Cьогодні  ім’я виразної та яскравої, добре відомої за межами нашої держави української скрипальки Богдани Півненко на слуху не лише серед шанувальників класичної музики, але й в колах людей, які взагалі цікавляться сучасним українським мистецтвом. Бо, окрім того, що вона ­ талановитий музикант, заслужена артистка України, солістка Національного ансамблю «Київська камерата», викладач в Національній музичній академії  ім. П.Чайковського, людина, яка стала автором і ініціатором створення CD­антології української класичної музики, вона ще й донька відомого на весь світ українського художника Івана Марчука, який за версією британської газети The Daily Telegraph (2007) входить у перелік 100 найвидатніших геніїв сучасності. Богдана також була  ученицею видатного українського скрипаля Богодара Которовича – єдиного у світі, кого вважали гідним честі презентувати за межами Італії інструмент легендарного майстра­віртуоза усіх часів і народів ­ Нікколо Паганіні. Окрім вагомих професійних заслуг, «український Паганіні в спідниці», а саме так охрестили Богдану столичні журналісти за її майстерність,   є люблячою дружиною та мамою, а також мудрою, тендітною  рудоволосою красунею, харизма та експресивність якої приваблюють не лише зі сцени, а й відчуваються при спілкуванні.

Користуючись нагодою, що вона вже кілька років поспіль є членом журі музичного юнацького фестивалю «Акорди Хортиці» і завітала до нашого міста, ми мали можливість поспілкуватися зі скрипалькою. Богдана зустріла нас близько дев’ятої години вечора, після концерту, зірвавши овації запорізької публіки, без жодних ознак втоми та вразила  своїм палаючим поглядом, енергійністю та щирістю.

— Богдана, скрипка – досить складний інструмент для навчання. Мало хто її любить з самого дитинства. Як склалося у Вас? Чи було відчуття «скрипка – це моє»?

— Те, що я пішла «на скрипку», було чистим випадком. Мама хотіла віддати мене займатися музикою, якраз йшов набір на фортепіано або скрипку. Навчання на скрипці  було більш бюджетним варіантом. Я почала займатися, мені було цікаво, а згодом почало подобатися ще більше. Не можу сказати, що все виходило легко або що вчителі бачили у мені майбутню зірку. Мій творчий шлях не був всипаний трояндами ­ було складно. Навіть цікаво те, що згодом мама почала мене відмовляти вчитися грати на скрипці, казала, може, краще будеш малювати або займатися чимось іншим? Але чим більше вона мене відмовляла, тим більше я хотіла продовжувати займатися. Можливо, якби все було легко, то я б так вперто не йшла до мети. Я дуже затята, і бажання довести всім навколо, що чогось варта, стало для мене викликом.

­ Ви були ученицею Богодара Которовича – єдиного у світі скрипаля, удостоєного честі дати два концерти на легендарній скрипці «Cannone» Нікколо Паганіні за межами Італії. Окрім професіоналізму, чи поділився він життєвою мудрістю, яка вам допомагає зараз?

­ Так, Богодар був надзвичайною людиною, харизматичною, мав неймовірну енергетику. І мені дуже пощастило, що я мала змогу у нього навчатися. В 1996 році він створив оркестр «Київські солісти», я була у першому складі цього оркестру. Ми дуже багато виступали та гастролювали, я мала змогу часто з ним спілкуватися. Можу сказати, що на моє формування як музиканта та взагалі як людини педагогіка Богодара мала великий вплив. Я часто його цитую і на своїх уроках, і коли спілкуюсь з музикантами, і вважаю цінним його вислів: «Для артиста дуже важливо мати власне обличчя, воно може комусь не подобатися, але воно має бути впізнаваним». Завжди веселий та демократичний, він любив говорити: «Все обов’язково буде в свій час або трішки пізніше» (сміється). Він багато чому мене навчив, і я за це дуже вдячна.

­ Чи вдалося Вам сформувати своє обличчя як артистки, як вважаєте?

­ Я над цим працюю і сподіваюся, що вдалося. Мене більше пов’язують з сучасною українською музикою, я її відчуваю та люблю виконувати. Своїм учням я кажу: музика ­ це не спорт і глядача ніякими дипломами не купиш. Йому потрібні щирість, емоції, бо кожен це відчуває. Можна дуже професійно все виконати, але не вкласти свої почуття, і глядач вийде з концерту з думкою, що наче сподобалось, але чогось не вистачило. От якщо в залі після виступу я відчуваю, що публіка отримала мою щирість – значить, я на вірному шляху.

­ Ви також викладаєте скрипальське мистецтво. Чого в наш час прагнете  навчити своїх учнів, окрім професійних якостей?

­ Звичайно, як справжній вчитель я маю навчити їх не лише професії скрипаля. Тому намагаюся навчити розбиратися в тому, що їх оточує, правильно обирати, що читати,  що дивитись. Наголошую на тому, що для того, щоб бути цікавим для інших, треба бути освіченим та вихованим, а скрипка – лише засіб комунікації. Якщо з тобою нецікаво, то як би ти не грав – тебе будуть сприймати так само. Ще я розмовляю з ними про етикет, ставлення до людей. Наприклад, в моєму класі всі ­ команда, всі дружать, не дивлячись на те, що кожен сильний та талановитий та існує елементарна конкуренція. Але вони підтримують один одного, допомагають, і для мене це дуже важливо.

­ Ваш батько ­ всесвітньо відомий художник, ви сама ­  професіонал високого рівня. Дивлюся на вашу сім’ю, і в мене виникає думка про високу планку для вашого сина Богдана, якому вже 11 років, але й водночас про родовий обмін цінною енергією, яка допоможе йому з цим впоратись.  Ви якимось чином орієнтуєте його щодо вибору майбутньої професії, і як він взагалі ставиться до  родинних заслуг?

­ Звичайно, як кожна дитина, він часто сумує за мною, поки я працюю або гастролюю з концертами. Тоді я його питаю: а ти б хотів звичайну маму, просто маму­домогосподарку, яка б була завжди поруч з тобою, але б не мала інших успіхів? Він каже – ні. Насправді Богдан дуже пишається родинними заслугами. Якось він пішов з іншими дітьми в оперний театр на екскурсію і сказав, що тут з мамою буває часто. Запитали, а хто в тебе мама, яка так цікавиться мистецтвом? Коли дізналися, то дуже здивувалися, і він був такий гордий, так йому було приємно! Потім була в них у школі якась розмова про малювання і пейзажі, і він каже, що вдома над роялем у нього висить пейзаж Івана Марчука, і додав, що це ­ його дідусь. Знову була реакція захоплення та здивування. Мій чоловік – також реалізована людина. Я вважаю, коли Богдан бачить, що його близькі – щасливі від того, що займаються улюбленою справою, то буде і сам прагнути розкривати себе, творити те, що робить його щасливим. Щодо улюбленої справи, то він ще визначається та шукає себе. Пробував грати на скрипці, але не схотів, потім деякий час малював і теж покинув цю справу. Зараз Богдану дуже подобається грати у шахи, він бере участь у різних турнірах. Я не наполягаю ні на чому, бо для мене як мами головна задача – виховати з нього добру людину. Намагаюся привити йому важливі життєві цінності, і тоді він знайде, як себе реалізувати.

­ Сучасне суспільство пред’являє жінкам багато вимог – треба бути гарною дружиною, мамою, господаркою, при цьому ще й  бути реалізованою та цікавою у соціумі. Яким чином Ви поєднуєте сім’ю та кар’єру?

­ Звичайно, жінка не може і не повинна все встигати. Я обом своїм чоловікам казала: я вмію лише грати на скрипці та прикрашати життя і все, більше нічого не вмію (сміється). Тому, коли Богданчику було три місяці, а я почала працювати, у нас з’явилася помічниця по хатніх справах і до сьогоднішнього дня вона з нами. Для мене це важливо, бо я краще буду робити те, що я вмію, наповнюватися та віддаватися своїм близьким, ніж те, що я не люблю і не вмію, і всі від цього будуть нещасливі. Я дуже люблю свою роботу, вона забирає багато часу, вона і моє хобі, і відпочинок. Мені у цьому сенсі пощастило, зі своєї роботи я не хочу переключатися і  краще повернуся додому і приділю увагу своїм рідним, поспілкуюся з ними, ніж витрачу цей час на нескінченні хатні справи.

­ Що Вам допомагає справлятися  з життєвими труднощами та проблемами?

­ На мій погляд, на проблеми можна реагувати в двох напрямках: або казати ­ це капець і опускати руки, або побачити в них привід вийти з зони комфорту і отримати стимул рухатися далі. Коли ти на проблему дивишся як на стимул та прагнеш щось змінити, то стає легше. Зараз кажуть: якщо хочеш отримати те, що ніколи не мав, то почни робити те, що ніколи не робив. Мене проблеми можуть навіть підштовхнути зробити стрибок у розвитку. Не можна виправити лише смерть, все інше можна завжди вирішити або змінити напрям.

­ Ви ­ віруюча людина?

­ Дивлячись, що вкладати в це поняття. В карму вірю, в церкву – ні. Я не вірю, що можна прийти до священика, і він пробачить тобі гріхи. Якщо ми пригадаємо, весь розвиток Європи спостерігався тоді, коли почалося послаблення церкви. Вона робила все, щоб задавити культурні та інші прояви прогресу, бо коли людина послаблена, нею легше маніпулювати. Скільки культурних діячів було знищено церквою! Також вона насаджує людині багато страхів, забобонів. Людям треба вчити історію філософії і релігій, цікавитися, що для чого робиться, і тоді ми не будемо стадом, яким легко керувати. Для того щоб побути наодинці зі своєю совістю, мені не потрібно йти до батюшки.

 ­ Богдано, зараз, на жаль,  багато молодих талановитих  спеціалістів з нашої країни їдуть за кордон у пошуках кращого життя та реалізації.  Ви – взірець  патріотичної відданості своїй справі. Як заохочуєте студентів розвивати мистецтво в Україні?

­ Кращий спосіб виховання – власний приклад. Я ніколи не хотіла поїхати, завжди хотіла жити тут, розмовляти українською мовою, створити в рідній країні кар’єру, що, власне, і роблю. Насправді, те, що в нас все погано, – своєрідний міф, який нам нав’язують. У нас дуже талановита нація. В Україні велика кількість навчальних закладів, дослідницьких інститутів, дуже багато людей з вищою освітою. Але нам постійно нав’язують думку, що ми третьосортні, і багато хто починає так думати насправді. Ми повинні створювати своїх кумирів та розвивати культурну міць рідної держави. Я розумію, що хтось з моїх студентів поїде, але ж ніхто не знає, як буде там через декілька років, а як буде у нас. Взагалі я знаю одиниці тих, хто створив гарну кар’єру, коли поїхав за кордон. Але я також знаю багато тих, хто не зміг цього зробити і лише «перебивається» якимись виступами. Я, наприклад, можу сказати, що живу в Україні краще, ніж багато хто з наших емігрантів. Треба любити свою державу і розвивати її. Можливо, це звучить утопічно, але це ­ правда!

­ Я знаю, що у Вас є власна колекція скрипок, які Ви даєте для навчання своїм учням…

­Так, інколи трапляється таке, що талановиті діти не мають фінансової можливості грати на якісному інструменті. Я це добре розумію, бо колись сама про таке мріяла. В нашій сім’ї, коли я навчалася, теж не було коштів придбати гарну скрипку. Зараз в моїй колекції близько п’ятнадцяти скрипок. Купив їх для мене перший чоловік (Володимир Шульга ­ бізнесмен, засновник мережі супермаркетів «Фокстрот», трагічно загинув у 2008 р., – авт.), дякуючи йому, я маю змогу навчати на них своїх підопічних. Мене цікавлять конкурсні діти, тобто ті, хто працює на результат. І я як професіонал розумію, що чим кращий інструмент, тим легше дитині досягти того професійного рівня. Можу сказати, що моїм учням в якійсь мірі пощастило.

­ Який девіз Вашого життя і чи вважаєте себе щасливою?

­ Девіз  «Не можна зупинятися!». Пам’ятаєте «Алісу в Країні див»? Вона говорить: щоб залишатися на одному місці, треба дуже швидко бігти. Мені це близько, я у житті швидка. Я вважаю, що як тільки ти заспокоївся ­  почав деградувати, а в наш швидкий час це особливо відчутно. А щастя, це коли ти живеш як хочеш і можеш робити те, що хочеш, і від цього всього отримуєш задоволення. Так, я ­ щаслива людина!

Ксенія Шаповалова