ухвалили рішення про «реформу». В результаті ми отримали, що телевізійних Ахметова, Пінчука і Фірташа стало більше, а розумних, посправжньому дискусійних програм, та ще й українською мовою — менше…
Про людей, що вразили
Щоб не завершувати на песимістичній ноті, спитали Ольгу Валеріївну про людей, з якими поталанило поспілкуватися, про друзів, з якими працювала.
Ось моя подруга Лариса Мала — успішна тележурналіст, котра у 14му стала волонтером, а у 16му пішла служити в морську піхоту на контракт, позивний «Матрос Джейн». Разом ми вели одну з найулюбленіших і досить популярних на ТК «Запоріжжя» програм – «ПолітВечеря». Тепер я відчуваю власну відповідальність за цю реформу і перед своєю Ларисою, бо, як співає Саша Кальцова – «ти за мене там, я за тебе тут». І у мене тут поки ще не достатньо результату.
Стосовно ефірних зустрічей, то чи не найбільше запам’ятався прямий ефір із Віктором Ющенком у кінці грудня 2009го. А у 2010му знаковими для мене стали зустріч та знайомство із телеведучим Андрієм Куликовим. Завдяки йому почала активно цікавитися і врешті брати участь у загальноукраїнських журналістських рухах та ініціативах. Ну і весь час вчилася майстерності ведення та модерації політичних програм. А ще – добірній українській мові.
Щодо мови… Влітку 2012 року, після ухвалення закону КіваловаКолесниченка, вирішила один день поголодувати за мову. Ніколи цього не робила, але подумала, що день – спроможуся. Приїхала до Києва 9 липня принципово у День народження президентаутікача. Люди поряд голодують по кілька днів і тримаються, а мені вже о 17й так закортіло щось з’їсти, ну до запаморочення.
І тут на сходи біля Українського дому, де все й відбувалося, приїхав Євген Сверстюк (філософ, письменник, дисидент) – там був організований «університет на сходах». Десь через дві години спілкування раптом усвідомила, що вже не хочу їсти. А потім в 2013 році я приїхала до нього на День соборності, записала перше інтерв’ю. Останнє ж інтерв’ю з ним я записала 14 жовтня 2014го, а вічність його взяла 1 грудня того ж року.
Розумієте, то неабияке щастя, що і я причетна до фіксації думок таких величних людей, як Євген Сверстюк, каже на завершення Ольга Вакало.
І очі цієї маленької й тендітної жіночки буквально світяться щастям…
Бесіду вела Світлана Третяк
Пока запорожцы отмечали свой едва ли не главный городской праздник — День металлурга и горняка, в прочем мире было неспокойно. Читатель уже в курсе, что произошло 16 июля в Хельсинки, мы же о том событии лишь в догадках, ибо материал с учетом газетной технологии готовился раньше. Одно можно сказать и без встречи Трамп-Путин в финской столице: прошедшие дни могут стать ключевым моментом в мировой истории.
